Александр Шевченко – Аутсайдери (страница 10)

Ось так він і їхав іще години зо дві… іноді повертався на велику магістраль, а потім знову пірнав у глушину. Увесь час намагався прямувати на схід, іноді беручи південніше, проте не мав жодного уявлення, куди ж це він заїхав. Можливо, все ще перебував у Київській області, а може, у Черкаській… Мапи не було, і жодної з місцевих назв він не знав, бо рідко виїздив навіть за передмістя Львова. Ще рік тому він узагалі не міг припустити, що одного разу примха долі перекине його на інший бік закону, зробить утікачем із нізвідки в нікуди. Але тепер не час шкодувати за минулим — він мав довести справу до кінця.

Чергову порцію зубодробарної тряски він отримав у селищі Липневому, про що повідомляв іржавий щит, який стирчав при в’їзді. Коли його не менш заржавілий побратим на іншому кінці перекреслив назву червоним, Даромир полегшено видихнув і вирішив для себе, що наступне село, яке він відвідає, буде кінцевою зупинкою. Сонце вже з півтори години як перевалило за полудень і впевнено крокувало назустріч вечору, не забуваючи, проте, розжарювати все навкруги до появи рум’яної скоринки. Від спеки й напруження починала боліти голова, хотілося їсти, пити і взагалі забутися довгим і глибоким сном. Звісно, він мав би продовжувати їхати, доки вистачало сил… але їх якраз і бракувало. Та чи й насправді його безпека залежала від подоланої відстані? Такі примарні наздоганялки можуть затягуватися до нескінченності — аж поки він таки не припуститься якоїсь фатальної помилки. Ні, він не міг собі цього дозволити.

Даромир рішуче виїхав на шосе і помчав по ньому, тримаючи швидкість на межі встановленої. Місця тут були глухі, зустрічні машини траплялися напрочуд рідко, і він сподівався, що на цьому останньому відрізку шляху зможе уникнути незапланованої зустрічі з автоінспекцією. Треба тільки дістатися до найближчого селища.

Однак і через півгодини жодного селища не було. Машини зникли взагалі, немовби за помахом чарівної палички. Лише автострада і далі бігла вперед смоляною гадюкою, іноді ліниво звиваючись зеленими схилами. Такої порожнечі він ніколи не зустрічав, і взагалі раніше вважав, що в Україні більше не залишилося жодного клаптика землі, який іще не встигли забудувати або спаскудити. Схоже, він помилявся… Навкруги простяглися неосяжні поля салатового кольору, і лише вдалині, де безхмарне небо межувало із твердю, проступила темна смужка лісу.

Борючись із дрімотою, він увімкнув приймача, але не зловив нічого, окрім статики та якоїсь іншомовної тарабарщини. Усе навколо неначе повимирало. Згадавши чорта, Даромир кілька разів ляснув себе долонею по обличчю, щоб збадьоритися. Це не дуже допомогло. Сонячне марево продовжувало зрадницьки його присипляти, і він спробував зосередитися на стіні чорнолісу, що поставала ліворуч від траси. Та невдовзі ліс почав пливти перед очима, а повіки м’яко зімкнулися, тягнучи Даромира за червону завісу непам’яті.

Потім щось сталося. Він надто пізно розплющив очі, щоб помітити причину — скоріше відчув, як щось швидке й незрозуміле промайнуло перед машиною. Щось кругле й різнобарвне… Нога зреагувала блискавично і втиснула педаль гальма до краю, від чого колеса відчайдушно заскавчали у чотири голоси. Даромира жбурнуло на кермо. Автомобіль розвернувся впоперек шляху, і покришки залишили на асфальті чорні паруючі півкола; лівий його бік відірвався від землі, й кілька секунд здавалося, що інерція переможе. Потім земне тяжіння все ж узяло своє, і BMW тяжко гепнувся у свою природну позицію.

Увесь сон злетів, неначе його й не було. Якийсь час на обличчі Даромира рухалися тільки очі; вони зачаровано стежили за похитуванням маленького скелетика під дзеркальцем у кабіні. Потім, ковтнувши застряглий у горлі клубок, він озирнувся назад і глянув туди, де ледь не сталося зіткнення. Побачив тільки порожнє шосе і ні душі.

А якщо зіткнення все ж сталося? Тоді з чим?

Він виліз із кабіни й озирнувся навколо. Окрім слідів на дорозі, більше ніщо не нагадувало про те, що трапилося хвилину тому. На узбіччі також не було тіла, хоча Даромир боявся, що воно там неминуче опиниться. Можливо, все це йому здалося? Цілком імовірно. День за кермом на порожній шлунок — що завгодно примариться.

Але дещо таки здивувало. Метрів за сто від того місця, куди занесло автомобіль, від шосе відгалужувався однорядний асфальтований шлях і під прямим кутом біг до лісу. Біля повороту на узбіччі стирчав дороговказ. Даромир закліпав очима. Він міг присягнутися, що хвилину тому тут нічого не було. Звісно, впевненість не стовідсоткова… але ж він заплющив очі всього лише на мить і в будь-якому разі мав бачити шлях здалеку.

Усе ще сумніваючись, він перетнув шосе і підійшов до повороту. Дороговказ був цілком реальний. Білі літери на синьому фоні повідомляли, що за п’ять кілометрів ліворуч розміщується селище Ковилець. Даромир обережно торкнувся напису рукою. Пальці відчули звичайний метал, нагрітий сонячними променями й укритий дорожнім пилом. Він його прогледів, тільки й усього. Що ж, тепер хоч відомо, куди їхати. Ось він, кінцевий пункт одіссеї, принаймні на сьогодні.

