Александр Шевченко – Аутсайдери (страница 8)
— Тут те, що ти заробив, — сказав він. — Тепер неси наше.
Не зводячи з нього погляду, Даромир нахилився, витяг лівою рукою з машини кейс і неквапно попрямував до BMW. Чоловік також рушив у його напрямку. Вони зупинилися на відстані двох кроків, пильно дивлячись в очі один одному. Лице бандита не виявляло жодних емоцій, окрім самовпевненого спокою.
Даромир підняв кейс, суб’єкт підняв конверта. Вони обережно обмінялися й задкуючи рушили до своїх машин.
— Не поспішай їхати, поки ми не перевіримо, що всередині, — промовив чоловік у шкірянці, продовжуючи віддалятися.
— Будь ласка, — відповів Даромир. Він майже дістався до свого «Опеля». — Я не з тих, хто риється в чужих речах, моя справа була доставити. Після того, як перевірите, я можу їхати?
— Можеш, — усміхнувся той. — Тебе звільняють з посади.
Чоловік у куртці поклав кейс на капот машини, клацнув замками і відкрив його. Даромир зі свого місця побачив, що той ущерть заповнений пачками купюр. Здається, американські президенти.
— Усе нормально? — запитав він, обходячи дверцята.
— Так. Усе нормально. Ти вільний.
— Було приємно мати з вами справу, хлопці.
Даромир сів за кермо, і в цей момент в очі вдарило яскраве світло фар, на мить засліпивши його. Усе-таки це пастка, блискавично промайнуло в голові, проте він очікував чогось подібного. Інстинкт самозбереження штовхнув його вбік, геть із кабіни, і наступної миті куля зі свистом пробила лобове скло і влучила в сидіння, де щойно була його голова. Наступна продірявила залізо дверей.
Бісові покидьки. Ви самі цього захотіли.
Падаючи, Даромир устиг вихопити пістолет і перекинути його у ліву руку. Через секунду він гепнувся на землю плечем. Відчинені дверцята затуляли очі від фар, тому він чудово бачив ноги чоловіка в шкіряній куртці, і знав, що робити. Він вистрелив, нога бандита миттєво підвернулася під неприродним кутом, і той, виючи, завалився на бік. Даромир побачив його обличчя; якусь мізерну мить вони дивилися один на одного, а потім він іще раз натиснув на гачок. Бандита відкинуло геть, неначе ляльку.
— Ах ти ж б!..
Дверцята BMW відчинилися. Глянувши над землею, Даромир побачив ногу водія, що ступила з машини на ковдру хвої. Він поспіхом викотився з «Опеля» і прудко поповз навколо нього, відчуваючи несамовиту лють. Невже вони гадали, що зможуть пристрелити його, як шолудивого пса? То він їх неприємно здивує.
Гримнуло кілька пострілів, і заднє скло вилетіло геть, обсипавши його дощем гострих осколків. Водій стріляв навмання. Вочевидь, вони не чекали такого несподіваного опору. Що ж, давай, наволоч, побачимо, скільки набоїв лишається у твоєму магазині.
Даромир відкрутив глушник, потім підняв руку й стрельнув над машиною — відповіддю були ще три кулі, що просвистіли над головою і зрикошетили десь позаду від стовбурів дерев. Потім почулося очікуване клацання порожньої обойми.
Він вийшов із-за машини й рушив до BMW, навівши ствол точнісінько у груди водія, який намагався гарячково перезарядити свою зброю. Швидкість підвела — схоже, бракувало досвіду.
— Привіт, паскудо, — сказав Даромир. — Можеш не поспішати.
Зціпивши зуби, він натиснув на спусковий гачок. Потім ще… і ще раз. Водія відкинуло від машини, він захитався й позадкував, круглими очима дивлячись на дірки у власному тулубі. Остання куля примусила його закружляти дзиґою й упасти долілиць. Для впевненості Даромир вистріляв решту патронів, дивлячись, як сіпається тіло.
— Артуре, сучий сину, — прошепотів він, коли луна від пострілів змовкла. — Ти мене звільняєш? Ні… Засунь своє звільнення собі в дупу. Обійдуся без ваших послуг і сам сплачу собі гонорар. Здачі не треба.
Даромир жбурнув конверта геть, і зелені папірці закружляли навколо, вкриваючи землю й нерухомі тіла. Він підібрав кейс і закинув його у BMW, потім нахилився й підхопив пістолет водія — парабелум. Це йому ще може згодитися. Свій він обтер хустинкою з кишені й закинув подалі в кущі.
— Доведеться взяти вашу машину, — мовив він до мертвого водія. — Моя втратила презентабельний вигляд.
Ключі стирчали в замку запалювання. Даромир завів двигуна і зрушив із місця. Об’їхавши «Опеля», він виїхав на шосе, на зустрічну смугу, яка бігла геть від міста. Куди тепер? Не має значення. Якнайдалі звідси. Туди, де минуле зникне, як жахливий сон.
Він надто довго цього чекав.
9
Ранок привітався до них променями поки що лагідного травневого сонця, яке за кілька днів збиралося перетворитися на червневе і влаштувати навкруги справжню спеку. Максим завовтузився у ліжку, ховаючись від них, потім усе ж таки здався й розплющив очі. З кухні долинали грюкіт посуду і запах смаженої картоплі. Це примусило його миттєво скочити з ліжка й вибігти з кімнати.
