Александр Шалимов – Дивний світ (страница 89)

Через кілька миттєвостей метеоролог ворухнувся і розплющив очі.

— Випий-но, старий, — прошепотів Стонор, підносячи склянку до губ товариша.

Лоу проковтнув ліки й відкинувся на подушки. Погляд його поступово став осмисленим. Здавалося, метеоролог пригадує щось. Раптом у його очах промайнув переляк. Лоу зробив знак, щоб Стонор нагнувся.

— Перевірте, чи добре зачинені вхідні люки, — пробурмотів метеоролог, — там…

Він не встиг закінчити. Гучний крик заглушив завивання урагану. Портьєра відхилилася, і до Великої кабіни одним стрибком влетів лікар.

Він був без окулярів і шапки, його руде волосся стояло сторч, обличчя було перекошене від жаху.

— Допоможіть! — верескливо закричав він, вхопившись за Стонора. — Мерщій! Зараз він увійде. Ой-ой!..

Стонор із зусиллям відштовхнув лікаря, зробив крок до виходу в коридор і зупинився в нерішучості, у пошуках якоїсь зброї.

В цей час електролампи, що освітлювали Велику кабіну, почали поволі згасати. Лікар ахнув.

— Мерщій до генератора, Ральфе! — пролунав у згущуваному мороці голос Рассела. — Я подивлюся, хто там.

Рассел із пістолетом в одній руці і ліхтарем у другій зробив крок у коридор.

— Стріляй, якщо побачиш когось! — крикнув Лоу, намагаючись піднятися з канапи.

… Стонор тремтячими руками шарив по розподільному щиту електростанції. Ось рубильник, що перемикає мережу на акумулятори.

«Слава Всевишньому, світло з’явилося знову».

Вихопивши з шухляди столу пістолет, Стонор кинувся до Великої кабіни, різким рухом відкинув портьєру. Потягнуло холодом.

По сходах з верхнього коридору поволі спускався Рассел. Він ретельно зачинив двері, що вели на сходи, засунув важкий засув і опустив портьєру, відтак кинув на стіл якийсь блискучий предмет. Це були розчавлені окуляри лікаря.

— Хто там був? — запитав Стонор, уважно дивлячись на молодого астронома.

— Не знаю. Нікого не бачив.

— Люк був відчинений?

— Так, але біля нього не було слідів. Лише розчавлені окуляри.

— Нісенітниця! — підняв голову Жиро. — Воно вилізло з темряви й хотіло схопити мене. Я зумів вивернутися, але в нього залишилася моя шапка й окуляри.

Рассел мовчки вказав на рештки окулярів, що лежали на столі.

— Що тобі приверзлося, Рішаре? — запитав Стонор, упритул дивлячись на француза.

— Сам не розумію, що це було. Тварина чи примара…

— Примара, — глузливо повторив Стонор, — так-так…

— Ти, звісно, можеш мені не вірити, — мало не плачучи, заперечив лікар. — Я справді хильнув зайвого. Але якби ти почув, що довелося чути мені… — лікар схлипнув. — Іди послухай, що коїться в ефірі. Йди, йди.

Стонор пройшов у радіорубку, надів навушники, почав крутити ручки налаштування.

— Звичайна тріскотня, вочевидь, пов’язана з полярним сяйвом, — сказав він нарешті, відкладаючи навушники.

— Може, я справді божеволію, — пробурмотів лікар, хитаючи головою.

Лоу, сівши до столу, уважно розглядав рештки окулярів.

— Добряче понівечило, — стиха відзначив він, підсовуючи Стонорові розплющену оправу. — Можна подумати, що вони побували під пневматичним молотом.

— Він сам наступив на них, — сказав Стонор, кивнувши на лікаря.

— Якщо в тебе є зайві окуляри, — заперечив Лоу, — готовий довести, що, затоптуючи в сніг, їх не можна так погнути.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я хочу сказати… — Лоу зробив паузу й обвів усіх серйозним поглядом, — хочу сказати, що якась волохата істота, схожа на величезну мавпу, з’явилася біля мене, коли я досяг будки з приладами. Я сахнувся вбік і, певно, вдарився головою об щоглу вітроміра[175]…

До світанку наступного дня ураган почав ущухати і температура піднялася до мінус двадцяти градусів. Коли з-за північного обрію викотилося тьмяне червонувате сонце, заметіль майже вляглася. Вітер налітав лише поодинокими шквалами, здіймаючи хмари сніжної куряви на крутих білих схилах.

