Александр Шалимов – Дивний світ (страница 70)
Вступні випробування і перші два тури конкурсу Леона пройшла успішно. Третій тур мав відбутися у Всесвітній академії в Москві. Тут голосування було відкритим і одним із членів конкурсної комісії був батько.
Коли настала черга Леони, академік Таджибаєв підвівся і хотів покинути залу засідань. Головуючий зупинив його.
— Ця кандидатура, ймовірно, не вимагатиме голосування, — сказав головуючий. — Я не сумніваюся, що доктор Леона Таджибаєва отримала б необхідне число балів, щоб узяти участь у експедиції. Але, виконуючи передсмертну волю Артура Кранца, висловлену ним у заповіті, прошу затвердить кандидатуру Леони Таджибаєвої поза конкурсом. Ось відповідний пункт заповіту Артура Кранца.
Головуючий натиснув кнопку на невеликому пульті, і в тиші зали почувся хрипкий різкий голос померлого академіка.
— Я, Артур Кранц, йдучи з життя, прошу ввести мою ученицю Леону Таджибаєву до складу учасників четвертої зоряної експедиції, якщо вона захоче взяти в ній участь і відповідно до її наукових кваліфікацій.
Голос Кранца замовк. У залі як і раніше було тихо.
— Чи є заперечення? — запитав головуючий. — Ні… Отож, вирішено. Доктор Леона Таджибаєва летить…
Раннього весняного ранку величезні зорельоти експедиції один за одним відірвалися від гобійського космодрому і зникли в безбережній далечі земного неба.
Припавши до окуляра оптичного приладу, Леона дивиться на оточену блакитним сяйвом Землю, з якою розлучається на сім довгих років: сім років, протягом яких на Землі мине півстоліття.
— Почався мій шлях, — шепоче Леона. — Шлях до тебе, Юро. Нарешті я розірвала павутину часу! Це не зрада Землі. Ми всі обов’язково повернемося. Повернемося, які б перешкоди і небезпеки не постали на нашому шляху. І якщо навіть ми не зустрінемо братів по розуму серед зоряних світів, все одно наш політ не буде даремним. Ми кинули виклик часові. Юра, Кранц, батько, ми всі… Чуєш, часе? Тобі доведеться відступити, адже за нами вся сила Землі, її минуле і її майбутнє. Я вірю в нашу зустріч, Юро, тут на Землі. Вірю…
А біля приземкуватих будівель гобійського космодрому стоїть академік Таджибаєв. Давно роз’їхалися проводжальники, а він усе стоїть, спрямувавши нерухомий погляд у порожнє спекотне небо. Академікові Таджибаєву тепер нема куди поспішати. Експедиція відлетіла. І він залишився сам. Зовсім сам. Може, це й добре?.. Останніми роками він був такий зайнятий…. Йому треба зібратися з думками, подумати багато про що… Тепер часу для цього більш ніж достатньо. Адже вони повернуться через п’ятдесят років… Півстоліття! Якщо він доживе, йому буде…
Таджибаєв різко струшує головою. Добре, що попереду така маса справ. Екрани на головному пульті обсерваторії скоро знову замовкнуть. А коли мовчать екрани, вирішувати й діяти мають люди… До праці!.. Через три роки полетить наступна експедиція…
ПЛАНЕТА ТУМАНІВ
НА ВИСОКІЙ ОРБІТІ
— Вичікування, нескінченне вичікування, — роздратовано кинув Лар, — кружляємо на цій орбіті третій місяць — і нічого… Як ви все це збираєтеся пояснювати після повернення?
— Ну, до повернення строк чималий, — Строгов обережно крутив рукояті налаштування. — Крім того, дещо з’ясували…
— Ви, звісно, маєте на увазі іоносферу[155]… Дозвольте вам нагадати, Миколо Петровичу, ще п’ять років тому професор Тумов припустив, що у Венери має бути саме така іоносфера: потужна, непроникна, що огортала б планету суцільною оболонкою. Він припустив це за результатами польотів ракет-зондів. Ну що ж, ми підтвердили його гіпотезу. Прилетіли і справді виявили іоносферу, що не пробивається жодним із доступних нам засобів зондування. А що під іоносферою, що приховують тумани, які застилають поверхню планети? Ми навіть не змогли з’ясувати товщину хмарного шару. Тумов висловив свою гіпотезу, не покидаючи Землі. Варто було летіти лише для того, щоб підтвердити гіпотезу, висловлену п’ять років тому на Землі!
— Не гарячкуй, Ларе. Перевірка гіпотез також входить у завдання Першої венеріанської експедиції. Різних гіпотез… — Строгов замовк, уважно вдивляючись у екран локатора, відтак продовжував: — Ти маєш рацію, відображення знову від іоносферного шару, але не від самої його поверхні, а звідкись із глибини… Твердий горішок, ця венеріанська іоносфера…
— У нас є ще один засіб, Миколо Петровичу. Давно час його використати! Торочу другий місяць… А ви відмовчуєтеся, уникаєте відповіді.