«Мама?», — кольнула думка.
— Доброго ранку, синку, — промовив батько. Він порався коло газової плитки, пов’язавши навколо поясу материного фартуха у червону клітинку; на сковорідці разом із картоплею спокусливо шкварчала яєчня. — Добре спалося?
— Так, — Максим опустив очі, підійшов до стільця і вмостився на ньому.
— Візьми собі тарілку, поснідаємо.
— Я не хочу їсти, тату.
— Без розмов. Ти забув, що сьогодні за день?
Ні, не забув. Сьогодні вони вирушають у подорож. Настрій у Максима трохи покращав, коли він подумав про це. То була добра ідея. У коридорчику він уже помітив дві пузаті спортивні сумки з речами, зібрані батьком.
— Куди ми поїдемо? — запитав він.
— Гадаю, дізнаємось, коли приїдемо… Просто оберемо маршрут і будемо його дотримуватися. Гаразд?
— Гаразд.
— А тепер мусимо добряче підкріпитися.
Вони мовчки жували сніданок, розмірковуючи кожен про своє. Яків думав про майбутню поїздку, намагався зазирнути вперед, знайти щось таке, що підтвердило б — цей вихід найкращий. Та вибір був досить простим: або щось робити, або ні. Можна залишити все як є, просидіти у цій квартирі ціле літо, кожного дня роз’ятрювати рану, що не загоїться ще досить довгий час, і сина примушувати робити те саме… Ні, подорож була єдиним правильним рішенням. Нехай дорога поглине їхнє горе.
Максим відчував, що батько все ще хвилюється за нього, непокоїться, що робить щось не так. Марно. Насправді йому ніколи тут не подобалося. Навіть коли мама була ще жива… Щиро хотілося жити десь у забутому Богом відлюдному місці, де не було б жодного його однолітка — цього, втім, він ніколи не казав батькам, не бажаючи їх засмучувати. Так само, як і про справи у школі, де всі — й учні, й учителі — чомусь ненавиділи його. Він не розумів, за що. За те, що вдягає окуляри при читанні? Чи за те, що на уроці фізкультури лише один раз може підтягнутися на турніку, що зазвичай викликало загальний регіт? А може, причиною були його замкнутість і потяг до усамітнення? Невідомо, та й не має значення. Вочевидь, у ньому є щось неповноцінне, чого Максим ніяк не міг збагнути, і він має покірно нести це крізь життя.
Він не знав, чи буде в іншому місці краще, ніж тут, але так само, як і батько, прагнув зміни оточення. У цій квартирі тепер будь-яка річ викликала біль: материні книжки; іграшки, які вона купляла Максимові ще в дитинстві — вони все ще зберігатися у великій картонній коробці під його ліжком; речі у шафі; її останні листи з лікарні. Пам’ять була нещадною. Але зараз він був готовий полишити все це, і єдине, що він візьме із собою, це материну фотокартку. Ніщо більше не тримало його тут.
Після сніданку Максим швиденько зібрав речі, яких було небагацько. Лише кілька книжок, одяг, маленький радіоприймач… Він взяв у руки мамине фото, з хвилину дивився на нього, потім поцілував і поклав у нагрудну кишеню куртки.
— Ти готовий? — запитав Яків з передпокою.
Хлопчик озирнувся навколо, востаннє глянувши на знайомі речі. Так… він готовий. Давним-давно готовий.
— Тоді вирушаймо?
І вони пішли.
Частина друга
У полоні мрій
10
Симон вилаявся крізь зуби.
Його сповнювала злість. Якщо вже не щастить, то це надовго. Небесні тіла й досі розташовані несприятливо… Інакше чим пояснити його невдачу?
Сьогодні вранці він таки зважився: перекрив газ, позакручував вентилі водопроводу й рішуче замкнув квартиру, сподіваючись нескоро сюди повернутися. Бажання подзвонити Замбіцькому послав подалі, адже той висловився чітко й недвозначно: його більше не хочуть бачити. От і чудово, підемо по-англійськи.
У дорогу Симон брав тільки найголовніше: замучений рукопис повісті, дещо з одежі та електробритву з акумулятором. Цього достатньо на перший час, усе інше можна буде докупити. Без друкарської машинки він також не пропаде — якщо трапиться таке щастя, що примхлива муза вирішить повернутися до цього старого п’яниці, він згоден писати хоч на туалетному папері. Більшість класиків, зрештою, жили без жодних вигод, і це ніяк не вплинуло на якість їхніх творів.
Отже, перебуваючи в більш-менш доброму гуморі, наскільки дозволяло хворобливе самопочуття, він вирушив до автовокзалу, збираючись зіграти у щось подібне до «російської рулетки». З безлічі рейсів у розкладі він вибрав автобус, який їхав у містечко під назвою Чорнобай. Симон нічого не знав про це місце, окрім того, що воно десь у Черкаській області. Судячи з мапи на стіні, досить маленьке, щоб бути занадто людним, але й достатньо велике, щоб сподіватися на наявність хоч якогось дешевенького готелю чи квартири, де можна було б зупинитися — саме те, що треба. Відстань також влаштовувала. До того ж це був найближчий рейс, тому Симон не став довго думати й одразу придбав квиток. За десять хвилин він уже сидів у переповненому червоному «Ікарусі», ще за п’ять вони від’їхали від посадкової платформи й помчали містом.