Александр Шевченко – Глибинка (страница 13)
«Семене!
Я вирішив поїхати. Вибач, що не попередив, бо ще й сам не думав, що зберуся. Гадаю, я вже й так засидівся тут і встиг вам надокучити. Ці гроші — плата за житло. Передавай привіт Уляні і вибачся за мене. Бувай!
На записці лежало дві зім’яті десятки.
Отже, письменник поїхав. Він не знав, радіти цьому чи ні. Цей Стефан, здається, непоганий хлопець, і з ним було приємно випити чарчину. Користі в господарстві з нього, звісно, ніякої, проте, у всякому разі, було з ким потеревенити. Але, з іншого боку, він надто вже цікавився місцевими справами. Семен знав, що поки він жив тут, всі були як на голках, недовірливі й насторожені. Може й добре, що поїхав, поки нічого не сталося.
А може, щось все-таки трапилось? Інакше чому він утік так несподівано? Ні, щось тут не те.
Занурившись у задуму, він узяв цигарку та вийшов на подвір’я. Ясний день зустрів його буянням духм’яноі зелені, засліпив яскравим світлом, а десь згори полинуло відчайдушне цвірінчання пташок. Все було чудово, і його острахи скоріше за все безпідставні. Та й що могло трапитися? Те, що було, давно вже в минулому, а письменник просто захотів додому, от і все. Всі вони дивні люди, і ніколи напевне не скажеш, чого від них чекати в наступну мить. Так, можливо, було помилкою розповідати йому старі історії — але ж він все одно не повірив, та й годі було очікувати чогось іншого. Скоріше за все, напише про все це у своїй книжці й загребе ще трохи грошенят…
Він зтрусив попіл на витертий гумовий коврик біля дверей і раптом закляк на місці. Глина. Засохлі шматки глини на ньому, наче хтось зчистив її зі своїх підошов. Дивно… вже три дні на вулиці було сухо і спекотно, і набрати у взуття такої грязюки можна було лише в лісі, та й то при бажанні. Борючись з недобрими передчуттями, він зазирнув у хату і коло дверей побачив Стефанові капці. Брудні.
Але ж вчора, після звичайних вечірніх посиденьок, коли вони вже йшли у хату, на Степанових ногах не було ніякого бруду. А тоді Семен запер двері, вони розійшлися по кімнатах, і більше той нікуди не виходив. Чи він помиляється?
На газеті залишилося два брудні відбитки його ступнів. Тут він перевзувся, коли повернувся… звідки? Де він міг вештатися вночі, щоб вляпатись у таку багнюку?
Щось всередині підказало Семену, що скоро він про це дізнається.
На кухні Уляна загуркотіла посудом, і він здригнувся, приходячи до тями. Руки автоматично закинули капці під стару шафу з одежею, немовби прагнучи зняти з себе відповідальність за те, що могло статися…
«Нічого не сталося», заспокоїв себе. І сам у це не повірив.
Викинувши недопалок, пішов сказати дружині, щоб готувала сніданок.
Німенків хлопець першим довідався про все. Він пронісся вулицею, підстрибуючи на старому кособокому велосипеді, і ледь не налетів на стару Параску, що вела корову на пасовисько. Та ойкнула і прудко відскочила вбік, посилаючи прокльони навздогін розбишаці, а хлопчак помчав далі, щосили накручуючи педалі. Він поспішав донести новину батькові.
Семен провів день на городі. Налягав на лопату, вивертаючи з землі грудки більші, ніж цього потребувала садівля картоплі. Уляна кілька разів робила йому зауваження, але навряд чи він їх чув. Просякнута потом майка липла до тіла, а в голові роїлися зловісні думки, і він з усіх сил прагнув їх позбутися, хоча й знав, що це марно. І коли хтось коло хвіртки вигукнув його ім’я, то просто встромив лопату в ґрунт і пішов до хати, бо вже знав, що це прийшли погані новини.
Василь Німенко чекав його коло лави, навалившись на паркан всією вагою свого дебелого тіла. Відразу ж запитав:
— Де він?
— Хто?
— Твій квартирант, чорти б його забрали. Де він?
— Поїхав, — спокійно відповів Семен. — Сьогодні вранці.
— Бісова душа! — гримнув Василь. — Ти хоч знаєш, що він накоїв?
— І що ж?
— Сунув свого носа куди не слід, ось що. Мишко сказав, що бачив біля кручі свіжовикопану яму. На тому самому місці, де…
— Ясно, — Семен роздивлявся свої брудні нігті. Він уникав зустрічатися з Василем поглядом.
— Ясно? — той аж затрусився. — І це все? Ти хоч уявляєш, що це значить?
— Може й нічого. А з чого ти взяв, що це зробив письменник?
— А хто ж іще? Я його тільки побачив, а вже знав, що ненадійна людина — ходив усе, на всі боки озирався, наче винюхував щось… Ось тільки звідки він дізнався про те місце? — очі Василя підозріло звузилися: — 3 усього села про нього знають чоловік десять. Може, це ти бовкнув зайвого?
Семен важко зітхнув. Ну ось, тепер його вважають винним в усьому.
— Може, я й розповів йому дещо… але нічого такого.
