Александр Шевченко – Аутсайдери (страница 9)

Він давно вже нікуди не виїздив, тому отримував від подорожі справжнє задоволення, незважаючи на те, що залишки похмілля нагадували про себе на кожній вибоїні. Що далі від міста, то рідше зустрічались якісь поселення, та й ті з кожним наступним кілометром ставали дедалі дрібнішими, аж поки не почали траплятися зовсім самотні хати, розкидані по полях. Чого, питається, йому приспічило оселитися саме в Києві? Сидів би собі у якійсь халупі на відлюдних просторах батьківщини, і всім було б краще. Чудовий варіант, якщо брати до уваги його характер і потяг до саморуйнації.

Ні, навряд чи в усьому винен тільки він. Був іще зовнішній фактор. Мегаполіс, цей монстр останніх сторіч, сам по собі вбивав його не гірше алкоголю. Ось де істина — підсвідомо він прагнув вирватися звідти, але не міг, от і довів себе до краю. Шкода, що усвідомлення приходить надто пізно.

Промайнуло дві години, і від одноманітних пейзажів Симона почало хилити на сон. Здається, він таки заснув. Через якийсь час крізь дрімоту пробилося відчуття, що автобус стоїть на місці, і вже досить довго.

Він розплющив очі. Так і є, вони зупинилися на якомусь пустельному шосе. Пасажирів у салоні поменшало на дві третини — вочевидь, повиходили раніше. Решта сиділи на своїх місцях і мовчки дивилися у бік порожнього сидіння водія. Над вухом голосно дзижчала муха, що потрапила у пастку між склом і шторкою.

Симон нахилився до своєї сусідки, рум’яної тітки у квітчастій хустині.

— Вибачте, що сталося?

— Хто його зна, — тихо відповіла та, по-сільському дивакувато розтягуючи слова, і знизала плечима. — Поламалися. Або колесо спустило. Як завжди…

Під днищем щось грюкнуло, і Симон глянув у вікно. З-під автобуса виліз водій, відійшов до узбіччя і брудною ганчіркою почав стирати з рук мазут. Вираз його обличчя не обнадіював. Покінчивши з цим, він наблизився до дверей і пробасив у салон:

— Приїхали, шановні. Можете виходити.

Пасажири як один підвелися з місць, неначе тільки цього й чекали, і з несхвальним бурмотінням посунули з речами на вихід. Симон іще кілька секунд продовжував сидіти, озираючись навколо, не в змозі у це повірити. Чорт забирай, навіть доїхати куди треба він не може без пригод. Що ж воно таке? І що робити тепер?

Він зрозумів, що нічого тут не висидить, підхопив свою сумку й вийшов із салону.

Осіб із вісім чи десять невдалих мандрівників зібралися навколо автобуса, жваво обговорюючи становище. Водій попахкував цигаркою біля розкладеного на землі інструменту. Симон підійшов до нього.

— Надовго ми застрягли? — поцікавився він.

Водій кинув на нього байдужий погляд.

— Ця залізяка сама звідси вже не поїде. Зараз буду викликати допомогу та інший автобус.

— І скільки часу на це піде?

— Години зо дві, мінімум.

— От дідько…

— Можете, звісно, зачекати, якщо не поспішаєте. Але я б радив вам зупиняти машину.

— Не бачу жодної, — пробурмотів Симон у розпачі.

Водій лише повів плечем.

— Тут швидше не буде, це точно.

Він викинув недопалок і пішов до кабіни, даючи зрозуміти, що розмову завершено. Симон зітхнув і озирнувся навкруги. Самі лише поля з поодинокими деревцями, безкрає синє небо і жодної ознаки хоч якогось поселення. Хотів було спитати, де ж вони зупинилися, але яка різниця? Місцеві назви нічого йому не скажуть, а до найближчого населеного пункту все одно треба якось діставатися.

Дехто з пасажирів не став чекати й вирушив уперед по дорозі пішки. Симон вирішив, що вчинить інакше. Зараз він брів узбіччям траси у протилежний бік, жуючи цигарку і дедалі більше дратуючись. У будь-якому разі він зможе першим зупинити випадкову машину, якщо така з’явиться… Роки міського життя давалися взнаки: опинитися на порожньому шосе, у місцях, де ніколи не був і звідки не видно жодної хатини, було для нього досить незвично, щоб не сказати моторошно. Від цього відразу закортіло ковтнути чогось освіжаючого — прохолодного пива, наприклад.

«Мрій, дурню», — обірвав він підступну думку.

Симон пройшов майже кілометр, коли попереду нарешті з’явився якийсь автомобіль. Блакитні «Жигулі», зрозумів він, напруживши очі. Машина їхала йому назустріч, лобове скло яскраво відсвічувало на сонці. Ну ось і порятунок. Він підняв руку, і легковик, наблизившись, уповільнив хід.

За кермом сидів дебелий чоловік у білій футболці та зсунутій на потилицю кепці. Поруч із ним — чорнявий хлопчик років десяти. Симон нахилився до дверцят.

— Вибачте, чи не могли б ви мене підкинути? Мій автобус зламався, а я в цих місцях уперше, і менш за все хочу тут застрягнути.

— Чому ж ні? Сідайте, — приязно відповів здоровань-водій. — Схоже, що це шосе не скоро закінчиться… Гадаю, утрьох буде веселіше.

Хлопчина нічого не сказав; нахиливши голову, він дивився на фотокартку якоїсь жінки у своїх руках. Симон вдячно посміхнувся.

— Ви мене добряче виручили.

