Александр Шалимов – Дивний світ (страница 69)

Леона кинулася до розмовного відеофону. Викликала інститут у Алма-Аті. Їй відповіли, що Кранц почуває себе зле, підійти до екрану не може.

Через три години Леона була в Алма-Аті. Атомобіль за кілька хвилин домчав її з ракетодрому до старовинного котеджу біля підніжжя гір, у якому жив Кранц. У напівтемному прохолодному холі нікого не було, й Леона пробігла нагору, в робочий кабінет Кранца. Старий лежав на широкому тапчані, висунутому зі стіни. Дві незнайомі жінки — літня й молода — у білому одязі стояли біля нього. На шерех прочинених дверей одна з них озирнулася і зробила Леоні застережний знак пальцем. Леона слухняно відступила, безшумно зачинила двері.

Проте молода жінка тут-таки вийшла в коридор і запросила Леону увійти:

— Він бачив вас і хоче говорити. Але не хвилюйте його. Він дуже кволий.

Кранц жестом запросив Леону сісти на край тапчана. Тихо, розділяючи слова довгими паузами, заговорив:

— Радий, що ти приїхала, дівчинко… Мовчи — знаю, чому ти тут. Хотів сам покликати тебе… Обрахунок, переданий опівдні, зробив я. Твій батько після повернення назве точніші цифри, але порядок їх не зміниться.

— Значить…

— Ні, ще нічого не значить. Час — важкий і наполегливий супротивник, але він відступить перед нами. Як твоя робота? Як і раніше нічого?..

— Нічого…

— Ти випробувала варіанти, які ми обговорювали?

— Усі. Мені здається, машини… безсилі. Навіть ваші машини.

— Так. Це добре. Зрозумій, це добре, Леоно. Це ще один доказ, що писемність неземна. Машини спираються на логіку нашого земного мислення. А там логіка мислення була іншою, цілком іншою. Відстоюй це у дисертації. І шукай інші шляхи.

— Але завдання може залишитися невирішеним.

— Наразі так… Можливо, ми ще не доросли до вирішення такого завдання. Його вирішать згодом… Ми лише розвідники.

— Що ж робити мені?

— Так-так, звісно. Даруй мені, забув… Зараз це найголовніше… Шістдесят років, Леоно… Розумієш, я ще не закінчив одну роботу; можливо, вже не встигну закінчити… Вона присвячена проблемі часу… Повернення ракети твого батька підтверджує мої припущення, перетворює їх на упевненість. Час — також один з видів енергії. Й оволодіння ним відкриє перед людьми небувалі можливості. Перетворюючи час на інші форми енергії, ми розірвемо кайдани тяжіння, простору, міжзоряних відстаней. Це ще майже неможливо осягнути, дівчинко. Наш розум не підготовлений. Але це звершиться. Я гадаю, я майже певен, твої прибульці володіли таємницею часу. Можливо, навіть енергія часу була рушійною силою їх кораблів. Інакше як би вони долетіли? Ось чому так важливо розгадати їхню писемність… Фотонні кораблі твого батька — лише етап в оволодінні космосом. Їм на зміну прийдуть цілком інші — зорельоти часу. Розумієш, саму невідповідність часу люди почнуть перетворювати на енергію кораблів майбутнього. Тоді… — Кранц відкинувся на подушки, важко дихаючи.

— Мовчіть, — шепнула Леона. — Спасибі вам за це бачення. О, це буде мов здійснена казка. Перемога над часом… Але мені доведеться й тут відступити, як перед писемністю атлантів.

Кранц протестуюче ворухнув рукою:

— Не до цього закликаю тебе. Ти не смієш так говорити. Ти, моя улюблена учениця… Продовжуй роботу… Зорельоти часу — це далеке майбутнє. Навіть ви можете не дожити. Продовжуй свою роботу, Леоно. А час… Є ще один вихід. Простий… Зовсім простий… Ти знаєш його?

— Звісно… Але мене можуть не взяти.

— Мусять! Добивайся. Це ти можеш. Добиватимешся?

— Звісно… Якби мене взяли…

— Це залежатиме лише від тебе. Пам’ятай, наступна зоряна полетить за моїми планами, на фотонних кораблях, створених твоїм батьком.

— Але я…

— Все знаю… Обіцяй зробити, що в твоїх силах, щоб узяти участь… Обіцяй це.

— Обіцяю, вчителю!

— Гаразд. А зараз іди. Або ні… Поцілуй мене на прощання.

Леона торкнулася губами сухого, холодного чола старого. Ледь чутно ступаючи, вийшла з кабінету.

Увечері відеофони Землі повідомили сумну звістку: на сто двадцять восьмому році життя помер великий учений Артур Кранц.

Центральним пунктом програми щорічного конгресу Всесвітньої академії наук був виступ академіка Таджибаєва, який нещодавно повернувся з Марса.

Тисячі видатних учених Землі як один піднялися зі своїх місць, коли до величезної білоколонної зали великих засідань увійшов Таджибаєв у супроводі президента академії. Представники всіх галузей знання стоячи вітали людину, що відкрила нову еру в історії вивчення простору й часу. Виступ Таджибаєва транслювався всіма станціями Сонячної системи.

Леона разом з десятками тисяч молодих учених і студентів слухала його на майдані перед Палацом конгресів.

Таджибаєв говорив лаконічно, короткими, немов відрізаними фразами. Здавалося, він лише відповідав на питання, задані мільярдами слухачів.

