Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 13)

І тут Маргарита помітила, що ноги незнайомця неприродно стрункі, сірі черевики, ледь помітні в густій траві, — мов прикипіли до землі, зрослися з нею.

— Ви жартуєте?

— Ні, я ніколи не жартую. У нас замість крил справді коріння. Але ви не зможете його побачити отак відразу. Для вас воно невидиме.

— Але ж як вам тоді вдається…

— Ви мислите дуже прямолінійно і спрощено, — перебив її незнайомець. — Коріння не заважає нам ходити й літати, навпаки, саме завдяки нашому корінню ми й можемо ходити і літати.

— Ви можете… літати?!

— Атож, — незнайомець повільно піднявся у повітря, на кілька хвилин завис.

— А коріння ваше, кажете, невидиме…

— Атож, — ствердив чоловік і опустився ногами на землю.

— Як вас звати?

— Називайте мене поки що просто маргоном.

— Дивне ім’я у вас. Ніколи такого не чула. Хоч воно звучить як Маргарита.

— Це, власне, не моє ім’я… Звати мене Маром. Так мене кличуть інші маргони. Розумієте?

— Трохи… ніби розумію… Ви здалеку?

— Дуже здалеку, — поважно мовив маргон. — Прийміть наші щирі співчуття з приводу смерті ваших батьків.

— Звідки ви знаєте, що вони… Що сьогодні…

— Я все знаю. Все, що мені треба знати. А ваших. батьків знав особисто. Дуже прикро, що я прилетів до вас із певним запізненням. Можливо, я зміг би допомогти, і цього не сталося б. Дуже прикро. Зайвий раз перекопуюсь, що в житті треба завжди поспішати, — чоловік в сірому костюмі багатозначно усміхнувся.

— Я навіть не знаю, що із ними трапилось. Зателефонували мені на роботу: прилітай, померли батьки! Примчала. Мені кажуть: заснули і не прокинулись. Сусіди зайшли вранці, вони завжди до моїх заходили, а батьки сплять. Ніби сплять…

— Ну, тримайтесь. Не треба плакати. Вже нічим зарадити неможливо.

— Неможливо.

— Який безкінечний степ, Маргарито. І трава така м’яка…

— Як доторки маминих долонь…

— Не треба плакати. Я не думав, що ви настільки сентиментальні. У вас ніжна душа, Маргарито. Який безкінечний степ. Красивий. І таке чисте повітря. Правда? І хочеться йти, йти… Ген до обрію. А він утікає. А ти його наздоганяєш. А степ ніби вливається у крайнебо… Він безкінечний…

— Як для білки колесо.

— Звідки ви про це знаєте, Маргарито?

— Про що?

— Аналогія з білчиним колесом розчулила мене і насторожила. — Маргон дивився на жінку запитально і розгублено водночас.

— Я нічого не знаю. Я просто відчуваю.

— О-о, Маргарито, заздрю вам.

— Чому?

— Навіть не знаю, як сказати. Просто заздрю і все. Погляньте.

— На що?

— Он… перед вами…

— Могила моїх батьків? Чому так? Звідки вона тут?

Маргарита кинулась бігти, зашпорталась у високій траві, ледь не впала. Маргон підтримав її.

— Чому ви так схвилювалися? Я гадав, що вам саме зараз буде приємно побачити могилу батьків.

— Приємно? Саме зараз? В цьому безкінечному степу?

— Так. Але можливо… — маргон загадково дивився на неї і раптом виструнчився, звівши правицю до неба… — Будь ласка, — маргон опустив руку і застиг, схиливши голову. — Будь ласка…

Маргарита поглянула довкола — степ покрився невеликими обелісками. Побігла до найближчого. Короткий напис на металевій пластині: «Нікополь та Марта Біос…» А далі не змогла прочитати, хоч і знала все напам’ять. Розплакалась.

— Вони народилися і померли в один і той же рік, один і той же день. Вони були щасливі. Правда, Маргарито? І ось цієї миті весь степ — ваш! Він усіяний могилами ваших щасливих батьків.

Вона тихо плакала.

— Це сльози щастя, — сказав маргон. — Я багато можу зробити для вас. Але не все відразу. Хочу вам розкрити маленьку таємницю. Загалом, я маю трохи інший вигляд. Одне слово, зараз ви сприймаєте мене дещо інакшим, ніж я є насправді. Ось погляньте…

Маргон виструнчився… За якусь мить його тіло почало втрачати чіткість обрисів, стало драглистим, поволі зібралося в пульсуючу, із зеленастим відтінком кулю, з якої повільно почали випинатися відростки, як у живої амеби під мікроскопом. Вони росли і ставали схожими на мацаки спрута. Три дебелі відростки — при самій землі, три — на верхівці драглистої кулі. Довгі, та ще й з присосками. Вони незграбно ворушилися. А на самій кулі поволі окреслювалися величезні очі і величезний рот зі стиснутими вустами. Химерна істота, але Маргариті чомусь не було ні страшно, ні дивно. Вона все сприймала як належне. І навіть спіймала себе на думці: «Який він красивий, цей маргон. Мар. Яке в нього красиве тіло. Воно, мабуть, таке м’яке на дотик. І такого приємного кольору з рожевим відсвітом…» Як тільки вона це подумала, маргон відразу перетворився на чоловіка, знову стояв перед нею в густій, високій траві — стрункий, у сірому костюмі, усміхнене обличчя землистого кольору.

