Александр Шалимов – Дивний світ (страница 68)

Старий Рут прожив дуже довге життя. Він помер за робочим столом у один з тих літніх днів, коли Тея й Леона розмовляли про нього в Парижі. Тепер Леона працює в його архіві, знайомиться з його ранніми рукописами, слухає його голос, записаний на магнітній стрічці. Як шкода, що вона не встигла зустрітися з ним. Не встигла поставити йому свої питання… Щовечора Леона приносить квіти на могилу старого археолога.

Кранц порадив провести ніч біля підніжжя пірамід, подумати про вічність і безмежність світу. Що ж — слухняна учениця, вона виконає й цю пораду. Якби тут була ще Тея. Але Тея далеко. А старий Рут заснув назавжди.

Поволі сідає за туманний виднокрай гаряче оранжеве сонце. Спалахують вогні над блискучими стрічками доріг, що простягнулися до Каїра. У Нільську долину приходить ніч.

Леона сіла на шорстку теплу плиту вапняку. За спиною — темна громада піраміди, вдалині — іскристий розсип вогнів Каїра, біля ніг — могила археолога Рута. Вітер приносить пряний запах квітів, вологу прохолоду нільських вод. Чумацький Шлях розкинувся над головою. У ньому великий хрест Лебедя.

«Ледь помітний світляний пунктик у розсипі зірок — це, ймовірно, 61 Лебедя — величезне сонце, подібне до нашого, — думає Леона. — До нього крізь порожнечу космічного простору вже багато років линуть ракети Другої зоряної. Тепер їх наздоганяє, а можливо, вже й обігнав фотонний корабель Юри. Де ти тепер, Юро?.. Чи згадуєш зараз Землю й… мене? Зараз?.. На Землі скоро мине рік. А скільки днів відміряв таємничий лічильник часу на твоєму кораблі, Юро?! Що ж ти таке, часе? Люди осягнули безмежжя й багато таємниць простору, а час продовжує задавати свою вічну загадку. Не може ж так бути завжди. Людина сильна й наполеглива… Скільки разів тут, біля підніжжя пірамід, вона зводила очі до зірок і хотіла збагнути, як улаштований світ. Сама придумувала питання й шукала відповіді. І знаходила… Ось і вона… Життя поставило перед нею важкі питання… Головне, не помилитися… А вона вже помилилася… Чи то була не помилка? Адже політ людей на фотонній ракеті колись мусив відбутися. І час обов’язково розлучив би когось… Що таке почуття людини перед нескінченністю зоряного світу?»

Вітер дмухнув прохолодою в розпалене обличчя. Леона підвелася з шорсткого каменя, поправила розтріпане волосся.

— Здається, я намагаюся обдурити себе, — прошепотіла вона, стискуючи пальці. — Що мені ця неосяжність великого світу, коли мій внутрішній світ спорожнів… Я кохаю тебе, Юро! — крикнула вона далеким зіркам, склавши рупором маленькі руки. — Чуєш? Кохаю!.. На все життя! До такої самої плити, як оця край моїх ніг! І не хочу чекати, як Тея. Не хочу! Я не поступлюся нашим коханням часові. Ні… Ні… Ні!

Не озирнувшись на темні громаддя пірамід, вона швидко пішла назустріч вітру і сяючим вогням доріг.

Минув іще рік. Леона закінчила академію й серйозно зайнялася розшифруванням писемності атлантів. Вона працювала в лабораторіях академії, їздила до Парижа, у інститут Кранца в Алма-Аті. Весь цей час вона жодного разу не зустрічалася з батьком. Він майже не покидав нагірної обсерваторії, вів спостереження, провадив нескінченні розрахунки. У Всесвітній академії наук стало відомо, що професор Таджибаєв скоро подасть доповідь про результати спостережень за польотом фотонної ракети з людьми.

Розмовляючи з батьком по відеофону, Леона питала про здоров’я, розповідала про роботу, про поїздки, але жодного разу не поставила те єдине питання, яке постійно ладне було зірватися з її губ. І професор Таджибаєв не згадував про долю фотонного корабля. Він мовчав, іноді про себе дивувався з витримки дочки, а іноді думав: «Уже заспокоїлася. Час усе стирає. Що ж, може, й на краще…»

Вони розмовляли про атлантів, про Кранца, про дивовижний знак загадкової писемності, схожий на ієрогліф «час».

— Але в писемності атлантів цей знак означав щось інше, — запевняла Леона. — Пізніше у зміненому вигляді він супроводжував імена й титули царів Атлантиди. Був символом могутності? Час — могутність… Тут є якась нитка. Але вона така тонка, батьку. На кожному кроці рветься.

— Кранц ще цікавиться твоєю роботою?

— Постійно. Він шукає в ній відповідь на якесь своє питання. Розумієш, він переконаний, що атланти були прибульцями з іншої системи.

— Все-таки дивна він людина. Геніальна й дуже дивна.

— А ти, батьку, не віриш, що атланти — прибульці?

— Мене це просто не цікавить. Все це було так давно… Якщо навіть ти розгадаєш їх писемність, це навряд чи допоможе нам усім у трудах сьогодення. Я не хочу сказати, що твоя робота даремна… Заговорять мертвою мовою ще декілька черепків. Прочитаємо ще сторінку минулого. Їх, звісно, треба прочитати, ці сторінки, але…

— Я зрозуміла, батьку. І все-таки буду продовжувати.