— Так, найвидатніший учений двадцятого століття Альберт Ейнштейн мав рацію. Час залежить від швидкості руху. Фотонна ракета-2 повернулася відповідно до заданої програми і в передбачений програмою час. Але час у ракеті протікав інакше, ніж на Землі. Тому дев’ять місяців і сімнадцять діб польоту, зафіксовані атомними лічильниками ракети, відповідають п’яти з половиною земним рокам. Астронавти, якби вони знаходилися в ракеті, постаріли б усього на дев’ять місяців і сімнадцять днів, а їх друзі на Землі — майже на шість років… Так, четверта фотонна ракета з першими астронавтами продовжує політ. Якщо пілоти не внесуть змін до програми, їх повернення можна чекати за земним календарем через п’ятдесят вісім років і сім-вісім місяців. Але в порівнянні з моментом старту вони повернуться постарілими всього на десять-одинадцять років. Так, я переконаний, вони повернуться здоровими, бадьорими й… молодими… Ні, перед фотонною ракетою-2 не ставилося завдання досягти планет іншої сонячної системи. Це була лише глибока розвідка Великого космосу. Фотонна ракета-1 також має повернутися. Враховуючи її програму і швидкість, можна чекати повернення через 4–5 років, якраз до моменту відправлення нової зоряної експедиції…

Завершальну частину виступу Таджибаєв присвятив пам’яті Артура Кранца, геніальні відкриття якого зробили можливим політ фотонних кораблів і заклали підвалини для створення ще досконаліших і швидших зоряних кораблів майбутнього.

Далі Леона майже не слухала. Вона згадувала… Останні тижні на Таенга, день старту четвертої фотонної, нескінченний спуск у підземелля ракетодрому й останній погляд Юри з екрану відеофону… Чи знає Юра про невідповідність часу? Чи здогадується про її рішення? Вони мусять перемогти час! І її робота над стародавньою писемністю тепер також стає викликом часові.

Якщо до відльоту нової зоряної не вдасться розшифрувати писемність тут, на Землі, вона шукатиме розгадку таємничих знаків на планетах інших сонць.

Минуло п’ять років. Стародавні знаки продовжували мовчати.

Коли Леона сказала батькові, що хоче взяти участь у зоряній експедиції, академік Таджибаєв здивовано підняв брови:

— Конкурс буде серйозний, дочко. І ти, звісно, розумієш, що я не стану…

— Я все знаю, батьку, — поспішно перебила вона. — Я піду на конкурс, як і всі. Але я боротимуся за своє право летіти.

— Це набагато складніше, ніж ти гадаєш… Зачекай декілька років, закінчи роботу над писемністю атлантів. Навіть негативне вирішення проблеми дозволить тобі захистити першу докторську дисертацію. Тоді…

Леона затулила йому рота долонею.

— Я хочу летіти з цією експедицією. Саме з цією! Крім того, я нещодавно захистила першу докторську, якраз із негативним вирішенням проблеми. Ти був дуже зайнятий у ті дні, а потім… забула сказати… І, між іншим, тепер багато хто у вас в академії схиляється до того, що писемність атлантів створювалася не на Землі…

Таджибаєв відкинувся в кріслі. Збентежено потер лисину. Справді, він надто поринув у роботу. Після смерті Кранца очолив інститут. Весь час строго розподілено між роботою в Алма-Аті, ракетодромом, на якому монтуються зорельоти нової експедиції, і нагірною радіообсерваторією. Він згадував про дочку лише тоді, коли бачив її або розмовляв із її зображенням на екрані.

— Даруй, Леоно. Я справді надто мало думаю про тебе. Що вдієш, головне — робота… Вітаю з докторатом, дочко. Але звідки у тебе з’явилася ця думка? Невже не шкода розлучитися з Землею, з твоєю роботою, друзями?..

Він хотів сказати «і зі мною», але не зважився.

— Ти не розумієш, батьку?

Він уважно подивився в очі Леони:

— Не розумію.

— Академік Кранц п’ять років тому зрозумів… — Це було жорстоко — сказати йому так, але хай він зрозуміє і не ставить їй перешкод.

— До чого тут Кранц?

— Він також вважав, що я мушу летіти.

Таджибаєв ледь помітно знизав плечима:

— Якби Артур Кранц був живий…

— Не те, батьку… Я добиватимуся участі в експедиції, як усі… Зрозумій, як усі… І лише одному тобі сказала про Кранца. Щоб ти зрозумів. Постарайся зрозуміти мене, батьку… Тоді нам легше буде розлучитися.

— Наша розлука може виявитися розлукою назавжди, дочко. Я не мрію прожити стільки, скільки прожив Кранц.

— Ти проживеш ще довше, батьку. З кожним десятиліттям люди житимуть довше. Я певна, ми ще зустрінемося всі разом — ти, я, Юра…

Конкурс мав бути серйозний. Але, дивно, Леона майже не хвилювалася. Вона була переконана, що полетить. У складі експедиції дев’ять інженерів-кібернетиків. Вона буде одним з них. Якби у неї запитали, звідки ця впевненість, вона не змогла б пояснити… Подумки вона вже прощалася з Землею. Думала про те, що довго не побачить цього дивовижного неба, гарячого й ласкавого сонця, яскравих квітів, і океану, і старих міст, тихими вулицями яких так любила бродити у вечірні години. Ці думи були з нею постійно, але тепер вони не завдавали болю. Лише овівали все запоною тихого задумливого смутку. І вже не лякали роки, які належало провести в тісному просторі зорельота. Там з нею будуть спогади про Землю. Все, що її оточує зараз, збережеться в пам’яті, буде при ній завжди, як найбільший зі скарбів, якими будь-коли володіла людина. Про повернення Леона зараз не думала. Це дуже далеко; воно, звісно, настане, як настає сонцесхід після довгої важкої ночі. Але ніч ще лише починається. Її треба пережити…