Александр Шалимов – Дивний світ (страница 71)

— Менш небезпечними, — підказав Строгов. — Ясно… Двоє — за, і двоє наразі проти… Тобі доведеться ще потерпіти, Ларе.

— Поки ви не уловите потрібних «параметрів», чи не так? — Лар насилу стримував закипаючий гнів. — Укотре одне й те саме. Чекати… Чекати… Стільки сил, енергії, коштів, мрії вкладено в нашу експедицію, а ми, даруйте мені, поводимося, як… — Лар махнув рукою і відвернувся.

— Я дуже розумію ваше нетерпіння, Ларе, — знову почав Порецький, обмінявшись поглядом зі Строговим. — Вас, як геолога, перш за все цікавлять кам’яні формації там унизу. Ми не маємо про них жодного уявлення. Чітких відображень від поверхні планети отримати поки не вдалося… Крізь «вікна» в іоносфері ми можемо упіймати такі відображення. Треба шукати «вікна». Тому я хочу внести одну пропозицію. Можна?

— Певна річ, — закивав масивною квадратною головою Строгов, — певна річ, викладай, професоре.

— Сьогодні вранці я закінчив один розрахунок. Виходить, що іоносфера, за межами якої ми кружляємо, шарувата. Приблизно за тисячу — тисячу двісті кілометрів під нами має існувати зона ослабленої іонізації[156]. Пропоную перевести «Землянина» на колову орбіту всередину цієї зони…

Строгов спохмурнів, почав постукувати пальцями об поліровану поверхню столу.

— Нижче, безпосередньо під нами, виявиться зона дуже високої іонізації, — спокійно продовжував Порецький. — Найшвидше, вона є суцільним шаром, що тягнеться до висоти семисот-восьмисот кілометрів над поверхнею планети. Крізь вікна в нижньому шарі легше уловити сигнали автоматичних станцій, тим паче, що їх відбиватиме до нас верхній іоносферний шар. Зараз можна розраховувати лише на ті сигнали, які пройдуть крізь обидва шари іонізованого газу. На нижній орбіті вірогідність отримання сигналів різко зросте, а небезпека проникаючої радіації збільшиться ненабагато.

— Радіація для «Землянина» не проблема, — зазначив Строгов. — Якийсь час ми могли б кружляти в іоносфері максимальної густини. Гірше інше: «пірнувши» в іоносферу, ми остаточно втратимо зв’язок із Землею.

— Зате не треба буде приділяти стільки уваги сонячній активності, — швидко сказав Коро Ференц. — Верхній шар іоносфери захистить у разі сонячних спалахів. А для зв’язку із Землею завжди можна вийти на вищу орбіту.

— Гм-м… — протягнув Строгов. — Все це, звісно, так, хоча може виявитися і не зовсім так. Дай твої розрахунки, — обернувся він до Порецького, — подумаю… Занурення «Землянина» углиб іоносферної оболонки не передбачене програмою. Звичайно, воно можливе… Нам заборонено вводити корабель у хмарну атмосферу… Якщо проміжний шар розташований значно вище… Врешті-решт, ми будь-якої миті можемо повернутися на нашу теперішню орбіту.

Минуло ще три доби, три земні доби, відміряні атомним годинником «Землянина». Як і раніше велися спостереження, змінювалися вахти біля пульта управління. Нарешті за обідом, на який збирався весь екіпаж, включаючи й вахтового, Строгов оголосив, що «Землянин» змінює орбіту.

— Ми з Порецьким уточнили розрахунки, — покашлявши, пояснив Строгов. — Спробуємо опуститися на півтори тисячі кілометрів до нижньої межі проміжного шару. Хмарна атмосфера опиниться у двох тисячах кілометрів під нами. З нової орбіти повторимо всю програму зондування…

— Але атмосферні ракети… — почав Лар.

— Ось тоді й вирішимо, що робити з атмосферними ракетами, — спокійно перебив Строгов. — Прошу приготуватися до зміни орбіти. Двигуни корабля будуть увімкнені через сорок хвилин.

Напівлежачи у стартовому кріслі, Лар не відриваючись дивиться на екран. Безпосереднє спостереження зараз неможливе. Ілюмінатори кабін закриті броньованими шторами. Строгов майстерно веде корабель. Перевантаження майже не відчутні. Лише легка вібрація звуконепроникних стінок кабіни виказує роботу двигунів. По гігантській спіралі «Землянин» поступово наближається до поверхні планети.

Якщо продовжувати скручувати цю спіраль, корабель увійде в молочно-білий туман, що огортає планету, і через декілька хвилин очам мандрівників відкриються картини невідомого інопланетного світу. Що приховує біла пелена? Кам’янисті пустелі, посічені гігантськими тріщинами, з яких багряними зміями повзуть вулканічні пари і змішуються з низько нависаючим покривом хмар? Чи гігантські гірські ланцюги, обтикані курними вулканами? Чи зарості фантастичних рослин на безкрайніх болотах, що дихають отруйними випарами?

Відповідь буде отримана не сьогодні й не завтра… Скручування спіралі скоро припиниться: «Землянин» знову ляже на колову орбіту над сріблястим морем туману, і потечуть дні остобісілих «експериментів здалеку», обережного обмацування невідомого.

