Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 18)

— Розумію, що я звичайний робот, але… Здається, не варто знищувати цих карів. Шкода енергії на їхню анігіляцію. А якщо не анігілювати — смердітимуть. Пропоную заслати цю групу карів на Землю недозрілими. Вони зараз дуже схожі на земних собак, і нікому нічого підозріливого не спаде на думку. Шкода, що вони не зможуть стати справжніми карами. Врешті, на це можна дивитися, як на експеримент. Можливо, дехто з них зможе дозріти вже на Землі. Це в тому випадку, коли вдало перейдуть на режим самостійного годування.

— Ти путній робот, Брунаре. Спасибі за гарну думку. Енергію нам справді треба економити. А якщо не анігілювати — смороду буде на всю базу. Молодець, Брунаре. Дуже цікавий експеримент. Хай там на Землі поламають голови, чому із собак… люди виростають. Паніка буде. Якщо хоч кілька виживуть. Більшість, безумовно, поздихає. Треба доповісти Чару. Гадаю, це йому сподобається.

16.

Біокібери плачуть в таких випадках:

1. Засмітився правий чи лівий лакримальний канал.

2. З’явилося незбалансоване збільшення еманаційного потенціалу між сьомою і дев’ятою клемами церебелярного колектора.

3. Втрата електрозаряду на сорок сьомому тразоні лівої групи.

4. Збільшення опору в системі базиліки.

5. Загальне перевантаження блоку пам’яті.

Сухову снилося, що він опинився на вулиці і якийсь час ішов майже безцільно, чекаючи, доки’ надійде конкретне рішення. Ніби спека… Біля автоматів з єклектонами — черга. Якби було менше людей, Сухов залюбки перехопив би гальбу прохолодного напою, але не хотілося зупинятись, то було б нестерпно, мозок вимагав, аби тіло рухалось, хай навіть без певної мети.

Останні дні Антон Сухов почував себе кепсько. Внутрішня напруга межувала з виснаженням. Робота, Гіата, непорозуміння з Веронікою (хоча до нього ніби давно звик). Проте останнім часом його все дратувало, обеззброювало і виповнювало жахливим, ще не знаним досі страхом існування.

Змусив себе сісти на лавочку в сквері.

Гамірна тиша. Шум від машин. Голоси перехожих зливаються, проте мозок вихоплює з того хаосу звуків окремі речення:

— … І ти на все це так спокійно дивишся?

— … спека, як за часів моєї юності…

— … а що ж мені залишається робити?

— … а він не хоче злітати. Що йому зробиш?! Я геть усі тельбухи йому новими тразонами замінив, а літати не хоче…

— … ха-ха-ха… Сам ти не вмивався..

Раптом Сухов відчуває слабкий дотик до лівого черевика. Різко відсмикнув ногу. Поглянув. Великий і кудлатий пес сидів і дивився на Антона. На мить Сухову видалось, що пес усміхається, висолопивши червоного язика. Потім пес поклав морду на Антонів черевик.

Антон нахилився, щоб погладити кудлатого, і зустрівся з ним поглядом. І йому стало не просто страшно, а моторошно, йому видалось, що він зустрівся поглядом з Гіатою. Відчув, як усе тіло виповнилось розплавленим свинцем, який витоплював залишки сил і думок. І водночас народилася хвиля непереборного зла: до самого себе, до Гіати, до незрозумілих химер життя. Захотілося щосили копнути пса черевиком. А пес раптом напружився, звівся на лапи і хижо вишкірився, мов прочитав Антонові думки. Зараз ухопить зубами його ногу. Проте кудлатий повільно відійшов, раз-у-раз озираючись і дивлячись не просто люто, а зверхньо і презирливо.

Антон Сухов відчув, що його очі зволожніли. Кілька сльозин скотилося по щоках. Було тоскно і страшно. Він жив у світі, який він чомусь перестав розуміти. Але й не було бажання зрозуміти щось більше, бо ніби внутрішній голос підказував: те розуміння тільки підсилить якесь фантастичне страхіття. Сухов плакав. Уві сні плакав…

17.

Розповідають, що під час однієї із своїх депресій Вольдемар Єжур хотів повіситись, але саме на той час в кабіні був стан невагомості.

Він сказав, що прийде о сьомій вечора, а з’явився вже о п’ятій і сам пошкодував, що невчасно. Чи варто бачити все те, що ти відчуваєш кожною клітиною свого єства? Відчуваєш, але… Коли Антон поторгав ручку вхідних дверей і зрозумів, що вони зачинені, то вже тоді йому подумалось: міг би ще погуляти, є справи на роботі, посидів би з друзями чи навіть до Гіати зайшов… Щоправда, від згадки про Гіату Сухова пересмикнуло.

Подзвонив до помешкання, а не відкрив двері ключем, передчуваючи, що це буде ліпше. Ключі завжди були в кишені. За дверима довго панувала тиша. Сухов навіть подумав, що Вероніки справді ще немає вдома. Але не встиг він дістати ключі з бічної кишені літника — клацнув замок.

— Це ти, Антоне? Привіт! Це прекрасно, що ти прийшов так рано. А ми тут нудьгуємо.

— З ким це ви нудьгуєте?

— Іван зайшов. Він зміг дістати рибок. Які жорстокі діти, правда, Антоне? Взяти і повідрізати нещасним створінням хвости. Який жах!

Сухов змовчав, переступив поріг.

— В тебе немає нічого випити? — тихо запитала дружина. — Бо аж незручно. Хоч би пляшка «Колі».

