Александр Шалимов – Дивний світ (страница 87)
Квалі прислухався.
— Гієна сміється, — сказав негр, — Мабуть, над Персі Ух…
Гієни все-таки сміялися останніми.
Через тиждень ми добралися до берегів Убангі. На плоту переправилися на північний берег, добрели до французького поста і тут розпрощалися.
— Куди підеш? — спитав Квалі.
— На батьківщину. В Польщу… Прощай, Квалі!
— Прощай, брате! Приїзди знову Конго, коли мій країна стане вільний!
Він легко стрибнув у пірогу…
Через кілька днів мене літаком доставили в Конакрі. Тут я зустрівся з Борщаком. А потім — теплохід, Гдиня, Судети…
Але тепер все позаду. На столі свіжий номер американського журналу. В ньому надрукована замітка про зуб Tyrannosaurus beіzі rіtas. Прізвище автора обведене траурною рамкою. Внизу примітка, що професор Турський трагічно загинув у кігтях сучасного хижого ящера. В редакцію журналу вже надіслано листа про те, що професору Турському пощастило врятуватись. У грунтовній статті описаний велетенський ящір-хижак, що зберігся в болотах екваторіальної Африки, Стаття ілюстрована кольоровими фотографіями.
Містеру Леслі Бейзу я писати не став. Прочитавши мою статтю, він зрозуміє, що його гра програна.
А ще переді мною лежать списані аркуші паперу — начерки планів нової експедиції в країну динозаврів.
ПРИМАРИ БІЛОГО КОНТИНЕНТУ
Джек Рассел — астроном експедиції — лежав на підвісній койці під самою стелею Великої кабіни і, не відриваючи ока від окуляра зорової труби, час від часу записував цифри на аркуші паперу, пришпиленому кнопками до стелі.
Геолог Ральф Стонор внизу за столом розглядав зразки мінералів. Стрілка радіометра[166] здригалася й починала коливатися, коли Стонор підносив до приладу чорні, маслянисто поблискуючі кристали.
За дверима почулося вовтуження, тупання змерзлих ніг, гучне сопіння. Здригнулася важка суконна портьєра, пропустивши до Великої кабіни Фреда Лоу — маленького, кремезного, майже квадратного в хутряному комбінезоні й величезних унтах[167].
— Мінус п’ятдесят з вітерцем, — прохрипів метеоролог, стягуючи хутряні рукавиці. — Замикай контору, Джеку. Все одно нічого не бачиш.
Скрипнула койка під стелею. Джек Рассел скоса глянув на прийшлого й мовчки відвернувся до окуляра труби.
Лоу насилу виліз із комбінезона, відкинув його ногою в кут; дістав зі стінної шафи пляшку й грановану склянку, налив, випив; обтер рудувату бороду рукавом шерстяної куртки, потягнувся.
— Чортів електричний підігрів не діє, — пояснив він, кивнувши на лежачий у кутку комбінезон. — Нехай Генріх перевірить контакти.
— Генріх залишився у крижаній штольні, — сказав Стонор. — Вони з Тойво хотіли сьогодні прорубатися крізь лід до нижньої жили.
— Безглуздо, — скривився Лоу. — Сидітимуть там, поки не вщухне заметіль.
— Там у них спальні мішки і примус. Можуть сидіти хоч тиждень.
«Тебе б на тиждень замкнути у крижаній печері, — зі злістю подумав Лоу, поглядаючи на рожеву лисину Стонора. — Сьогодні й носа не виткнув назовні…»
— Ого, — сказав Стонор, спостерігаючи за стрілкою приладу.
— Щось нове? — поцікавився Лоу.
— Нічого особливого. Просто високий вміст урану.
— Значить, усе-таки родовище вартісне, — пробурмотів Лоу, позіхаючи.
— Ще б пак, — підняв голову Стонор. — Важливо, що це перша знахідка урану в Антарктиді, а при таких вмістах моє родовище загримить на весь світ.
— Чому ж ми не квапимося сповістити світові про твоє відкриття?..
— Наразі не можемо. Шефи не хочуть, щоб росіяни серйозно зайнялися пошуками урану в Антарктиді.
— Гадаєте, росіяни дурніші від вас, — усміхнувся Лоу. — Можете не сумніватися, Стоноре, вони зробили тут більше від нас із вами.
— Урану вони не знайшли. Вони регулярно повідомляють про свої відкриття. Крім того, більшість дослідників переконана, що урану в Антарктиді взагалі немає.
— А який сенс у вашій знахідці?! Диявольські гори за триста миль[168] від берега. Пекельні морози, урагани, заметіль… Завезти сюди шістьох божевільних і покинути на рік — ще можна. Але будувати тут копальню… не стали б навіть росіяни.
— Вам доводилося бувати на уранових копальнях північної Канади? — задумливо запитав Стонор, підкидаючи на долоні зросток чорних кристалів, покритих жовтими й оранжевими вохрами[169].
Лоу мотнув головою.
— Там вміст урану в п’ятдесят разів менший, а умови ненабагато кращі, ніж тут. Калькуляція проста… Таке родовище вигідно експлуатувати навіть на Місяці.
— Ще питання, де гірші умови — на Місяці чи на Землі королеви Мод, — знизав плечима Лоу.
— Місяць наразі недоступний, а на Землі королеви Мод ми влаштувалися і, зле чи добре, сидимо сьомий місяць.
