Александр Шалимов – Дивний світ (страница 88)

— Здається, землетрус, — пробурмотів Стонор, прислухаючись.

Лоу уважно стежив за сполотнілим від хвилювання астрономом.

— Ну, що там було, Джеку? — запитав він, бачачи, що Рассел знову відкинувся на подушку і витирає хусткою мокре чоло.

— Вочевидь, гігантський болід. Він упав десь поблизу.

— Ви бачили його? — запитав Стонор.

— Так.

— І певні, що це болід?

— Т-так…

— А може, це міжконтинентальна балістична ракета? — невпевнено протягнув лікар.

— За допомогою якої росіяни хотіли знищити нашу станцію, — додав Лоу.

— Не дотепно, — образився Жиро. — Ваші співвітчизники проводять випробування ракет на мисі Канаверал. О, вони цілком могли, цілячись у південний Атлантик, поцілити в Антарктиду.

— Це був болід, — сказав Рассел. — Він з’явився на північному заході, пролетів над станцією й вибухнув над плато на південний схід від нас. Я виразно спостерігав різке зменшення його швидкості. Перед ним у цьому самому напрямі пройшов метеорний потік.

— А зараз видно щось? — поцікавився Стонор.

— Ні, заметіль посилилася. Сніг несе вище об’єктива перископа.

— Встановиться погода, пошукаємо уламки, — сказав Стонор, закурюючи сигарету. — Новий метеорит з Антарктики — це сенсація.

— Нічого не знайдете, — сердито заперечив Лоу. — Вітер жене зараз по плато сотні тисяч тонн снігу. Всі сліди будуть поховані найнадійнішим чином. Чи не так, Джеку?

Рассел зістрибнув на підлогу і мовчки знизав плечима.

— Куди? — запитав Стонор, бачачи, що астроном узявся за портьєру вихідних дверей.

Рассел указав пальцем догори.

— Лише ні кроку від входу, — попередив Стонор. — Чуєте, що там коїться?..

Рассел кивнув і зник за важкою портьєрою.

Через декілька хвилин він повернувся, обтрушуючи сніг з бороди і вусів.

— Бачили щось? — запитав лікар.

— Ні.

Чотири доби бушувала віхола над закрижанілими хребтами Землі королеви Мод. Маси сухого колючого снігу мчали над потонулими в заметах спорудами станції, немов величезна річка в повінь. Навіть опівдні не можна було нічого розгледіти в непроглядній імлі. Зникли скелі й небо, навколишні хребти і глибока долина, що тягнулася на десятки миль на захід, у лабіринт пустельних гір.

Над головою гуділи сталеві троси радіощогл. Свистів і завивав ураган.

Тільки-но згасав короткий день, десь у високості спалахували сполохи полярних сяєв. Їх різноколірні промені не досягали дна розбурханого сніжного океану. Лише мінливі відтінки сніжних струменів виказували невидимий танок вогнів у антарктичному небі.

Радіозв’язок припинився. В хаосі трісків та шерехів потонули не лише голоси південноафриканських і чилійських станцій, але навіть і сигнали сусідів — радянської антарктичної станції «Лазарєв», що знаходилася всього за сімсот миль від англо-американо-французької станції, очолюваної Стонором. Не чутно було й передавача Крижаної печери, де четвертий день перебували відрізані від бази геодезист[174] Генріх Ковальський та геолог Тойво Латікайнен…

Головний вихід з Великої кабіни, біля якого знаходилася будка з метеорологічними приладами, був занесений снігом.

Лоу і Рассел насилу опустили кришку запасного виходу. Пекучий вихор ударив в обличчя, засліпив. Лоу виповз із люка і, лежачи в снігу, почав намацувати дротяний трос, протягнутий до будки з приладами. Руки хапали сухий, сипкий сніг, що відлітав разом з вітром. Нарешті пальці намацали металевий стрижень, забитий у лід.

Лоу чортихнувся.

— Трос обірваний! — крикнув він Расселу, який напружено вдивлявся в навколишню пітьму.

Астроном простягнув Лоу тонкий нейлоновий мотузок. Метеоролог обв’язався ним і поповз у темряву. Рассел уважно стежив, як розмотується мотузок. Час від часу він кидав швидкі погляди вгору, звідки в проміжки між сніжними вихорами проривалися зеленкувато-фіолетові сполохи надзвичайно яскравого полярного сяйва.