— Обійдемось. Привіт, Іване. Як життя?

— Привіт. Клопітно, але все гаразд. Ось дістав нових рибок. Довелося побігати, Антоне. Але це дрібниці. Поглянь, які красені. Теж натуральні, як і ті, що в тебе повиздихали.

— Що з мене належить? — галантно усміхнувся Сухов, стримуючи себе. Йому не подобалось в Іванові все: і обличчя, і голос. Але…

«Стриманість — запорука мудрості. Хто це сказав? Чув або десь вичитав. Стриманість…»

— Що ти, Антоне?! Коли ти лікував мене, я ж не думав про те, чим буду тобі зобов’язаний.

«Я лікував його. Це справді було. Але ж я тоді розумів, що лікую цілком здорову людину. Тоді я радів кожному пацієнтові, а Іван… Яке гидке обличчя. Тонкі вусики, як два хробаки під носом. Іван, власне, зробив мені кар’єру. І за це я повинен платити стриманістю? Як хочеться сказати щось брутальне, навіть вдарити навідліг. Чи це в мені говорить архаїк? Ми просто вже давно чужі з Веронікою, і тому мені стало байдуже, з ким вона… Як там уСандра? «І все одно ніколи вже не буде до божевілля дивного й простого, тремтливого бажання таїни і трепету від доторків звичайних. Ніколи. Вже ніколи. Хоч з ярликами наймодерніших із фірм. Ніяка імітація турботи, інтелігентності, розважливості не оживить того старого фото, на котрому ви стоїте красиві й молоді, і ніби можна вам повірить, і ніби можна вам довірить той вогник трепетний, що, наче свічка, горів-горів між нами і загас…» Що від моєї любові залишилось? І кому потрібна моя ревність?»

— А зараз ти чомусь говориш про зобов’язаність, Антоне, — Іван невимушено усміхнувся. — Це я твій вічний боржник. Ти зробив мене здоровою людиною.

— Пусте, — відмахнувся Сухов.

«Він мені бридкий, як маргон… Чи не маргон він?»- стрельнула підступна хвороблива думка.

— Ти стомився, Антоне? Складні операції? — скільки співчуття в голосі.

— Складні, — спроквола ствердив Сухов і сів у крісло навпроти акваріума.

— Тобі подобаються нові рибки? — Вероніка поклала йому руку на плече, і Сухов здригнувся, йому захотілося відсторонитися. Проте навіть вигляду не подав.

«Навіщо показувати характер? Вони лише сміятимуться в душі наді мною. Вероніка якось сказала: «А хіба відвідини Івана якось позначаються на наших з тобою стосунках?» І то правда. У покійників глибокий сон. Краще сидіти, відпочивати І подумки згадувати вірші Сандра. «І пролітають літаки, далекі білі свистуни, а ми, мов чаклуни горбаті, за вікнами своєї хати сміємось, плачемо, і так, мов непомітно, пролітає маленьких чаклунів життя. Над нами — небо й літаки, над літаками — виснуть зорі, а над зірками вже — нікого, а над нічим-то знову ми посвистуєм, як літаки, і руки зводимо, як крила, щоб бути схожими на них, далеких, білих!..»

— Гарні рибки. Правда, Антоне?

— Так.

— А ось у цієї такий славний хвіст. Розкішний. Спасибі, Іване. Я… Ми тобі дуже вдячні.

18.

На світі є речі, які можна оцінювати тільки однозначно.

Голова житлової ради підвів погляд і довго дивився просто в очі Сухова-старшого, ніби прагнучи віднайти там щось недомовлене, приховане. Видавалось, Платон Миколайович має до вченого деяке упередження.

— Здається, я можу зрозуміти вас, ваше здивування і вашу цікавість. Справа в тому, що я знайомий з Гіатою.

— Ви давно її знаєте? — запитав Сухов.

— Порівняно недавно. Але, погодьтесь, для того, аби по-справжньому взнати людину… Одне слово, хочу сказати, що пуд солі не обов’язково їсти все життя. Чи не так?

— Отже, ви згодні зі мною?

— Пробачте, що ви маєте на увазі?

Сухова дивувала надмірна обережність Платона Миколайовича. Той ніби чогось боявся, щось передчував, від чогось хотів максимально застрахуватись.

— Ви погоджуєтесь зі мною, що Гіата Біос — людина дуже…

— Дуже химерна, хочете сказати, — рішуче перебив його Платон Миколайович. — З цим я просто не можу не погодитись. Але, врешті, у вас більші можливості, — втомлено мовив голова житлоради. — Тож у вас, будемо сподіватися, більше підстав твердити — хвора вона чи здорова. А я, пробачте, на вундеркіндах не дуже розуміюся.

Карбуючи кожне слово, Сухов-старший процідив:

— Ні, вона не хвора, бо хворих людей не бояться голови житлорад.

Платон Миколайович підвів погляд, проте дивився кудись удалину, ніби крізь Сухова. За якусь мить примирливо усміхнувся.

— Ви помиляєтесь. Я не боюсь її. Але мені справді важко однозначно сказати вам про моє ставлення до Гіати Біос.

— Чому?

А що міг відповісти Платон Миколайович? Розповісти, як Гіата колись прийшла до нього вперше? Прийшла до нього додому. Розповісти, як він зачудовано дивився на її золотаве волосся, що розтікалося струмками по плечах? А п’янкий запах її тіла. А її магнітні погляди…