Александр Шевченко – Глибинка (страница 14)

Поступово думки ставали менш чіткими й розмитими; всі острахи і хвилювання відійшли на задній план, втративши свою гостроту. Голова впала на груди, а очі повільно закрилися. У цій штучній темряві, що відбивала червоним через зімкнені повіки, Семен деякий час продовжував про щось мляво розмірковувати, але все слабше й слабше, аж поки остання квола думка не зникла з пам’яті. Він заснув.

Коли ж очі знову відкрилися, навколо була та сама пітьма. Він сонно озирнувся навколо, прагнучи зрозуміти, спить чи вже прокинувся. А коли виявив, що не спить, то спробував з’ясувати, де ж він знаходиться.

Коліно гулко стукнуло об ніжку столу, і, скривившись од болю, відразу все пригадав. Ну звісно, заснув, стоячи на варті. Читав газету й заснув… Чекайте хвилинку. Але ж він не міг читати в темряві. Як не намагався, так і не зміг пригадати, щоб він виключав світло. Хоча це могла зробити й Уляна… але тоді вона обов’язково б його розбудила.

Коли він співставив усі ці факти, увесь сон злетів з нього. Спина повільно вкрилася холодним липким потом, а груди стиснув страх. «Лампочка», сказав він собі. «Заспокойся, це, мабуть, лампочка перегоріла». Але це було не так, і він це знав… Далекий годинник продовжував чітко рахувати секунди, і разом з ним зацокотіли його зуби, бо це були останні секунди його життя. З’явилася рятівна думка:

«Куди я подів ті кляті кілки?»

Ага, на кухні. Згадав, що залишив їх на кухні — поклав біля дерев’яного ящика з дровами. Біля дверей у кухню знаходиться вимикач. Коли він буде проходити повз нього, то зможе перевірити, чи дійсно справа у жарівці. Залишається тільки підвестися і в п’ять швидких кроків подолати цю відстань.

Повільно виліз з-за столу, пошепки проклинаючи себе за те, що не передбачив усього відразу. Чи зможе дістатися до дверей перш, ніж щось накинеться на нього? Запитання не з легких. Крок за кроком ноги повели його вперед, а руки витягнулися, як у сліпого. Цей короткий проміжок часу розтягнувся на ціле життя, і коли до дверей залишалося лише два кроки, перед ним з’явилися очі.

Семен закляк на місці, відчуваючи тільки надзвичайно голосний стук свого серця. Очі, яскраві зелені очі нерухомо дивилися крізь пітьму прямо на нього, перетворюючи на безвільну ляльку. А тоді пролунав веселий дитячий голос:

— Привіт, Семене. Вибач, я не можу дістати до вимикача.

Власник голосу дзвінко засміявся.

— Це ти, мале стерво? — видавив Семен, коли зрозумів, що досі може говорити. — Ось я тебе зараз провчу. Тільки дай мені пройти.

— Е ні, — відповів Андрійко, не перестаючи сміятись. — Так не піде. Такий великий дядько хоче образити маленького хлопчика. Чи не за цим ти сюди так рвешся?

У темряві гучно тріснуло дерево, а тоді під ноги Семену щось жбурнули. Його кілки. Очі між тим почали наближатися, і він завбачливо зробив крок назад. Якщо він не потрапить на кухню, то сподіватись більше нема на що. Борючись із тремтінням у голосі, він спитав:

— Як ти увійшов до моєї хати? Я тебе не запрошував.

— Це люб’язно зробив за тебе наш спільний друг, — відповів хлопчак. Схоже, ця гра приносила йому задоволення. — Надзвичайно цікава людина. Освічена, начитана…

— Ось як? Тоді я відміняю запрошення!

— На жаль, це міг би зробити тільки він. Але не варто шкодувати, — Андрійкові інтонації стали майже панібратськими. — Гадаю, твоя дружина, коли прокинеться, оцінить це.

— Що ти зробив з нею?! — заволав Семен несамовито.

Ні, це все не насправді, скоріше за все, він продовжує спати за тим столом, і йому сниться жах. Не може бути, щоб все це відбувалося тут, у його хаті, яка кілька хвилин тому здавалася такою безпечною.

— Я? — хлопчик зробив ще крок, і в слабкому світлі місяця, що лився через вікно, вималювалася його худорлява постать.

— Нічого я не робив. Я лише запросив свою володарку на вечерю. Ти ж не проти? Я можу вас познайомити.

У пітьмі позаду нього з’явилася ще одна пара очей, і той, кому вони належали, був набагато вищим від свого маленького супутника. Семен зовсім не здивувався, коли почув дзвінкий дівочий голос.

— Вітаю, хазяїне, — мовила Оксана. — Не хотілося тебе будити, тому ми вирішили зробити тобі сюрприз.

До болю замруживши очі, він обхопив свою голову руками й застогнав. Ні, ні, це все сон, жахливий сон. Ось зараз він прокинеться. Проте нічого не змінилося, і два жорстокі погляди були так само спрямовані на нього. Примарні білі постаті почали повільно наближатися.