«Наполеглива, авжеж… У цьому схожа на мене», — думав Таджибаєв, коли Леона, задумливо посміхаючись, бажала йому з екрану «добраніч».

Так вони розмовляли багато разів і балакали про все на світі, окрім лише одного…

Але коли чутки про доповідь Таджибаєва підтвердилися й доповідь була занесена у план засідань Ради академії, Леона не витримала. Вона викликала радіообсерваторію, перервала батька на півслові й, опустивши очі, поставила своє питання.

Таджибаєв довго мовчав. А вона не підводила очей і чекала. Її обличчя здавалося зовсім спокійним, лише ледь тріпотіли довгі вії й високо здіймалися й опадали груди.

Коли батько заговорив, вона зітхнула, але так і не звела очей.

— Ти давно маєш право поставити це питання, Леоно, — тихо сказав Таджибаєв. — Можливо, мені не слід було чекати на нього, але мені здавалося… Бачиш, на жаль, моя відповідь у значній мірі буде гіпотезами. Ми прийняли лише частину сигналів зорельота. Останній був дуже слабким. Тепер обчислення майже закінчені. Я зробив, що міг. Через тиждень повідомлю тобі остаточні результати. Вірніше, декілька можливих варіантів. Невідповідність у часі існує… Але завдання матиме три або чотири вирішення… Звести все до одного вирішення я… не зумів… А три вирішення, ти розумієш, зберігають невизначеність… Ось якби повернулася одна з експериментальних ракет… Але про них як і раніше нічого не відомо… Велике зондування космосу, яке проводив Юра, не дало результатів, проте найближчим часом ми збираємося повторити… Можливо, тоді…

Вперше в житті Леона вимкнула відеофон, не побажавши батькові доброї ночі. Вона не хотіла, щоб він бачив її в ці хвилини…

А наступного дня радіо й відеофони всієї планети передали екстрене повідомлення.

З дослідницького міжпланетного корабля «Зоря», що здійснював політ у секторі Е-7-17 за межами орбіти Плутона, на радіостанцію Місяць-головна надійшла радіограма наступного змісту:

«Локальним зондуванням, проведеним згідно з програмою досліджень у напрямі 70 Ерідана, встановлено космічне тіло, що наближається з субсвітловою швидкістю. Тіло виявилося джерелом радіосигналів, частину яких вдалося розшифрувати. При перетині орбіти Плутона тіло почало гальмування, і зараз швидкість його зменшилася до двох тисяч кілометрів у секунду. Характер розшифрованих радіосигналів і гальмування дозволяють вважати, що повертається одна з фотонних ракет, відправлених із Землі в напрямі 70 Ерідана. Йду паралельним курсом. Чекаю вказівок».

Екстрене засідання Ради Всесвітньої академії почалося за годину після передачі повідомлення. Академік Кранц запізнився на початок засідання на півгодини. Проходячи в залу Ради, він побачив Леону, яка щойно прилетіла з Парижа.

— А він молодець, цей Таджибаєв, — на ходу оголосив Кранц Леоні, скрививши зморшкувате обличчя чи то в посмішку, чи то у гримасу. — Далебі, всі його ракети повернуться. Всі до одної, дівчинко…

Засідання Ради тривало дві години. Рішення складалося з двох пунктів. Перший пункт гласив:

«Використовуючи навідні станції Марса, поблизу якого має пройти фотонна ракета, посадити її на один з ракетодромів у північній півкулі цієї планети».

Другим пунктом Рада одностайно рекомендувала конгресові академії прийняти професора Мухтара Таджибаєва у дійсні члени Всесвітньої академії наук.

Ще за годину спеціальною швидкісною міжпланетною ракетою Таджибаєв відлетів на Марс. Перед відльотом Леона так і не змогла побалакати з батьком.

Радіо й відеофони безперервно передавали вісті з Марса.

«Фотонна ракета-2 — тепер вона була точно розпізнана — перетнула орбіту Юпітера і, ескортована «Зорею» та ще двома дослідницькими міжпланетними кораблями, йде на зближення з Марсом. Академік Таджибаєв прибув на Марс. Для посадки фотонної ракети вибрано ракетодром Скіапареллі в Пустелі Примар. Навідні станції Марса почали роботу. Фотонна ракета, продовжуючи гальмування, наближається до Марса. Посадка очікується на третю земну добу. Академік Таджибаєв відмовляється давати інтерв’ю до огляду апаратури ракети. Фотонні кораблі відкривають землянам надійний шлях до інших сонячних систем. Монтаж ракет Четвертої зоряної припинено. Наступна зоряна експедиція покине одну з планет Сонячної системи на фотонних космічних кораблях конструкції академіка Таджибаєва. Фахівці вважають, що велику, добре споряджену зоряну експедицію можна відрядити через п’ять-сім років. Повернення першої фотонної ракети з людьми, відправленої два роки тому, можна чекати через шістдесят-сімдесят земних років. Для астронавтів тривалість їх польоту не перевищить десяти-дванадцяти років…»