Александр Шевченко – Аутсайдери (страница 12)

— Ви мене налякали, — признався він. — Я вже почав думати, що у вашому місті взагалі немає нікого живого.

— Не дивуйтеся, — відказала жінка, махнувши рукою. — Ви ж у провінції. У нас час стоїть на місці.

— Так, — кивнув Даромир, трохи здивований її філософськими словами. — Я, власне, шукаю місце, де міг би зупинитися. Чи не підкажете, у кого тут можна винайняти куток?

— Чому ж ні? Ми гостям завжди раді. Оно, гляньте, — вона відступила вбік і показала рукою у вікно. Даромир простежив очима за її жестом. — Біля аптеки. По оцій вулиці через чотири будинки наш «готель» — великий дім із червоним дахом. Там стара Ярина живе. Вона дасть вам кімнату.

— Зрозумів. Дуже дякую.

— Та нема за що. Хочете у нас залишитися?

— Так, на якийсь час.

— То й правильно, — посміхнулася жінка. — Такого місця, як наш Ковилець, ви більше ніде не знайдете. І вас тут ніхто не знайде…

Даромир уже прямував до дверей, але, почувши останні слова, закляк на місці.

— Що ви сказали? — озирнувся.

— Кажу, що вам тут сподобається, — відповіла жінка, продовжуючи посміхатися. — Тихо, спокійно…

— Так, я помітив, — відказав він замислено. — Гаразд, іще раз дякую.

— Прошу.

Біля дверей він кинув погляд на кабінку міжміського зв’язку. Щось у ній видалося йому дивним, але ніяк не міг уторопати, що саме. Лише в машині, їдучи вказаною вулицею, Даромир зрозумів — телефону в ній не було.

14

— Гришко! Ану, йди геть! Чого людей лякаєш? Хіба не соромно?

Молода чорнява жінка у блакитному фартуху вийшла з дверей кафе і махнула рушником у бік хлопця. Той відступив від «Жигулів», кинувши на неї гнівний погляд.

— Тиии… погана!

— Йди, йди! — прикрикнула вона. — Ач, бандюга! Не бачиш, що до нас гості завітали?

Симонові все це видалося сценкою з тупої американської «жахалки» — порожнє містечко, загублене на просторах країни, та його божевільний мешканець, який з’явився, аби виголосити пророчі слова про небезпеку. Стережіться, чужинці, це пастка! Він голосно кашлянув, щоб приховати безглуздий смішок.

Товстун Гришко щось пробурмотів і побрів вулицею. Перекинувши рушник через плече, чорнява нахилилася до машини й усміхнулася до них.

— Не лякайтеся, — мовила вона. — Гришко нічого б вам не зробив. Він завжди цікавиться новими людьми. Бачте, він… трохи не сповна розуму.

— Ми це вже зрозуміли, — відповів Яків трохи спантеличено.

Жінка глянула по черзі на всіх трьох.

— Ви заблукали чи щось у нас шукаєте?

— Взагалі-то ми збиралися перекусити у вашому кафе.

— Он як? — усміхнулася вона ще ширше. — То чого ж сидите, заходьте! Нагодую гостей як годиться.

Вона розвернулася й пішла назад, кинувши з дверей іще один зацікавлений погляд. Яків, Максим і Симон вийшли з машини, перезирнулись і також рушили всередину.

Кафе було порожнім, якщо не рахувати якогось лисого стариганя, що куняв на стільці у дальньому кутку. У крихітній залі розміщувалися три круглих білих столики, на кожному — дешева пластикова ваза із штучними квітами. Під стелею тихо джумів вентилятор. Жінка обійшла прилавок і звідти вказала на прикріплений до стіни аркуш паперу.

— Оно меню, замовляйте, що хочете.

Яків з Максимом підійшли туди, а Симон зупинився коло каси, помітивши в кутку звабно підсвічені пляшки — асортимент розливних напоїв. Спокусливий блиск як магнітом притягував погляд. Якби він продовжував пити, то зараз неодмінно замовив би щось, аби промочити горло з дороги. Ех…

«Залишайтеся» — раптово неначе хтось прошепотів над вухом. Здригнувшись од несподіванки, він подивився на чорноволосу хазяйку.

