Александр Шалимов – Дивний світ (страница 67)

Ще задовго до об’єднання землян академії багатьох країн заснували медалі і премії для учених, яким удасться розшифрувати писемність атлантів. Ці премії й медалі нікому не були присуджені. Письмена атлантів продовжували залишатися однією з найбільших загадок історії Землі.

Про стародавню культуру Атлантиди було відомо вже чимало. Ця культура досягла надзвичайної висоти: атланти знали будову атома і геологію, астрономію й медицину, вони виховували талановитих інженерів і геніальних архітекторів. Проте розквіт техніки і культури знаходився в незбагненній суперечності з низьким рівнем суспільного розвитку, з примітивністю філософії, з витонченою жорстокістю меншості щодо більшості. Існувала гіпотеза, що перші атланти прибули на Землю з іншої сонячної системи. Вони створили могутню колонію, але, позбавлені зв’язків з батьківщиною, замкнулися у своїх кастах[149], поступово втратили можливості подальшого розвитку; наука їх зашкарубла, стала метафізикою[150], перетворилася на магію й легенди і врешті-решт загинула разом з останніми жерцями під час грандіозної тектонічної катастрофи. Лише відблиски величезних знань атлантів успадкували найдавніші народи Землі, з якими впродовж тисячоліть стикалася держава атлантів.

Проте все це залишалося гіпотезою. Були й інші гіпотези. Щоб підтвердити чи спростувати їх, треба розшифрувати писемність атлантів. Кранц сказав, що це дуже важливо. Саме зараз. Чому? Можливо, там прихована загадка часу? Адже вони могли прийти на Землю з якогось іншого часу…

Блукаючи вечорами по тихих бульварах і горбатих вуличках старого Парижа, Леона думала, що поставила перед собою нерозв’язні завдання. Скільки учених відступили… Чи не зухвалість починати все спочатку? І таємниця часу… Просто нестерпна ця невідомість. Востаннє, коли вона викликала Чимтаргинську радіообсерваторію, батько відмовився підійти до відеофону. Хтось переказав їй, що професор зайнятий, і екран згас. Краще будь-яка правда, аніж ось так…

Леона уникала галасливих магістралей нового міста з їх рухомими тротуарами, потоками стрімких машин, повітряними поїздами, що проносилися мов тіні над головою. Вона поселилася в старовинному будинку з повільним ліфтом і стародавніми камінами, в яких вечорами горіло справжнє кам’яне вугілля. Будинок стояв на березі Сени, недалеко від кварталу, зайнятого Археологічним музеєм Атлантичного сектора.

У фондах музею Леона познайомилася з маленькою немолодою жінкою-археологом, яку звали Тея. У Теї було цілком біле волосся, блискучі, молоді очі, привітне смагляве обличчя без жодної зморщечки. Вона народилася на південному сході Азії, але все життя прожила в Парижі. Тея допомогла Леоні знайти потрібні матеріали, багато розповідала про Атлантиду. Вона на власні очі бачила руїни міст під час підводних експедицій.

— Вам, мій друже, треба обов’язково зустрітися зі старим Рутом, — казала Тея. — Він живе недалеко від Каїра і, ймовірно, ще працює в Каїрському музеї. В молодості він намагався розшифрувати письмена атлантів… У нього також були цікаві думки про порівнянність деяких знаків атлантів з ранніми єгипетськими ієрогліфами. Щоправда, ключа він не знайшов. Але його думки можуть допомогти вам.

— Я буду в Каїрі через місяць, — сказала Леона.

— Попереджу його про ваш приїзд, — обіцяла Тея.

Якось увечері, повертаючись разом з Леоною із музею, Тея тихо запитала:

— Чому ви завжди мовчите? Здається, я здогадуюся про те, що з вами трапилося. Чи треба так замикатися в собі?..

— Ви щось знаєте про мене? — здивувалася Леона.

— Небагато… Адже я також пережила подібне. Щоправда, дуже давно, дуже…

— Ви, Теє?

— Так… Чули про Іва Русина?

— Звісно. Він — учасник Другої зоряної.