— Спасибі. Мені приємно, що я вам сподобався.

— Ви читаєте мої думки?

— Не хвилюйтесь.

— Я не хвилююсь. Просто цікаво.

— Я заздрю вам, Маргарито.

— Мені? Ви такий могутній… Ви мені заздрите? Я не вірю.

— Я заздрю, що для вас іще лишилось щось цікаве у світі. А не вірите ви мені даремно. Я завжди кажу правду. — Мар подивився багатозначно. — Точніше, що б я не сказав, рано чи пізно стає правдою. Розумієте?

— Здається, розумію…

— Ви б хотіли мати сина чи дочку? — несподівано запитав чоловік, і це запитання не видалось Маргариті дивним.

— Дочку, — тихо мовила, майже не роздумуючи. — Безумовно, дочку.

— Добре, — відповів маргон. — Ми потурбуємось. Прохання — назвіть її Гіатою Біос — дуже приємно звучить. Правда ж?

11.

Відьми й відьмаки — це такі люди, котрі за допомогою деяких мазей та перевертів через дванадцять ножів перетворюються на всяких звірів та птахів, а особливо на вовків, свиней, сорок та копиці сіна, а також на інших людей вони перетворюються і чинять добре чи зле ближнім своїм, як їм заманеться. І ще ці люди називаються не-ревертнями.

Термінове засідання Вищої Ради Землі відбулося в Блакитній залі, призначеній для багатолюдних зібрань. Проте запрошених було тільки одинадцять. Всі вільно розмістилися за окремим круглим столом. Сиділи дещо здивовані перед великим порожнім залом, чекаючи на прихід Ірвіна — голови Вищої Ради. Ніхто не міг зрозуміти, чому він вирішив зібрати їх саме тут, а не в своєму кабінеті.

— Дорогі друзі, шановні колеги, науковці! — звернувся до присутніх, зайнявши чільне місце за столом, Ірвін. — Я розумію, що сказане мною викличе у вас велике здивування. Проте закликаю до найсерйознішого сприймання інформації. Мій європейський заступник товариш Козуб звернув увагу на досить дивовижні явища, котрі останнім часом почали поширюватися на Землі. Йдеться про численні випадки психозів, а також про масові появи на планеті не просто вундеркіндів, а дітей з фантастично прискореним рівнем обміну і швидкістю розвитку. Все це не може нас не турбувати. Гадаю, що про це більш грунтовно і вичерпно розповість сам академік Козуб.

Юрій Георгійович Козуб підвівся:

— Шановні колеги! Кілька днів тому ми помітили на довколоземній орбіті об’єкт, замаскований викривленням простору. Погляньте на фотографії, спектрограми та гравітограми одного й того ж квадрата. Ось гравітограми, зроблені з борту «Роляра». Думаю, в жодного з нас нема сумніву, що об’єкт штучного походження, — Юрій Георгійович повільно обводив стрілкою світлової указки найважливіші місця на великому екрані, куди проектувалося зображення. — Можна, безумовно, припустити щось фантастичне, якийсь геть невідомий фактор, що призводить до подібного викривлення простору, але треба рішуче відкинути подібну думку, бо після кількох наших спроб вийти на контакт невідомий об’єкт спершу перейшов на більш віддалену від Землі орбіту, а потім, зрозумівши, очевидно, що ми його помітили, чимдуж подався у відкритий космос. Це може бути тільки свідомою, продуманою діяльністю мислячих. Не маючи ніякого бажання безпідставно звинувачувати у чомусь представників невідомої нам цивілізації, хочу завважити, що з добрими намірами не треба ховатися, хоча в цьому, як кажуть, можуть бути варіанти, але… Я переконаний, що, навіть припустивши цілком добропорядні наміри невідомої цивілізації, можна пов’язати масові психози і появу вундеркіндів саме з перебуванням на орбіті невідомого космічного об’єкта. А якщо це свідома підступність пришельців? Хто вони? Які вони? Як саме їхнє перебування на орбіті впливає на психіку людей? За останній тиждень я відвідав кількох психіатрів, ознайомився з історіями хвороб хворих. Маю на увазі ті психози останніх років, які в різних хворих клінічно схожі, як дві краплі води. Особисто розмовляв з багатьма пацієнтами стаціонарів. Чимало цікавого розповіли мені психіатри. І, признатися, в тих розповідях є… загадковість. Ось послухайте один із фонозаписів. Це розмова лікаря з молодим інженером, котрий звернувся за допомогою, — Козуб натиснув на пульті клавішу.

З кількох гучномовців під стелею пролунали голоси:

«Скільки вам років?»

«Двадцять вісім буде через три місяці».

«А вигляд у вас вісімнадцятилітнього».

«Це не дуже тішить мене, лікарю. Я хочу з вами порадитись. Можна мати вигляд вісімнадцятилітнього і зійти з рейок. А мені чомусь не хочеться».