Сині тіні лягли у глибоких, занесених снігом ущелинах, куди не проникали промені низького сонця.

Пошуки в околицях станції не дали результатів. Жодних слідів не залишилося на свіжонаметеному снігу. Нікого живого не було видно на багато кілометрів навколо.

Радіо Крижаної печери продовжувало мовчати. Було вирішено, що Стонор і Рассел спробують дістатися туди на лижах. Лікар і Лоу мали залишитися у Великій кабіні.

Після сніданку Стонор і Рассел почали збиратися в дорогу. Поверх пухових комбінезонів вони зодягли легкі вітронепроникні костюми яскраво-червоного кольору, підняли обрамлені сріблястим хутром каптури.

— Елегантна пара, — відзначив Лоу, що вийшов провести їх, — варені раки! Зброю не забули?

— Ти ще віриш у свою волохату примару, Фреде? — запитав Стонор.

Лоу знизав плечима.

— Зброю все-таки слід було взяти.

Високий, худий Рассел труснув чорною бородою.

— В порядку, Фреде! — І поплескав рукою по відкопиленій кишені куртки.

Вони легко піднялися на крижаний горб. Рассел озирнувся, помахав червоною рукавицею й услід за Стонором швидко побіг уздовж крутосхилу.

Високо над головами лижників громадилися чорні, посічені тріщинами урвища. Стежка, прокладена до Крижаної печери, зникла. Її замело снігом.

За скрутом відкрилася далека панорама простягнутої на захід ущелини. Сніжні козирки нависали над чорними базальтовими стінами. Урвища, складені стародавніми лавами, височіли над застиглими хвилями величезного льодовика. Нерухома, посічена глибокими тріщинами крижана річка текла з південного заходу із недосліджених областей Землі королеви Мод.

Стонор, що біг першим, зупинився, приклав до очей бінокль.

— Бачу вхід у Крижану печеру, — оголосив він, — але довкола ні душі. Дивно, що вони, втративши зв’язок, не намагаються в таку погоду йти нам назустріч.

Рассел мовчки поправляв кріплення лиж.

— До речі, що ви думаєте, Джеку, про нічну паніку? — спитав Стонор, ховаючи бінокль.

Рассел знизав плечима.

— Сьогодні вранці мені запала в голову дивна думка, — продовжував Стонор. — Дуже дивна. Ви не здогадуєтеся?..

Рассел похитав головою.

— Бачте, я багато років працював у Гімалаях. Втім, усе це просто дурниця. Не варто й казати…

Стонор різко відштовхнувся палицями і помчав униз, залишаючи на синювато-білому снігу чітку нитку лижного сліду.

Не дійшовши кількох кроків до вузької шпари, що вела углиб крижаного куполу, Стонор зупинився і голосно крикнув. Луна, відбита від базальтових стін, довго повторювала вигук і стихла вдалині. Ніхто не відгукнувся.

— Дивно, — пробурмотів геолог, обтираючи рукавицею спітніле чоло.

Рассел зняв лижі і ступив до розколини. Навколо лежав хвилястий покрив свіжого снігу. Жоден слід не темнів на його іскристій поверхні. Астроном зробив крок, відтак другий і провалився майже по пояс.

— Схоже, що вони не виходили з печери після заметілі, — бурчав Стонор, обережно пробираючись услід за Расселом.

У глибині розколини снігу було менше, проте глибоку тишу як і раніше не порушував жоден звук. Крижані стіни розколини зблизилися. Стало темно. Яскравий день ледь просвічував крізь зеленкуваті товщі льоду.

Рассел увімкнув рефлектор. Сильний промінь світла уперся у вузькі закрижанілі двері. Вони була зачинені.

Рассел слизнув променем по крижаних стінах. Зблиснули металеві кріплення лиж. Прихилені до стіни нарти[176] відкинули на лід довгі вигнуті тіні.