«Немов на дні океану чужої планети, — думав молодий астроном. — Однак чому таке інтенсивне світіння? Такого ще не було. І, як на зло, нічого не видно. Сніг несе вище перископа Великої кабіни…»

Мотузок розмотався, Рассел прив’язав кінець до свого пояса й чекав. Легке посіпування свідчило, що Лоу повзав у темряві, навпомацки відшукуючи будку з приладами. Нарешті мотузок перестав сіпатися.

«Дістався, — з полегкістю подумав Рассел. — Бере відліки».

Минуло кілька хвилин. Астроном усе гостріше відчував пронизливий холод. Багатошаровий шерстяний костюм і хутряний комбінезон не були надійним захистом від морозу й вітру. Тут, біля куполу Великої кабіни, було трохи тихше, а як воно Лоу на відкритому обширі крижаного схилу…

Мотузок продовжував залишатися нерухомим. Рассел обережно потягнув його. Сигналу у відповідь не надійшло. Невже мотузка не вистачило і Лоу ризикнув відв’язатися? Це було б чистісіньким безумством у такий буран.

Рассел потягнув дужче. Сумнів зник: кінець мотузка був вільний. Астроном увімкнув рефлектор. Проте сильний промінь світла пробивався не більше ніж на півтора-два метри. Негнучкими пальцями Рассел квапливо прив’язав кінець мотузка до кришки люка і поповз у набиту снігом пітьму.

Стонор неспокійно глянув на годинник:

— Довго порпаються…

Лікар, розвалившись на канапі, неквапливо потягував ром.

Зауваження Стонора розвеселило француза.

Він вискалив великі жовті зуби, хотів щось сказати, але махнув рукою; сміючись, налив собі ще рому.

Стонор спохмурнів і відсунув пляшку подалі від Жиро.

— Прошу вас, лікарю… Останніми днями ви знову зловживаєте цим. До речі, чи не спробувати ще раз зв’язатися з Ковальським?

— Марно, шефе. — Жиро зітхнув. — У ефірі тріщить голосніше, ніж у мене в голові.

— Спробуйте все-таки, а я подивлюся, що роблять Лоу та Рассел.

Лікар, похитуючись, пройшов у радіорубку, що прилягала до Великої кабіни, надів навушники, увімкнув передавач. Тріскотнява в ефірі наче зменшилася. Але що це?..

Маленькі очиці лікаря широко розплющилися. Може, йому здалося?.. Ні, ось знову. Уривчасте загрозливе виття звучало в навушниках. У лікаря пересохло в роті, і він умить протверезів. Ніколи в житті йому не доводилося чути нічого схожого. Виття затихло, відтак виникло знову. Це не могли бути атмосферні перешкоди. Чіткий ритм уловлювався у приголомшливій мелодії, повній болю, туги й невимовної люті. Лікар відчув, що весь холоне. Він зірвав навушники і відкинув убік. Але незрозуміла, страхітлива мелодія продовжувала звучати у вухах.

«Божеволію», — промайнуло в голові лікаря, і Жиро кинувся геть з радіорубки.

У Великій кабіні нікого не було. Лікар сперся руками об стіл, до болю закусив губи, намагаючись зібратися з думками. Коліна тремтіли. Він намацав пульс і розгублено сплеснув руками.

— Не менше двохсот…

Схопивши пляшку з ромом, приклав до губ. Зуби осоружно стукотіли об холодне скло.

Коли обліплені снігом Рассел і Стонор утягнули до Великої кабіни нерухоме тіло Лоу, лікар сидів край столу, безглуздо дивлячись у одну точку. Він не ворухнувся й тоді, коли Лоу вклали на канапу, і Рассел почав стягувати з метеоролога хутряний комбінезон.

Стонор озирнувся на лікаря.

— Чекаєте спеціального запрошення? Подивіться, що з ним. Джек знайшов його біля будки з приладами. Диво, що знайшов…

— З-зараз, — пробурмотів лікар, поволі наближаючись до канапи, на якій лежав Лоу.

Рассел уважно подивився на Жиро і тихо відсторонив його:

— Я сам… Ви відпочиньте…

Стонор стиснув кулаки.

— Ви все-таки не послухали мене, — неголосно сказав він лікареві. — І ось що вийшло, коли ви потрібні. Йдіть у коридор, а коли протверезієте, зачиніть люк.

Лікар, похитуючись, зник за портьєрою. Рассел зі шприцом у руках підійшов до Лоу.

— Він знепритомнів не від холоду, — відзначив Стонор. — Руки й ноги в нього теплі. Може, його вдарило об щось?

— Зараз дізнаємося, — сказав Рассел, встромлюючи голку в руку Лоу.