Александр Шевченко – Глибинка (страница 16)

— Ти не вмієш брехати. Подивися на себе — неначе щойно з Освенціму. Я хочу, щоб ти мені все розповів.

— Нема чого розповідати, — Стефан закинув ноутбука на плече і почав спускатися униз.

— Чекай!

Віктор наздогнав його на східцях. Тепер його обличчя було справді стривоженим. Він поклав руку йому на плече.

— Слухай, ти можеш мені довіряти. Ти ж знаєш, я…

— Чорти б тебе забрали! — зірвався Стефан. — Я ж кажу, зі мною ВСЕ ГАРАЗД!

У ранковій тиші крик пролунав дуже голосно. Віктор помітив погляди, спрямовані на них. Зітхнувши, промовив:

— Гаразд. Якщо не хочеш — не розповідай, ніяких проблем.

Обличчя Стефана ще якийсь час зберігало гнівний вираз, а тоді він ніяково опустив очі.

— Вибач. Не хотів кричати. Просто зі мною справді щось не так. Втома, і все таке…

— Ясно. Пішли, проведу до зупинки.

Вони стояли під худорлявим каштаном, розмірковуючи кожен про своє. Віктору не подобався вигляд Стефана, його скляні очі й ця невластива для нього агресивність. Він нагадував наркомана, що довгий час не отримував чергової дози. Схоже, в усьому винна ця поїздка, але нічого конкретного припустити не зміг. Можливо, варто побалакати з його дружиною?

Сам Стефан відчував, як у ньому накопичується роздратування. Пильний погляд друга був схожий на жуйку на підошві, від якої ніяк не відчепишся. Для чого, питається, він вирішив зустрітися з ним? Через книгу? Зараз вона його хвилювала менш за все. Набагато тривожнішим було те, що відбувалося всередині. Йому раптом захотілося повернутися додому, запертися в шафі й побути нарешті наодинці зі своїми думками.

— Вибачте, можна з вами побалакати?

Він підвів очі. Поруч з ними зупинилися хлопець і дівчина, обом було років по двадцять. В руках вони тримали кілька яскравих кольорових журналів.

— Скажіть, ви вірите в Бога?

Тільки цього не вистачало. Вартові Другого Пришестя, Служники Єгови чи як їх там. Стефан наморщив лоба. Відповів Віктор, і в його голосі пролунали нотки іронії.

— Це що, статистичне опитування?

На обличчях молодої пари нічого не відбилося — схоже, гумору вони не зрозуміли. Хлопець підійшов ближче з неприхованим наміром продовжити розмову, і його рука вже відбирала серед брошур ту, яка, на його думку, була їм конче необхідна.

— Я гадаю, в мене є те, що вам потрібно, — промовив.

Стефан зупинив свого приятеля, який знову збирався відпустити якийсь жарт.

— Хай продовжує, — сказав.

У скронях загупало. Він глянув на дівчину, яка з блаженною посмішкою стояла осторонь. Її удавана радість виводила його з себе.

— Бачу, ви зацікавились, — зрадів хлопець. — Ви, напевне, знаєте, що Ісус помер за наші гріхи?

— Було діло, — встряг Віктор. Стефан нічого не відповів, але несподівано відчув, як до горла підкочує нудота. Ім’я «Ісус» різануло мозок, як шматок скла, і він скривився. Може, це мігрень? Хлопець між тим продовжував:

— Знаєте, у Бога є чудовий план спасіння для кожної людини. Цей дар зовсім безкоштовний, і щоб отримати його, варто лише прийняти Ісуса в своє серце…

Ось знову. Вулиця попливла перед його очима. Раптом захотілося, щоб хлопець замовк, але той вже протягував йому один із своїх журналів.

— Ось тут ви знайдете розповідь про те, як багато людей у всьому світі врятувалися, віддавши своє життя Богу.

— Що ж, приємно чути, що хоч щось у цьому житті можна отримати безкоштовно, — промовив Віктор. — Над цим варто поміркувати, так, Стефе?.. Гей, з тобою все гаразд?

Стефан витріщився на пропоновану йому брошуру. На її обкладинці був намальований величезний хрест, що, як магніт, притягував його погляд. «Обери спасіння!», проголошував підпис.

Він не встиг зрозуміти, що відбувається — лише почув люте гарчання, що вилетіло з власної горлянки. А далі все сталося, як в уповільненій зйомці: його рука раптово витягнулася вперед, і щось гучно тріснуло, коли пальці, стиснуті в кулак, вдарили хлопця в обличчя. Той змахнув руками і, втративши рівновагу, розтягнувся на асфальті; його література виклалася поруч, неначе невміло потасована колода карт. І тоді Стефан почув ще один звук, останній — стук кістки об тверду поверхню.

Все завмерло.