— Твоїй дружині пощастило, — сказала дівчина усміхаючись. — Вона навіть не встигла прокинутись. Це станеться пізніше, і коли вона відкриє очі, то найперше відчує гордість від того, що саме їй випало стати моєю першою жертвою. Але ти ще можеш все надолужити. Звісно, якщо хочеш…

Семен відчув, що уперся в стіл. Далі відходити не було куди. Він зрозумів, що програє у будь-якому випадку, і все, що йому залишалося — це гідно померти. Склавши руки на грудях, він почав чітко декламувати:

— Отче наш, що єси на небесах! Да святиться ім’я твоє, да прийде…

В очі раптово вдарило світло, і він скрикнув від болю. За якісь долі секунди Семен встиг роздивитися їх, ці білі неживі обличчя, червоні губи й обведені чорним очі. А тоді, засичавши як ошпарена кішка, Андрійко плигнув на нього і встромив ікла прямо в шию. Він не відчув цього, тільки зрадів, коли, нарешті, прийшла темрява і накрила його своїм чорним простирадлом. Все зникло.

Над селом панувала ніч.

Частина II

В забутті (11)

Стефан прокинувся о шостій вечора. Кілька хвилин він просто лежав і дивився у стелю спальні, спочатку не усвідомлюючи ані існування самого себе, ані свого місцезнаходження, і відчуваючи тільки приємне розслаблення. Потім почали з’являтися слабкі думки — щось про запах смерекового лісу і місячне світло. Він спробував підвестися і застогнав від болю у м’язах. А тоді над ним схилилося обличчя дружини.

— Нарешті ти отямився, — сказала вона. — Може, все ж таки розповіси, що сталося?

Сталося? Стефан довго не міг зрозуміти, що вона має на увазі. Лише пробурмотів те, що вертілося на язиці:

— Де я?

— Удома, де ж ще. Хіба забув? Ти ж повернувся сьогодні опівдні.

Повернувся… Так, тепер він згадав. Здається, він їздив у якесь село… чи тільки збирався? Чи, може, це йому наснилося?

— Ти дуже мене налякав, — промовила Марина, не зводячи з нього очей. — У тебе був такий вигляд, наче тебе довго били. Стефе, що трапилось?

Він не відповів. Зібравши останні сили, підвівся з ліжка й побрів до ванної, де з дзеркала на нього глянули власні припухші очі. Господи, ну й вигляд. Треба прийняти ванну й поголитися, і не завадило б добряче пообідати… чи повечеряти?

— Котра година? — гукнув з дверей.

— Шість вечора.

— І коли я прийшов?

— Опівдні, я ж казала. То ти поясниш мені, що відбувається?

Він повернувся в кімнату, сів на ліжко. В голові пульсувало.

— Я сам хотів би це знати. Що я тобі казав, коли повернувся?

— Нічого, — дружина звела плечима. — Ти кинув свою сумку на порозі, роздягнувся, а тоді пішов і ліг спати. Мені не вдалося витягнути з тебе жодного слова.

— Дивно, — мовив Стефан, обережно масуючи скроні.

— Ти нічого не пам’ятаєш?

Він замислився. Спогади поверталися, але були якимись нечіткими, неначе все це відбувалося уві сні. Згадався приїзд у село… воно мало назву Маренівка… і обличчя людей, у яких він жив. Як же їх звали?

— Я отримала твого листа, — сказала Марина. — Учора. Не сподівалася, що ти повернешся так швидко.

— Можеш його показати?

Вона принесла йому складений вчетверо аркуш паперу. Він пробіг очима те, що там було написано, і наморщив лоба. Ну звичайно, Семен. Він жив у Семена Стеценка. А його дружину звали Уляна, тепер він це пригадав.

«Саме з його вуст я почув дивну й цікаву історію…»

Раптовий здогад промайнув у голові. Стефан приніс з коридора сумку й витяг з неї свого ноутбука. Можливо, тут знайде те, що шукав?

— Що ти робиш? — поцікавилась дружина. Він лише непевно знизав плечима, дивлячись, як на екрані вибудовуються рядки тексту. Так, ось воно — те, що він написав за останній час.

Поглинутий читанням, зовсім забув про Марину, і здригнувся, коли вона роздратовано вигукнула:

— Чорт забирай, ти поясниш мені, що відбувається, чи ні?! Що з тобою діється?

Стефан відкинув ноутбука і торкнувся її плечей.

Відчуття нереальності ставало дедалі сильнішим.

— Гаразд, — сказав він. — Слухай. Вибач, що я так поводжуся, просто я сам ще нічого не розумію.

— Чого саме ти не розумієш?

— Того, що сталося вчора. Я пам’ятаю, як приїхав у село, пам’ятаю, як жив там. Я писав книгу, і, здається, у мене непогано виходило. Ось тут всі мої записи, і якщо хочеш, можеш їх передивитися. Одним словом, я пам’ятаю все аж до вчорашнього вечора. Я ліг спати, а далі — як відрізало. Що було тоді, не знаю.

— І не пам’ятаєш, як їхав додому?

— Кажу тобі, нічого. Схоже, я був на повному автопілоті, хоча і не знаю, як таке можливо.

— Це схоже на якийсь шок, — припустила Марина. — Але я навіть не уявляю, що могло його викликати…