— Робіть, що хочете, — махнув рукою Лоу, — будуйте тут копальні, міста, аеродроми, розтоплюйте льоди, добувайте уран, дідька, диявола, кого завгодно. Я знаю одне: більше сюди ні ногою. Ні за які долари. Гренландія, Гімалаї, що завгодно, але не Антарктика — будь вона тричі проклята… Одначе, — Лоу зробив паузу і прислухався, — про що думає журналіст? Збирається він годувати нас сьогодні?.. Гей, Рисе!.. Містере Рішаре! Склянки давно пробили[170] на обід, хай йому біс!
Під койкою Джека Рассела відчинилися вузькі двері. З-за дверей виглянув Рішар Жиро — лікар, кухар, радист, а за сумісництвом спеціальний кореспондент однієї з найбільших паризьких газет. Замість кухарського ковпака на голові Жиро була надіта червона феска[171] з золотою китичкою. Великий м’ясистий ніс і руді баки були в борошні, маленькі гострі оченята глузливо поблискували за товстими скельцями окулярів.
— Правда не потребує гучного крику, любий Фреде, — оголосив лікар, підморгуючи Лоу. — Обід готовий, мийте ручки… Що це? — ахнув він, указуючи пальцем на стіл. — Що це? — я питаю. Скільки разів просив не розкладати тут цю отруйну радіоактивну гидоту. Я тремчу над вашим дорогоцінним здоров’ям, а ви…
— Хіба щось зміниться, якщо він прибере їх за фанерну перегородку своєї халабуди? — запитав, сміючись, Лоу. — Не будь страусом, Червона Шапочко. Тут навколо випромінювання. Жили за три милі звідси. А може, вони й під нами. Нам усім забезпечена променева хвороба.
— Порох, зітріть зі столу порох, — твердив Жиро, не слухаючи Лоу. — Він радіоактивний! Обіду не буде, поки не приберете. Збери мокрою ганчіркою, Фреде, і викинь надвір.
Лоу, посміхаючись, витер стіл ганчіркою і, коли лікар вийшов, жбурнув ганчірку під канапу.
Жиро вніс на таці каструлю й миски, почав розливати суп.
Лоу дістав зі стінної шафи пляшку і три склянки.
— Тобі не наливаю, — відзначив він лікареві. — Судячи з носа, ти вже покінчив з тижневою порцією.
— Не судіть і не судимі будете[172], — сказав лікар, косячись на пляшку. — Я додавав у пудинг[173] ром і лише трохи скуштував.
Дочекавшись, коли Лоу наповнив склянки, лікар спритним рухом вихопив у нього пляшку, струсив, подивився на просвіт і приклав до губ.
— Вилуджене горло, — з легкою заздрістю відзначив Лоу, дивлячись на спорожнілу пляшку.
— І решта тому подібне, — сказав лікар, закушуючи сардинкою. — Ви сьогодні вночі спатимете, а я ще мушу скласти кореспонденцію і штовхнути її в ефір. Це не зведення погоди! Тут потрібні голова й фантазія. До речі, про кого з вас накажете брехати в сьогоднішній кореспонденції?
— Можна про нього, — Лоу кивнув на лежачого під стелею астронома. — Він жертвує обідом заради метеорів.
— Думка, — підскочив на стільці лікар. — Нарис можна озаглавити: «Мисливець за метеорами» і почати, наприклад, так: «Сьомий місяць самовідданий молодий учений не відриває очей від телескопа»… Між іншим, юначе, вдруге гріти обід я не буду. Ви чуєте?..
— Так, — сказав Рассел, дивлячись в окуляр труби і неквапом записуючи щось.
— Ви, англійці, навдивовижу балакучий народ, — продовжував лікар, сьорбаючи суп. — Не знаю, що б я робив, якби не було Генріха. Все-таки поляки багато в чому нагадують нас, французів.
— А я? — заперечив Лоу. — Здається, й мене не можна назвати надто мовчазним.
— По-перше, ти не справжній англієць. Американці — особлива нація. А по-друге, і ти вмієш цілими годинами сидіти над шахівницею, мов кіт біля мишачої нори. Він, — лікар кивнув на Стонора, — може говорити лише про уран. А стосовно цього жерця Космосу, — не знаю, чи сказав він десять слів підряд від початку зимівлі.
Койка під стелею знову скрипнула. Лоу й лікар глянули на астронома й побачили на його обличчі вираз величезного подиву. Кинувши олівець, Рассел швидко крутив тонкими пальцями гвинти приладу; відтак відкинувся на подушку, немов засліплений, декілька митей лежав із заплющеними очима, потім звівся і знову припав до окуляра труби.
В цей час далекий наростаючий гул заглушив завивання віхоли. Гул швидко перетворився на оглушливий гуркіт, від якого затремтіли стіни Великої кабіни й задзвенів посуд на столі. Здавалося, велетенський поїзд проноситься над пустельними горами Землі королеви Мод. Лікар і Стонор підхопилися з-за столу, перекинувши стільці. Але гуркіт уже поступово затихав. Щось схоже на вибухи долинало здалека; знову здригнулися стіни і стало тихо. І знову почулося глухе одноманітне завивання завірюхи.
— Що це?! — закричав лікар, зі страхом дивлячись на стелю.