Звісно, Строгов чудовий пілот космічних трас. За його спиною багато місяців польотів, сотні мільйонів кілометрів, десятки посадок на Місяць. Але ця його нерішучість, ця безмежна обережність, тверде переконання, що нове можна збирати лише по зернятку… Він не визнає ризику… А розповідають-бо, що колись і він ризикував. Та ще й як! Цим і прославився в молодості… В молодості! Йому й тепер ледве за сорок. Але на «Землянині» він найстарший.

Чути неголосний дзвінок — знак, що маневрування добігає кінця. Лар мимоволі повертає голову в бік переговорного динаміка. І справді, з динаміка негайно ж доноситься хрипкий голос Строгова:

— Вимикаю двигуни. Приступити до виконання розпорядку дня через п’ять хвилин після стабілізації гравітаційного поля. Увага, вмикається штучне гравітаційне поле.

Майже відчутні хвилі тяжіння біжать крізь обважніле тіло. Ноги наливаються свинцем, відтак нараз мовби зникають; кров у скронях починає стукотіти, з’являється знайоме відчуття розгойдування на гігантських гойдалках. Розгойдавшись, гойдалки починають уповільнювати свої злети й падіння і нарешті зупиняються… Лар розплющує очі. Зелена лампочка індикатора штучної гравітації світить, не блимаючи, м’яким рівним світлом. Лар обережно піднімає руку. Відчуття ваги повернулося. Цього разу Строгову вдалося стабілізувати поле дивовижно швидко. Ще п’ять хвилин і можна встати й засунути стартове крісло в стіну кабіни. Тепер вони не скоро змінять орбіту. Все треба починати спочатку…

НА НИЗЬКІЙ ОРБІТІ

Дивовижна штука — час! Іноді, немов підхоплений невідомим поривом, він раптом кидається вперед з незбагненною швидкістю; не встигаєш відлічувати години, дні, тижні, нема коли здійснювати задумане; десятки незавершених справ навалюються, мов перевантаження в космічному кораблі, що все прискорює лет. Але буває й так, що час немов зупиняється… Тоді дні, у всьому схожі один на одного, тягнуться з повільністю равлика. Вони невідмітні один від одного, заповнені одними й тими самими рухами, словами, зустрічами, вчинками, навіть думками.

Все щільно упаковано в розпорядок дня, затверджений ще там… на Землі.

Розпорядок — святая святих їх життя на орбіті. Вісім годин примусового сну; спеціальний індикатор стежить, чи спиш ти насправді і скільки разів обернувся за ніч. А «вранці» безпристрасна порада-наказ: зажити снодійне наступної «ночі». Сніданок, чергування, обід усім екіпажем. Одні й ті самі обривки фраз:

— …Інтенсивність іонізації помітно змінюється.

— Так, але «вікна»… Де вони?

— Ні, сигналів не уловив.

— У мене також — нічого.

— Просто цікаво, що відбувається з нашими автоматичними станціями?

— Клятий туман!

— Послухайте, цей консервований компот остогид! Невже не можна знайти щось інше?..

Після обіду — «вечірня вахта»: ледь чутно попискують самописці, біжать на екранах зеленкуваті криві. Їх знайомий вигляд викликає нездоланний позив позіхання. Іоносфера немов знущається, відбиваючи атаки приладів: непробивний невидимий щит, що повис над океаном білого туману. Вчора, сьогодні, завтра — відображення від нижнього іоносферного шару… І тиша — сліпа, мертва тиша на всіх діапазонах, на яких мають працювати автоматичні станції, закинуті з «Землянина». Навіть за записами в журналах спостережень не відрізнити дні один від одного. Скільки часу вони кружляють отак на цій орбіті — тиждень, місяць, роки?

Сидячи біля пульта управління, Лар неуважно гортає журнал. До кінця вахти ще година. А потім?.. Дивитися мікрофільми, читати? Знову слухати музику? Знову до очманіння сперечатися з Коро? Але ж не за цим він летів… У двох тисячах кілометрів невідомий світ, з мільйонами загадок! Це година з хвостиком на атмосферній ракеті. Всього одна година!.. А вони кружляють над цими хмарами вже декілька місяців, дорогоцінних місяців, які могли бути заповнені приголомшливими відкриттями… Врешті-решт, і Порецький і Коро Ференц дещо вже зробили, навіть чимало; але його, Лара, робота внизу, під цим бурштиновим туманом…

Як він радів, що летить, і ось що вийшло! Навіть на Місяці вдалося б зробити більше, особливо якщо відбулася експедиція в західну частину місячних Апеннін…

І все Строгов!.. Будь-який інший начальник експедиції давно сам запропонував би використати атмосферні ракети. А цей усе вичікує. Чого? Дива?.. Адже вони вже переконалися, що іоносфера непроникна, що розриви у хмарному шарі не виникають.

Лар роздратовано закриває журнал; дивиться на великий центральний екран, постійно обернений до Венери. Жовтувато-перламутровий відблиск планети, ослаблений потужними світлофільтрами, помітно пульсує. У двох тисячах кілометрів під терранітовим диском «Землянина» в зовнішньому шарі хмар струмені туману перебувають у невпинному русі, звиваються в гігантські спіралі, сходяться і розходяться, піднімаються грибоподібними шапками, що нагадують скупчення купчастих хмар Землі, і йдуть кудись на глибину у виникаючі темні вирви. Нескінченна круговерть невідомої, чужої й ворожої атмосфери. Звісно, маленькій розвідувальній ракетці «Землянина» буде нелегко в лещатах страхітливих ураганів. І все-таки атмосферний політ необхідний. Хіба не в ньому головна мета експедиції?