Це була німа сцена, немовби у якійсь божевільній театральній постановці. Вона тривала лише кілька секунд, проте його спантеличеній свідомості здалося, що пройшла вічність. А потім закричала дівчина, і цей несамовитий лемент повернув все на свої місця — наче хтось невидимий, зробивши паузу, знову запустив кіноплівку. Стефан дивився, як вона впала на коліна поруч з хлопцем, безперервно вигукуючи його ім’я. Він бачив, як той намагається підвестися, приголомшено обертаючи очима, з розбитого носа й лівого вуха текла кров. Він бачив погляд Віктора й читав у ньому розгубленість і потрясіння. Він хотів щось їм пояснити, проте не зміг вимовити ні звуку. Перед очима все ще було зображення розп’яття — воно неначе відбилося на сітківці, затуляючи собою і цих двох молодиків, і обличчя його давнього приятеля-однокурсника, і цікаві погляди перехожих. Стефан відступив на крок, хитаючи головою. Ні, цього просто не може бути.

— Знаєте, — прохрипів він. — Я…

— Не бийте його більше! — схлипнула дівчина, намагаючись затулити хлопця своїм тілом. — Благаю вас, не робіть цього!

— Стефе, — збентежено почав Віктор. — Ти…

— Ні.

Далі, якнайдалі звідси. Крок за кроком відступав назад, бачачи, як люди на вулиці підходять все ближче, щоб подивитися, що відбувається. Скрикнула якась жінка. В наступну мить його нерви не витримали, і, розвернувшись, Стефан щодуху помчав уперед, не розбираючи шляху. Зникнути, випаруватися, і більше ніколи сюди не повертатися.

Він біг вулицею, і не було такої сили, що могла зупинити його.

Стефан повернувся додому о пів на п’яту. Коли клацнув замок, Марина зірвалася з місця і побігла в коридор, пошепки дякуючи Богу, що той все ж таки прийшов. Увесь цей час вона просто не знаходила собі місця; опівдні дзвонив Віктор, і коли він сказав, що її чоловік когось побив, вона спершу не повірила своїм вухам. Стефан підняв руку на людину? Це безглуздя. Скоріше грім зійде з неба, ніж це станеться. Але час минав, а його все не було, і вона почала тривожитися. З ним справді щось негаразд, хоч він цього і не визнавав. Може, він влип у якусь історію?

Інакше чого ж його так довго немає? Марина якраз збиралася обдзвонювати місцеві лікарні, коли почула, як грюкнули вхідні двері. Вона підвелася з крісла з чітким наміром відверто побалакати, і завмерла, коли побачила його.

— Стефе, де тебе…

Він підвів мутний погляд, і вона виразно відчула запах горілки. Господи, мабуть, сам видудлив цілу пляшку.

Стефан спробував посміхнутися, але спроба вийшла невдалою.

— Ось так, люба, — пробурмотів він. — Здається, я пізнав істину.

— Що ти верзеш? — вона зовсім розгубилася. — Де тебе чорти носили?

— По різних приємних місцях. Знаєш, а я все згадав — все-все… — ноги зрадили його, і він важко притулився до стіни. — Тільки не знаю — радіти цьому чи ні?..

— Роздягайся, — рішуче наказала Марина. Побачивши, що він і не збирається зрушати з місця, сама зтягла з нього зім’яту куртку й туфлі, а тоді підхопила під руку й повела у кімнату. Це було завданням не з легких. Стефанові ноги виписували вісімки, і вона увесь час через них перечіпалася. Тоді в полі зору опинилася кушетка, і, зібравши останні сили, кинула його на риплячий матрац.

— Ось так, — промовила Марина захекано. — Полеж трохи.

Підвівши голову, він зупинив на ній свій розфокусований погляд.

— Ні. Я… я маю все тобі… розповісти…

— Не зараз. Спи.

Стефан втомленно відкинувся на подушки. Вона вийшла з кімнати й обережно прикрила за собою двері.

На кухні, заваривши велику чашку зеленого чаю, вона дала волю думкам. Що ж відбувається? Спочатку її чоловік повертається зі своєї подорожі з чимось схожим на невелику амнезію, потім він б’є на вулиці якогось хлопця, і, врешті-решт, приходить додому ледь тримаючись на ногах від випитого. Жодному з цих явищ вона не могла дати пояснення. За увесь час спільного життя ніколи не бачила Стефана у такому стані, як сьогодні, і, звичайно, він ніколи не розпочинав бійки. Отже, є якась причина. Що в тому селі могло так вплинути на нього, щоб повністю змінити його характер і звички?

Здається, він казав, що має щось їй розповісти. П’яні балачки? Навряд чи. Може, саме тому й вирішив напитися — тому що згадав, що ж сталося з ним в Маренівці? Якщо це так, то якою ж страшною має бути ця правда… Залишалося тільки чекати, поки він прийде до тями і сам розставить усі крапки над «і».

Марина визирнула з вікна надвір. Знову хмарилося, і дерева хилили свої верхівки під різкими поривами вітру. Їй стало не по собі — з’явилося передчуття, що навколо накопичується якась погана енергія; вона тиснула з усіх боків, примушуючи її з тривогою очікувати неминучої розв’язки. Може, це тільки її уява? Намагаючись викинути з голови недобрі думки, зачинила віконну раму і почала готувати вечерю.

Години через дві на кухню увійшов Стефан. Він нагадував людину, що приходить до себе після загального наркозу, проте, схоже, сп’яніння вже минуло — про це казав болісний вираз його обличчя. Застогнавши, він опустився на стілець і обхопив голову руками. Вона почекала деякий час, даючи йому змогу повністю отямитися, і нарешті промовила:

— Гадаю, нам варто побалакати.