Александр Шевченко – Глибинка (страница 15)
— Стефе? Ти мене чуєш?
Він кліпнув очима.
— Так. Чую. Слухай, я голодний, як вовк. Може, ти…
— Ой, звичайно, — підхопилася з місця. — Пішли на кухню, все вже готове.
Сидячи за столом, що його неначе скатертиною вкривав прямокутник сонячного світла, він одну за одною ковтав рибні котлети й ворушив свою пам’ять. Ніяк не вдавалося потрапити за той бар’єр, що повстав між учорашнім вечором у селі та його поверненням додому.
А якщо це була якась дивна форма лунатизму, і він, як сновида, поїхав з Маренівки, перебуваючи у своєрідному трансі? Можливо навіть, це сталося під впливом тих самих страшних історій, які переповів йому Семен, і було наслідком мозкового перенапруження, коли він намагався витиснути з них усе можливе для своєї книги? Оце вже було схоже на правду. Таке пояснення цілком його задовольнило, і він поділився ним з Мариною.
— Гадаєш, це і є причиною? — запитала вона, і він помітив полегшення на її обличчі. Очевидно, дружина готувалася почути щось гірше.
— У всякому разі, це природне явище, — відповів. — Хоча зі мною таке вперше.
Його м’язи… Руки й спина боліли так, неначе він цілу ніч розвантажував вагони товарного потягу. Цього не зміг пояснити… хоча, хто зна, що він робив у своєму сні? Може й справді довелося нести щось важке. Нічого не пам’ятав.
Після вечері з пів години просидів у ванні з гарячою водою, поступово приходячи до тями. Йому майже вдалося знову взяти реальність під контроль, і його забуття перестало здаватися таким лякаючим. Так, це було дуже дивним, але воно вже минулося. Хоча, звісно, йому дуже пощастило, що він без пригод дістався додому — міг би заїхати кудись у Чернівці, а потім ламати голову, як він туди потрапив. З грудей вирвався сміх, у якому звучало полегшення від того, що все закінчилося добре.
Коли вийшов з ванної, застібаючи халат, Марина вже була в ліжку і з цікавістю продивлялася те, що він надрукував у своєму ноутбуку. Світло від екрана робило її обличчя до смішного серйозним. Стефан підійшов і сів поруч.
— Ну, і що ти думаєш про все це?
Вона підвела на нього очі.
— Це і є та історія, яку ти чув?
— Так. Власне, це лише окремі елементи, і тепер моїм завданням є звести їх докупи і розробити пристойний сюжет.
— Невже все це було насправді? — запитала Марина вражено. Він посміхнувся.
— Семен намагався переконати мене у цьому, проте в нього нічого не вийшло. Я вважаю, що це лише їхня версія того, що відбувалося, й не більше.
— А тобі не здається дивним, що у своєму видінні ти побачив людину, яка померла ще до твого народження, і про яку ти ніколи не чув?
Так, він вже думав над цим раніше, і тому питання не застало його зненацька. Він відповів:
— Анітрохи. В дитячій уяві завжди все спрощене. Мені здалося, що я побачив якогось старигана, але це ще не значить, що це був саме Данило. Я бачив лише образ, своє уявлення про ту людину, яка жила там до цього, от і все. А от мій дідусь виніс з цього свої висновки.
— Мені все ж здається, що тут щось не те, — сказала Марина. — Я розумію, це звучить смішно, але…
— Не переймайся цим, — промовив Стефан обіймаючи її (при цьому біль у спині знову нагадала про себе). — У кожному селі є свої страшні історії. Я ж був там, і нічого не сталося.
— Нічого?! Ти повернувся звідти, схожий на якогось зомбі, з провалами в пам’яті, і ти кажеш, що нічого не сталося?
— Це лише наслідок перенапруги, тільки й усього. Я вже в нормі.
— Не впевнена, — з сумнівом відповіла вона. — У мене відчуття, що ти все ж якось змінився, але не знаю, як це пояснити.
— Дурниці, — сказав Стефан. — Зі мною все гаразд.
Пізніше, лежачи у цілковитій темряві, продовжував розмірковувати над тим, що сталося сьогодні. Цей його приступ, чи що воно таке, стався саме тоді, коли йому здавалося, що все йде чудово, а скоро стане ще краще.
Може, це якийсь психічний розлад? Але з чого це раптом?
Не може бути, щоб робота так сильно вплинула на нього.
Але це було єдиним прийнятним поясненням, і Стефан вчепився в нього, відкинувши всі інші. Все минулося, і можна сміливо про це забути. Проблем і так вистачає. Можливо, завтра він зустрінеться з Віктором і покаже йому свій матеріал, і хай той тільки спробує знову завести свою пісню про те, що в українській літературі жахам не місце. Колись в СРСР сексу також не було…
Дружина спала поруч з ним, поклавши голову на згин ліктя. Він провів пальцем по її оголеному плечі й посміхнувся, згадавши, яке стурбоване обличчя було в неї, коли, розплющивши очі, він ніяк не міг збагнути, де ж знаходиться. Що й казати, надивилася на його дивацтва за увесь час письменницької кар’єри. Обов’язок домашнього критика став для неї таким же звичним, як і поранина на кухні, а до того ж доводилося терпіти його постійні скарги на відсутність потрібного настрою для занять літературою.