Він відчинив дверцята й заліз на заднє сидіння.

«Жигулі» рушили вперед.

11

Даромир їхав трасою Е-40 майже цілу ніч і палив сигарету за сигаретою, дивлячись, як біла розподільна смуга тікає від нього в пітьму. Увесь час підмивало щосили втиснути ногою педаль газу в підлогу, щоб до сходу сонця опинитися десь на іншому кінці світу… та обережність перемагала страх. Це саме той випадок, коли надмірна швидкість може бути згубною. Тому, хоч як це було важко, він намагався не перевищувати шістдесяти, інколи роблячи вимушені п’ятихвилинні зупинки, щоб розім’яти затерплі кінцівки й витрусити з голови сон. Та коли перші промені світанку торкнулися лілового неба на обрії, спіймав себе на тому, що починає хилитися до керма, і вирішив зупинитися й перепочити більш суттєво.

«Однак зупинитися треба, — подумав про себе. — В очі хоч сірники встромляй, у шлунку — пустка, до того ж варто оглянути машину. Хто знає, що може виявитися в багажнику, наприклад. Якщо загрожують іще більші неприємності, краще дізнатися про це заздалегідь».

Врешті-решт йому трапився яскраво освітлений майданчик для водіїв, що складався з переробленого на кафетерій безколесого тролейбуса та невеличкого паркінгу, на якому вже стояли кілька вантажівок. Даромир під’їхав туди і зупинив BMW за одним з рефрижераторів — на всяк випадок. Потім вийшов із машини і рушив до кафе.

Усередині колишнього тролейбуса трійко дальнобійників за стійкою жували сніданки і жваво про щось сперечалися. Гугняво наспівувало радіо. Він замовив у втомленої офіціантки дві запечені у тісті сосиски, овочевий салат і чай. Отримавши їжу, Даромир заплатив, відніс усе це до машини і там жадібно проковтнув. Не можна сказати, що надто поживно, проте на якийсь час голод угамовано.

Від’їхавши трохи від подорожнього кафе, звернув на узбіччя й зупинився за густими кущами. Тепер можна перевірити автомобіль.

У салоні не виявилося нічого цікавого. Хоча й того, про що він знав, цілком достатньо, щоб улипнути всерйоз і надовго. Залишалося молитися, аби вдалося якомога довше уникати надмірно цікавих даїшників. На краденій іномарці, з парабелумом і напханим грошима металевим кейсом він був би чудовим подарунком для якогось лейтенанта-кар’єриста. Досі його жодного разу не зупинили, але при світлі дня інспектори заворушаться. Треба при першій нагоді з’їхати з автостради й просуватися далі безіменними сільськими шляхами. Тряско, проте безпечно.

Підійшов до багажника, озирнувшись навколо. Хоча що він очікує там знайти? Чиєсь бездиханне тіло чи кілограм героїну? Сумнівно. Ті двоє були більше схожі на кур’єрів, хоча й доволі універсальних — «отримати й убити». Такі ніколи не беруть із собою нічого зайвого.

Замок клацнув і відчинився. Даромир напружився, проте, звісно, там нічого не було, окрім запаски та якогось ганчір’я. Тим краще.

Він замислено глянув на номерні знаки. Не годиться залишати їх у такому стані, це все одно що написати на машині: «Ось він я, хапайте, якщо зможете». Знайшов неподалік калюжу, вимісив грязюку і, зачерпнувши добрячу жменю, ретельно заляпав номери з обох боків.

Потім витер руки об траву, повернувся за кермо і дозволив собі нарешті розслабитися. Дві-три години сну зараз не завадять. Утомлено склепивши повіки, він миттєво пірнув у глибоке забуття, поки ранкове сонце продовжувало неухильно здійматися вгору, насичуючи бліді фарби ночі рожевим.

Даромир знову розплющив очі, коли ранок почав перетворюватися на день. За годинником Морфей недовго тримав його в обіймах, але сон зробив свою справу і підживив напівспустошені ресурси організму. Він трусонув головою, приводячи думки до ладу, потім увімкнув запалювання. Час забиратися звідси. Відстані, яку він подолав, недостатньо, щоб почуватися в безпеці — проте скільки ще треба проїхати, щоб перестати постійно озиратися через плече?

«Спробую дізнатися», — подумав Даромир і виїхав із майданчика.

Він усвідомлював, що єдине прийнятне рішення у цьому випадку: виїхати з країни. Лише тоді можна буде зітхнути з полегшенням. Усе правильно, але це згодом. Зараз він має знайти собі гарну схованку — якесь село у глушині, де можна буде залягти на дно і причаїтися. Невідомо, скільки доведеться чекати — кілька днів, тиждень, місяць — але це необхідно. І чим раніше він його знайде, тим краще.

Через якийсь час зустрічні автомобілі почали присвічувати фарами, за старою водійською традицією попереджаючи про засідку даїшників за наступним поворотом. Дуже доречно. Даромир звернув увагу на вузенький шлях, що відгалужувався від шосе, і без вагань спрямував машину туди. Ця дорога бігла крізь якесь мізерне селище, відповідно — асфальтована ділянка скінчилася метрів за триста, а далі була мішанка з гравію та засохлої багнюки. Незважаючи на якісні німецькі ресори, автомобіль почало несамовито трусити. Дрібниці, подумав він, дивлячись на ряди кумедних присадкуватих хатин, що пропливали повз нього. Зате подібним чином можна просунутися якнайдалі вглиб країни, уникаючи зайвої уваги — навряд чи комусь спаде на думку вистежувати його в таких нетрищах.