Александр Шевченко – Аутсайдери (страница 11)

Дорога пірнула в рясний підлісок, і сонце весело застрибало у розкішних зелених чупринах дубів та осик. Спека, що панувала на шосе, змінилася прохолодою, у відчинене вікно дихнула типово лісова свіжість, і всі троє сприйняли це з полегшенням. Навіть Максим на мить відірвався від фото і витягнув шию, роздивляючись верхівки дерев. Якову ці місця нагадали часи, коли він, тоді ще молодий студент-петеушник, приїздив до своєї майбутньої дружини в село Івківці, що в Чернігівській області. Сідав у машину («Москвич», зібраний власними руками із залишків придбаної за безцінь розтрощеної колимаги) і прямував до неї такими ж лісами та полями, щоб знову побачити її кохані усміхнені очі, почути дзвінкий голос, а пізніше — зробити пропозицію. Як давно це було… а нібито вчора…

Ліс потроху рідшав і поступово перетворився на парк. Серед кущів промайнув пофарбований сріблом пам’ятник жертвам Великої Вітчизняної з рядками прізвищ, висіченими на мармуровій дошці, потім з’явилася стара школа. Ковилець був не селом, а скоріше гібридом хутора із селищем міського типу, одним із тих, що міріадами розпорошені на пострадянському просторі. Найвищі будинки були двоповерховими, з білої цегли, розрахованими на кілька сімей, і саме вони додавали селищу рис сучасного міста, проте ключовим словом усе одно залишалося не «міського», а «селище». Можна було здогадатися, які ще об’єкти входять до його складу… продовольчий магазин (один), побита негодою будівля адміністрації чи сільради (одна), будинок культури або, на крайній випадок, клуб (один), пошта (також одна). Може, ще трапиться імпровізований музей чогось, із укритими пилом експонатами. Дивлячись навкруги, Симон подумав, що містечко досить привабливе, і варто придивитися до нього пильніше. А яка тут тиша…

— Яка тут тиша, — промовив Яків, неначе читаючи його думки. — Відчуваєте?

Симон кивнув, хоча це його турбувало найменше. Після щоденного гарчання бульдозерів, гавкоту ротвейлерів та мелодійних рулад п’яниць під вікном починаєш насолоджуватися кожною миттю безмовності як дорогоцінним нектаром. Але мав визнати, що тут аж занадто тихо.

— І людей не видко, — замислено додав він, позираючи у вікно.

«Максиме!»

Хлопчик здригнувся й підвів голову, вишукуючи очима того, хто його гукав, але нікого не побачив — вулиця була такою ж порожньою. Він помітив тільки різнобарвного гумового м’яча, що лежав під пошарпаним дощаним парканом, нікому не потрібний. Максим дивився на нього, поки той не зостався позаду. Думав було сказати про це батькові, але вирішив, що це не варто уваги. Хтось забув м’яча на вулиці, нічого особливого.

— А ось і кафе, — повідомив Яків, указуючи в бік невеликого будиночка на розі вулиці, над його дверима звивисті червоні букви сплітались у назву «ДІБРОВА». Під’їхавши туди, він зупинив «Жигулі» на узбіччі й заглушив двигуна. — Завітаємо і про все дізнаємось.

— Люди тут є, — сказав раптом Максим, дивлячись уперед. — Принаймні один. Гляньте.

Справді, на шляху з’явилася чоловіча постать. Вона повільно наблизилася до них, і всі троє побачили, що це молодий хлопець, років приблизно двадцяти п’яти. Пухкий, навіть товстий, із нечесаною копицею чорного волосся на голові, вдягнутий у мішкуваті світлі штани та довгу білу сорочку в клітинку. Симон глянув на його ноги й зауважив, що той босий. На брезклому обличчі хлопця застиг вираз подиву, змішаного з тривогою.

— Тату! — трохи занепокоєно покликав Максим. — Хто це?

Яків лише знизав плечами. Хлопець неквапно підійшов до машини, оглянув її з усіх боків, як зазвичай діти роздивляються великого хижого звіра в зоопарку, а потім несподівано захитав головою з боку в бік. З його відкопилених губ зірвався якийсь незрозумілий вигук.

— Господи, та він божевільний, — пробурмотів Симон.

— Схоже на те, — озвався Яків, не відводячи очей від незвичайного зустрічного.

— І ви т-теж? Н-ні-і-і! Н-нее можнна-а! — протяжливо вимовив хлопець. Тепер сумнівів у його розумових здібностях не залишилося. Наблизившись до дверцят «Жигулів» з боку Якова, він нахилився, припав долонями до скла і через силу вимовив:

13

— Не-е можна-а! Не м-можна ва-ам! По… По-овертай… теся!

— Бісова душа! — вилаявся Даромир, перевівши подих. Він помітив, що рука на кермі дрібно тремтить. Якби він вчасно не загальмував…

Вдруге за сьогодні він мало не потрапив у ту саму халепу. Товстий хлопець, якого він щойно ледь не збив, гарячково захитав головою і вперся долонями в капот, неначе збираючись виштовхати машину геть із містечка.

— Їдь-те! Їдь-те! Їдь-те!..