— Перепрошую? Ви щось казали?

Та пильно і з цікавістю розглядала його.

— Дивно, — задумливо промовила вона, наморщивши лоба. — Мені здається, що я вас знаю.

Симон усміхнувся, почувши це. Невже трапилася його прихильниця? От уже не чекав…

— Цілком імовірно, — сказав він. — Я…

— Ні! — застережно підняла руку та. — Ні, не кажіть! Дайте-но я сама. Ви… письменник?

— Угадали, — він здивовано звів брови.

— Ви… невже ви Симон Сич?

— Знову вгадали, — від несподіванки Симон аж почервонів. Який жартівник там нагорі керує цими випадковостями? Потрапивши сюди, можна було б розраховувати на що завгодно — та тільки не на те, що його впізнають. Навіть у під’їзді будинку, де він мешкав, ніхто й гадки не мав, що він професійний літератор (зате всі як один були в курсі справи щодо його проблем із випивкою). А тут ось яке диво… Жінка тим часом радо аплодувала.

— Господи, очам своїм не вірю! Живий Симон Сич!

— Та начебто ще живий, — він помітив, що обидва Науменки підійшли до нього і з цікавістю прислухаються до розмови. — А я от теж не вірю, що зустрів когось, хто мене знає.

— Вас? — чорнява засміялася. — Та вас тут усі знають! Ми у захваті від ваших книжок!

— Що?.. Ви мене розігруєте.

— Невдовзі самі переконаєтесь. Чекайте, я зараз, — і вона зникла за дверима кухні.

— Здається, Симоне, ви потрапили, куди треба, — зауважив Яків, дружньо ляснувши його по плечі. — Маю визнати, мені соромно за своє невігластво.

— Та облиште, — махнув рукою той. — Дивина якась. Напевне, я сплю, і все це мені мариться.

Яків розсміявся.

— Можу вас вщипнути, якщо сумніваєтеся.

— Зробіть таку ласку.

Симон аж скрикнув, коли сильна рука Якова щипнула його біцепса.

— Ні, це насправді… Божевілля, але схоже, що все-таки реальне.

«Якась селянка каже мені, що любить мої книжки, — подумав, — і що мене тут усі знають. Чи не маячня? Коли це я встиг стати кумиром провінціалів?»

Чорнявка з’явилася у дверях, тримаючи в руці замацане видання «Червоного каяття» у м’якій обкладинці. За її спиною перешіптувалися дві дівчини-близнючки у білих фартухах, вочевидь, уже проінформовані про заїжджу знаменитість. Цікаво, чи багато він би втратив у їхніх очах, якби повідомив, що лише вчора розкришив порожній келих об лисину ще відомішого письменника, а потім цілу ніч спав на підлозі в кухні?

— Дозвольте попросити у вас автограф, — урочисто мовила вона, і близнята зайшлися в реготі. Симон глянув на кожного із присутніх, а потім з уклоном прийняв із її рук книжку й олівець, що викликало ще один вибух сміху. Чорнява озирнулася до дівчат і дала кожній понюхати кулака.

— Як вас звати? — запитав він.

— Олеся.

Симон розгорнув книжку і написав на титулі: «Олесі у день знайомства в „Діброві“. С. С.». Потім глянув на власне фото на останній сторінці. Там він був ще молодий і майже не зіпсований. Так ось звідки знають його обличчя.

Він повернув книжку власниці, і та взяла її, неначе безцінну реліквію. Сміх, та й годі.

— А тепер відкриєте таємницю, звідки у вас мій роман? — поцікавився Симон.

— У нас є книжковий магазин, — відповіла Олеся здивовано. — Нам завозили всі ваші книги. Не думаєте ж ви, що ми тут як оті дикуни?

— Ні, звісно ж, ні.

Чорнява озирнулася до дівчат-близнючок.

— Чого роти пороззявляли? Ану до роботи!