Ну нічого. Здається, тепер безцільний простій нарешті завершився, і можна подумати про…
— …вбивство, — пробурмотів Стефан у пітьму.
Рука твердо лягла на її ніжну шию, пальці почали стискатися, як у якогось божевільного робота з фільму. В його голові раптом чітко пролунало:«Ну, давай, чого чекати. Раніше вона допомагала тобі, але тепер ти сам собі хазяїн, і знаєш, що робити. Вона буде тільки заважати, ось побачиш. Ну ж бо, дві хвилини — і забудемо про це.»
Він відчув, як Марина, не просинаючись, почала хапати ротом повітря, і перелякано відсмикнув свою руку. Господи, що він робить? Зовсім збожеволів? Спина вкрилася холодним потом, і він прислухався до її дихання. Знову рівне.
Стефан довго сидів, дивлячись у нікуди пустими очима. Вона мала рацію — з ним щось відбувається. Щось там, у селі, змінило його, і, схоже, не в кращій бік. Він спробував вловити той сторонній голос в голові, але нічого не почув. Не було ніякого голосу — були тільки його власні думки.
Намацавши капці, підвівся з ліжка й пішов на кухню. Божевілля. Здається, це так називається? Запаливши цигарку, стояв і вдивлявся у вікно, де ніч знову заволоділа світом. Тільки непроглядний морок, без жодного промінчику світла. «А земля була пуста та порожня, й темрява була над безоднею…»
Проклятий (12)
Він не знав, навіщо все ж таки вирішив зустрітися з Віктором. Після того, що сталося увечері, йому вже було не до книги. Стефан довго не наважувався лягати, але втома і виснажений мозок взяли своє, і він заснув. Уві сні його увесь час переслідували якісь дивні постаті, й прокинувся з такою ж важкою головою, як і вчора. Наспіх поснідавши, захопив ноутбука і пішов з дому, поки не прокинулася дружина. Вештаючись вулицями, зважуючи всі «за» і «проти», все ж вирішив подзвонити йому. Тепер вони сиділи на останній лаві спортмайданчику, спостерігаючи, як підстаркуваті любителі фізкультури повільно набігають коло за колом на доріжці внизу.
Обличчя Віктора все ще було незадоволеним — він був не в захваті від того, що його витягли з дому о пів на восьму ранку. Проте не зміг приховати цікавості, коли той мовчки протягнув йому ноутбука, і тепер продивлявся його записи, час від часу замислено чухаючи підборіддя.
Стефан сидів поруч, але його думки були далекі від літератури. Він знову і знову прокручував у голові те, що відбулося вчора увечері, коли він лежав у ліжку, відчуваючи біля себе гарячий бік дружини. Якесь в нього було бажання заподіяти їй біль, випустити на волю всі свої приховані тваринні рефлекси… Він боявся зізнатися собі, що відчув якусь лякаючу насолоду, коли пальці опинилися на її шиї і почали здавлювати ніжне тіло. Ні, ці пальці не могли належати Стефанові Хошкевичу, популярному колись письменникові, який за життя й мухи не скривдив. Вони належали комусь іншому… але ця примарна постать ховалася в підсвідомості, не маючи ніякого бажання з’являтися перед очима. І все ж він
Спробував зрозуміти, що це значить, але знову вперся в стіну, за якою переховувались ті загублені в пам’яті години його життя, що, напевне, й були ключем до всього.
Якщо вдасться подолати її, тоді, можливо, він дізнається, що ж з ним відбувається.
— …в тому селі? — спитав Віктор.
— Що?
— Я питаю — і оце все ти розкопав у своїй глибинці?
Стефан кивнув.
— Так. Більшою частиною.
— Що ж, матеріал цікавий. Зізнаюся, минулого разу я, мабуть, був занадто критичним — з цього й справді може вийти щось пристойне. Якщо хочеш, я можу натякнути у видавництві, що ти готуєшся видати щось абсолютно свіженьке. Гадаю, це їх зацікавить.
— Так.
— Та що з тобою? — Віктор зазирнув йому в очі. — Ти наче привида побачив. Все в нормі?
«Еге ж, — подумалося йому, — все чудово. Просто я потроху схожу з розуму. Вчора, наприклад, хотів придушити власну дружину. А щодо привидів… Здається, вони тепер оселилися в моїй голові.»
— Нормально, — відповів Стефан. — Просто втомився від цих поїздок.
Розповісти йому про те, що відбувається, чи ні? А який сенс? Ні, він повинен сам у всьому розібратися. Напевно, не треба було приходити сюди.
— Вибач, — підвівся. — Я вже піду.
— Чекай-но, — Віктор здивовано звів брови. — Ти казав, що хочеш зі мною побалакати. В тебе щось трапилось?
— Ні. Нічого.