Він знав про кручу, але ніколи б не знайшов її могилу. Він навіть ніколи там не був!
— Але хтось все ж таки випустив її звідти. Тіла там немає.
Вони не відрубали їй голову тоді, і якщо хтось висмикнув кілка…
— Гадаєш, це можливо? — знову у всій своїй красі з’явилися погані думки. «Ні, не міг він цього зробити. Не така це людина… А якщо щось примусило його? Так само, як штовхнуло мене розтулити пельку і розповісти йому все?»
Ні, це неможливо. Всі вони давно мертві. Якщо тільки…
Андрійко?
— Здається, у нас знову неприємності, — сказав йому Василь. — І здається, треба щось робити.
— І що ти пропонуєш?
— Піти в ліс, знайти її і закінчити те, чого не доробив мій батько. Якщо вона справді ожила, то повинна бути десь неподалік.
— Це ризиковано, — Семен ніяк не міг повірити, що все це відбувається насправді. Напевне, він і сам почав ставитися до цього, як до старих байок. — Вона не боїться денного світла і може напасти першою.
— Є якийсь інший вихід?
Стефан знизав плечима.
— Кому ти казав про це?
— Поки що нікому, та малий же розпатякає всім своїм друзям. Хай він і не знає, що було насправді… Але рано чи пізно ще хтось може піти до кручі й усе побачити.
— І нехай, — промовив Семен. — Я думаю, поки що не треба нічого нікому розповідати, хоча б до завтра. Може, нічого й не станеться. А якщо всі дізнаються, то дехто може наробити дурниць.
— Куди вже більше, — сказав Василь, але сперечатися не став. Примружившись, лише спитав наостанок:
— Ти впевнений, що так буде краще?
— Так, — спокійно відповів той. Але чи справді він був впевнений? Спершу Стефан, а тепер, можливо, вони взялися за нього? Ні, так просто він не здасться.
Розжарене сонце повільно хилилося до заходу.
Над Маренівкою розтікалися сутінки. Стоячи на подвір’ї, Семен бачив, як одне за одним запалюються в хатах вікна, і все більше непокоївся.
Він помітив, що увесь час поглядає на годинник. З кожним обертом хвилинної стрілки в ньому ріс страх, подібного якому він не відчував ще з дитинства. Тривожні передчуття не давали спокою. Невже старе прокляття покійного Данила мало під собою якесь підґрунтя, і все може розпочатися знову? І що в такому разі вони мають робити? Відповідей на ці питання не було.
Йому здавалося, що він відчуває щось — якусь мовчазну, проте могутню силу, що розливалася в повітрі. Вона була схожа на стогін високовольтної лінії, на дзижчання комарів спекотним днем, на гаряче дихання незнайомця за спиною. Так, щось відбувалося, тепер це не викликало сумнівів, проте пояснити, що це, він не міг. Замовкли цвіркуни, не співали вечірні птахи — все навколо завмерло в очікуванні, і Семенові залишалося тільки робити те саме. Проте він все ж мав дещо на той випадок, якщо небажані гості завітають до нього.
Рука міцніше стиснула два осикові кілки, що їх він потай від дружини вистругав сьогодні. Це на всяк випадок. Можливо, він тільки дарма непокоїться… але потрібно бути готовим до всього, і зненацька його не застануть. Розмірковуючи так, Семен довго дивився на них, а тоді сховав їх під сорочкою і увійшов до хати, ретельно заперши за собою двері. Схоже, сьогодні буде безсонна ніч.
Вони вечеряли у повній тиші — навіть радіо не видавало ні звуку. Уляна також була якоюсь мовчазною, і він подумав, що дружина теж відчуває щось. Сьогодні все йшло не так. Йому самому їжа нав’язливо видавалася останньою вечерею засудженого на смерть, і Семен дозволив собі зайві сто грам задля того, щоб позбутися цієї думки. Проковтнувши останній шматок, він дістав газету і відгородився нею від усього світу, проте навряд чи вчитувався у те, що там надруковано. Він вирішив не спати якомога довше, і лише похитав головою, коли Уляна запитала його, чи збирається він лягати.
— Посиджу ще трохи, — сказав. — Ти йди.
Скільки він збирався так протриматися? Не дивлячись ні на що, важчали, і Семен здивовано глянув на годинник. Лише десята. Сумнівно, щоб він досидів хоча б до опівночі, але спробувати варто. Коли Уляна зникла в кімнаті, залишивши його наодинці з пресою двотижневоі давнини, він з півгодини читав, тоді пішов на кухню випити води і знову засів за газету. Якийсь час було добре, а потім почало хилити на сон.
Так минула година, потім друга. Годинник на стіні ритмічно стукотів, зливаючись з гупанням пульсу в скронях. Семен сидів, підперши голову рукою, і гадав, на скільки ще його вистачить. Надруковані рядки пливли перед очима, і ніяк не міг второпати, про що ж ідеться у статті. Врешті решт відкинув газету й схилився на спинку лави. Навіть якщо я і засну, подумалося, то почую, як вони будуть стукати у вікно, бо іншого способу потрапити до хати в них немає. Принаймні, залишалося сподіватися, що це так…