— Я тобі вже казав: треба оглядітися, прикинути, усе зважити. Це, братику ти мій, не посадка на Місяць. Та й туди не відразу сіли. Пірнути на атмосферній ракеті в цю молочну каламуть ніколи не буде пізно…
— А якщо випередять?
— «Випередять», — передражнив Строгов, — хто і як, скажи будь ласка? Вони зможуть послати першу експедицію не раніше майбутнього року… І, це кажу тобі я — космонавт першого класу Микола Строгов, вони не ризикнуть на атмосферну розвідку. Вони стали з біса обережними після тих катастроф у гірських районах Місяця… Ось ти другий місяць морочиш мені голову польотами на малих ракетах. А де гарантія, що атмосферні ракети не зникнуть безслідно разом з людьми, як зникали наші автоматичні станції, як зникли перед цим ракети-зонди, запущені з Землі? Адже ми не знаємо, що відбувається там, у цьому непроникному тумані…
— У атмосферній ракеті полетить пілот. Не автомат, що працює за заданою програмою, а жива людина… Якщо потрібно буде ухвалити якесь особливе рішення…
— Ти можеш просто не встигнути… Поглянь сюди, — Строгов провів пальцем по екрану локатора, — ці обривки спіралей — області таких ураганів, поряд з якими земні тайфуни — травневий бриз. Якщо вони пронизують усю товщу венеріанської атмосфери, тебе закружляє, мов паперовий кораблик у водоверті, і розіб’є об поверхню планети. А ти кажеш — «особливе рішення»… Та якби лише урагани… Що ми знаємо про умови атмосферного польоту?
— Дещо ми все-таки з’ясували, а про дещо здогадуємося… Здогадуємося, що високі температури, фіксовані з Землі, — це, в основному, ефект іоносфери; здогадуємося за переміщеннями хмарного шару, що планета обертається, і досить швидко; здогадуємося, що під хмарами не лише суходіл, але й океани…
— І що там часом буває жаркувато, — пробурчав начальник експедиції, встаючи з-за пульта управління.
— Можливо… Але час почати перевірку припущень, щоб привезти на Землю не лише підтвердження «земної» гіпотези Тумова.
— Повтори-но всю програму локації, — сказав начальник, — повтори на граничній потужності випромінювача. Тебе змінить Коро, а після його вахти порадимося…
Вони зібралися в центральному салоні міжпланетного корабля-лабораторії — першого з кораблів цього класу, запущеного з людьми у бік Венери. Їх було четверо. Четверо, що вперше зробили міжпланетний переліт такої дальності.
Тепер вони кружляли по екваторіальній орбіті на висоті трьох з половиною тисяч кілометрів над морем хмар, що огортали планету. Кожні п’ять годин — новий виток. Цих витків уже тисячі. За масивними терранітовими стінами «Землянина» — пітьма й холод космосу. Пітьма густо утикана застиглими іскрами зірок. Найяскравіша блакитна зірка — Земля. До неї сто мільйонів кілометрів. З кожним земним днем ця відстань збільшується. Земля й Венера віддаляються одна від одної. Через два земні місяці планети знову почнуть зближуватися. Тоді «Землянин» вирушить у зворотний шлях. У їх розпорядженні ще два місяці…
— Це і багато, й страшенно мало, — каже планетолог Коро Ференц, похитуючи головою. — Я згоден з Ларом — час починати розвідувальні польоти на атмосферних ракетах.
Коро — наймолодший учасник експедиції; він на декілька місяців молодший від Лара. В день старту «Землянина» Коро виповнилося двадцять шість років. Двадцять п’ять з них він провів у рідному Будапешті, а рік — на Міжнародній обсерваторії «Місяць-центральна» в морі Ясності. Блискуча дисертація про природу місячних морів відкрила Коро шлях до участі в Першій венеріанській експедиції.
— Тепер ваша думка? — начальник експедиції Микола Петрович Строгов, суплячись, переводить запитливий погляд на кібернетика й фізика Станіслава Порецького — головного навігатора експедиції.
У безпосередньому віданні Порецького знаходиться вся складна електронно-обчислювальна апаратура «Землянина».
Порецький довго мовчить, підперши сплетеними пальцями підборіддя. Його вузьке худорляве обличчя нерухоме. Очі спрямовані в ілюмінатор. Строгов також дивиться в ілюмінатор. У блискучому металевому кільці непроглядний морок: «Землянин» летить зараз над нічною півкулею Венери.
— Я багато разів аналізував характер іоносферних збурень, — каже нарешті Порецький. — У них періодично мають виникати «вікна». Розумієте, все-таки не виключене пропущення ослаблених сигналів з наших автоматичних станцій чи з ракет-зондів, запущених у минулому році. Треба за всяку ціну спробувати уловити ці сигнали…
— Значить… — обурено перебиває Лар.
Строгов різко обертається, і Лар замовкає.
— Колега Ларіон вибачить мене, — покусуючи тонкі губи, продовжує Порецький. — Розумієте, я не проти атмосферних польотів… Але поспішність… Якби вдалося отримати хоч якісь параметри приповерхневих умов, польоти атмосферних ракет стали б більш цілеспрямованими, конкретнішими, необхіднішими і… так би мовити…