Тільки цього бракувало. Судячи з його поведінки та зовнішності, це був класичний місцевий дурник. Непоганий початок, нічого не скажеш. Але окрім нього Даромир не бачив тут жодної людини, і навіть коли завищали шини, ніхто не вийшов глянути, що ж відбувається.

Він відчинив дверцята й вийшов із машини. Хлопець облишив свої спроби зсунути автомобіль з місця й похапцем підскочив до нього.

— В-ви не розумієте! — пробелькотів він. Слова через хворобу давалися йому важко, але розібрати було можна. — Вам н-не треба… тут! Не треба! Їдьте назад!

Він схопив Даромира за барки і трусонув, з благанням зазирнувши йому в очі. Той м’яко, проте рішуче відсторонив хлопця, відчувши, які вологі й холодні у нього долоні.

— Слухай… — промовив він. — Іди собі. Сподіваюсь, я тебе не вдарив? Вибач, але ж ти сам вискочив перед машиною. А тепер гуляй.

— Ні, н-не залишайтесь тут! О-о…трута!

— Гуляй, хлопче! — прикрикнув Даромир, але гнів миттєво змінився на сором. Бідолаха розумово відсталий, і підвищувати на нього голос було не варто. У глибині душі він завжди поділяв твердження Ісуса про те, що якщо хтось і має право потрапити до раю, то це саме такі «великі діти». У нашому дурнуватому світі кращих претендентів не знайти.

Здригнувшись од його слів, товстун позадкував і рушив геть, час від часу озираючись. Даромир утомлено зітхнув, цитькнувши на перші прояви докорів сумління, і перемкнув увагу на місто, в якому він опинився.

Хоча «місто» — занадто сильно сказано. Звичайне дрібне смт, а це, вочевидь, була центральна площа. Від великої клумби з чорнобривцями й петуніями, біля якої він зупинив BMW, чотири вулички розбігалися хрестом у різні боки. Він бачив аптеку, будинок культури з чотирма товстими колонами, схожими на слонові ноги, невеличкий продовольчий магазинчик, пошту — і жодної людини. А ще впадало у вічі те, що в містечку зовсім не було машин, ані на тротуарах, ані біля будинків. Усе це вкупі примусило його замислитися.

«Залишайся», — пролунав у легкому подуві теплого вітру чийсь шепіт, і Даромир різко озирнувся, сподіваючись знову побачити божевільного товстуна. Але позаду, так само як і попереду, нікого не було. Чорт забирай, від цієї порожнечі в нього вже починаються галюцинації.

Звісно, у дрібних поселеннях життя ніколи не вирує через край, і комусь сторонньому такі невеличкі острівці позаміської цивілізації уявляються неначе зануреними в летаргічний сон. Однак навіть у найглухіших селах, крізь які він проїжджав, люди траплялися. Бабця коло хвіртки, напівголе замурзане дитинча на узбіччі, дідуган із люлькою на лавці… А тут, окрім навіженого хлопця, нікого. Можна було б вирішити, що це місто-привид, але він не знаходив жодних ознак занедбаності: начебто жителі раптом полишили все й кудись зникли. Дивно. Хоча сьогодні субота — можливо, тут це вихідний, і всі сидять по домівках, або на присадибних ділянках, або ще десь, непомітні оку чужинців. Он пошта… здається, відчинена. Треба піти туди й про все дізнатися.

«Не можна! — спливло в пам’яті незрозуміле бурмотіння дурника. — Повертайтеся!»

«Залишайся!» — заперечив інший голос. Знайомий…

Даромир трусонув головою. Знову виникло безглузде враження, що за ним хтось уважно стежить. Та ні… це перевтома. Його весь час, поки він гнав шляхами України, переслідувала ця думка. Боже, як хочеться спати… Провалитися в темряву й нарешті відпочити від надокучливих нервувань. Треба знайти когось і запитати, де б можна зупинитися. Зважившись, він зачинив дверцята й рішуче попростував до приземкуватої будівлі пошти.

Розклад повідомляв: щосуботи робочий день закінчується о п’ятій, отже, ще відчинено. Він штовхнув двері, і дзвоник у кутку голосно дзенькнув, але і всередині теж нікого не виявилося. Даромир пройшовся повз лакований фанерний прилавок, подивився на дошку оголошень, заглянув у віконце, потім гукнув для впевненості:

— Агов! Є хто-небудь?

У відповідь — мовчання, проте йому здалося, що за полотняною фіранкою по інший бік перегородки щось ворухнулося. Звісно ж, люди тут є. Вочевидь, працівниця занудьгувала й вирішила зробити собі технічну перерву. Що ж, буває, можна й почекати. Він наблизився до вікна, поглянув на так само безлюдну площу, і раптом його осяяла думка: якщо місто тільки видається порожнім, то це ж ідеальна схованка! Кращої годі й шукати. Затримавшись тут, можна спокійнісінько пересидіти хоч цілий рік… а можна й узагалі зостатися. Місця не найгірші, а зручності великих «сіті» ніколи не були для нього критичним фактором.

Точно, скоріше за все, він так і вчинить. Залишиться.

— Ви щось хотіли? — неначе у відповідь на його думки пролунало за спиною. Даромир від несподіванки аж сіпнувся. Позаду за віконцем стояла жінка незрозумілого віку в товстому червоному светрі і з цікавістю дивилася на нього.