Він повернувся в машину, з’їхав із головної траси і рушив на Ковилець.

12

— Це і був ваш автобус? — запитав водій. Симон на задньому сидінні хитнув головою, спостерігаючи, як нещасний «Ікарус» зникає вдалині.

— Так. Він самий.

— Добре, що натрапили на нас, — сказав чоловік, підморгнувши дзеркальцю. — Інакше сидіти б вам на цій дорозі… Мене звуть Яків Науменко, а це мій син, Максим.

— Симон. Симон Сич. Я письменник.

Він і сам не знав, навіщо це сказав. Звісно ж не для того, щоб помітити в очах водія раптове пізнавання і «дайте автографа». Цього й не сталося — Яків лише здивовано перепитав:

— Письменник? Ви з Києва?

— Так.

Хлопчик нарешті озирнувся й поглянув на нього з певною часткою зацікавлення, проте нічого не сказав і за мить повернувся до споглядання фотографії в руці.

— Вибачте, пане Сич… — почав Яків.

— Симон. Просто Симон.

— …Симоне. Маю признатися, що ніколи не чув про вас і не читав ваших книжок…

— То нічого, — посміхнувся Симон. — Гадаю, ви небагато втратили.

— Але що ви робите тут, у цих Богом забутих місцях? Шукаєте натхнення?

— Не зовсім, — відповів Симон. — Насправді я просто вирішив трохи поїздити по країні. Так би мовити, втекти від суспільства.

— Розумію. Інколи всім нам потрібно усамітнитися. І куди ж ви прямуєте?

— Спочатку я збирався у Чорнобай… проте зараз уже й не знаю, чи справді хочу потрапити саме туди. Тому, якщо ви не проти, поїду з вами, а коли набридну, висадіть мене в першому-ліпшому містечку.

— Що ж, не заперечую, — промовив Яків. — Власне кажучи, мета подорожі в нас із вами майже однакова. Ми з сином вирішили підшукати місце для переїзду, після того як… — він на мить завагався, — …моя дружина померла.

— Співчуваю, — відказав Симон. Він помітив, що хлопчик відвернувся до вікна і підпер голову рукою, ховаючи свої очі. Схоже, не лише він один збирався таким чином утекти від своїх проблем.

— Дякую. Тому ми й самі ще не впевнені, куди прямуємо.

Симон зніяковіло почухав скроню.

— Слухайте… Якщо я вам заважатиму, то краще вийду зараз…

— Та ні, що ви! — запротестував водій. — Навпаки, ми зовсім не проти компанії!

— Ну, коли так…

— У мене пропозиція. Може, зупинимось у найближчому містечку і пообідаємо? — Яків глянув на хлопчика, потім озирнувся до свого пасажира. — Особисто я вмираю з голоду. Ви як, Симоне?

— Не відмовився б перекусити, — озвався той, згадавши, що із самого ранку не мав у роті ані крихти. Зараз самопочуття майже стабілізувалося, зате шлунок голосно нагадував про себе.

— Зазирни у мапу, синку. Що у нас там на маршруті?

Максим розгорнув на колінах карту і провів пальцем уздовж одного зі шляхів. Здається, він добре в ній орієнтувався.

— Найближче село — Бур-сів-ка — аж за п’ятнадцять кілометрів попереду.

— Дивні тут місця, — замислено прокоментував Симон. — Ніколи не бачив, щоб на такій велетенській відстані не було жодної хатини. Більше нагадує якісь прерії…

— І не кажіть, — погодився Яків. — Таке пустище вже кілометрів із тридцять тягнеться, якщо не помиляюсь. Я взагалі-то рідко коли виїздив так далеко, але й мені це здається дивним. З нинішніми темпами забудов та вартістю землі… Стривайте, а це що? Попереду раптом невідомо звідки виринув дороговказ із написом «КОВИЛЕЦЬ 5 КМ». Намальована стрілка вказувала у бік лісу, куди бігла вузька асфальтована дорога, що відокремлювалася від головної траси.

— Ковилець? — здивовано промовив Яків, пригальмовуючи.

— Тату, але на мапі в цьому місці немає жодного селища, — сказав Максим. — Поглянь сам.

— Може, ще не занесли, — припустив Симон. — Або карта стара…

— Новісінька, — заперечив хлопчик.

— …або селище щойно закладене, — закінчив він.

— Судячи з вигляду дороговказу, він стоїть тут досить давно, — сказав Яків. — Утім, яка різниця? Картографи теж помиляються. Гадаю, нам варто туди завітати. Згодні?

Заперечень не було. Він звернув на шлях і «Жигулі» покотилися в напрямку лісу.

Поїздка діяла на Якова цілюще. Упродовж кількох годин подорожі він відчував, як скорбота послаблює свої міцні обійми з кожним кілометром, що віддаляв їх від дому. Він не забував — ні, але болючі спогади, усвідомлення того, що Марії більше немає з ними, перетворювалися на прозорий, світлий сум, який уже не гнітив душу, а м’яко осів десь у серці. Там він міг нести це почуття решту свого життя. Але Максимові було важче, він це бачив. Мальовничі пейзажі за вікном не справляли на нього особливого враження; здається, він їх узагалі не помічав. Лише час від часу витягав із кишені материне фото й мовчки вдивлявся в її обличчя, не кажучи ані слова. Яків гадав, що це минеться. Якщо цей Ковилець виявиться непоганим місцем, вони зможуть зупинитися там на якийсь час. Кілька днів — і хлопчику полегшає, він був упевнений.