— Це був мій… друг. Найближчий друг, Леоно.

— Чому ви не полетіли з ним?

— У мене була надто земна професія, дівчинко… Звичайно, Ів міг відмовитися. Але ми вирішили, що він не зробить цього… Ми обоє так вирішили… Втім, усе це було страшенно давно… Так, у молодості все здається іншим. Важко вирішити, що головне. Але ви, хіба ви не могли летіти з вашим другом?

— Ні, брали лише чоловіків. І потім, мені самій здавалося, що я не підходжу. Я надто любила Землю.

— Ви кажете — любила. А зараз?

— Не знаю. Це важко пояснити словами.

— У вас усе попереду… Ви такі молоді, Леоно. Ви ще будете дуже щасливі.

— А ви знайшли своє щастя?..

— Тепер знайшла…

— Знайшли?

— У моїй роботі і… очікуванні.

— Розумію… Ймовірно, у мене це… також буде, але потім… А наразі я ще не можу знайти себе…

— Не можна замикатися. У жодному випадку не можна замикатися!.. Вам треба зануритися в саму гущавінь життя. А ви уникаєте людей…

— Не уникаю, але й не шукаю.

— Треба шукати. Друзі всюди. З ними стане легше.

— Не знаю. Я хочу все зрозуміти сама. І сама вирішити… Дещо вже зрозуміла; знаю, що помилялася. Але тепер про це пізно говорити… Часу не наздоженеш.

— А може, його не треба наздоганяти?

— Хтозна…

— Ваш батько скоро знатиме…

Вони довго стояли над тихо струмуючою, сонною річкою. Розмовляли про минуле й майбутнє. А над ними темніли громади старих будівель і в далекому небі іскрилися вічні зірки…

Через декілька днів раннім сонячним ранком Тея провела Леону на західний ракетодром. Останнє дружнє рукостискання — і ось стрімкий стратоплан уже мчить на величезній висоті над поверхнею планети. Внизу блакитнувата імла Атлантичного океану. Вгорі яскраві зірки. Стратоплан обганяє сонце, і воно знову сідає в оранжево-блакитній зірниці на сході. Над Американським узбережжям стратоплан пірнув у чорноту ночі, тієї самої ночі, яку Леона провела в Парижі.

— Наздоганяємо вчорашній день, — сміється хтось за спиною.

«Це як повернення в минуле, — думає Леона. — В те наше минуле, перед стартом. Але ж це неможливо…»

Вчорашнього дня вони не наздогнали. Пізно вночі стратоплан приземлився на центральному ракетодромі Сан-Франциско.

Тиждень у Лос-Анджелесі — і наступний стрибок через простори Тихого океану до Джакарти. Леоні дуже кортіло знову побувати на Таенга в несправжньому царстві доброго доктора Уемі. Вона мріяла про зустріч з недавнім минулим і… страшилася її. Врешті-решт боязнь затужити ще дужче перемогла. Леона залишилася в Джакарті — столиці острівного світу, що стала в останні десятиліття найбільшим містом Південно-Східної Азії.

З Джакарти Леона спробувала зв’язатися з батьком. У відеофонній залі довелося чекати близько години. У відкриті вікна було видно біло-зелену панораму дивовижного південного міста, горбаті кряжі далеких гір, блакитну гладінь моря, облямовану золотими пляжами. Знизу, з тінистих вулиць, долинала мелодійна, спокійна музика.

«Як усе спокійно, — думала Леона. — Коли так спокійно навколо, час тече нестерпно поволі».

Нарешті екран відеофону спалахнув для Леони. Вона упізнала обличчя одного з асистентів батька. Квапливо, зривистим голосом, почала питати. Вислухавши, юнак утомлено посміхнувся.

— Професор передає привіт. Ні, підійти до відеофону він не зможе. Взагалі всі відеофони обсерваторії зараз вимкнені. Для вас центральний пост відеозв’язку в Захматабаді зробив виняток. Так, декілька сигналів ракети прийнято…

Леоне здалося, що вона недочула. Їй стало нараз дуже задушливо, вона насилу перевела подих, ще не вірячи, повторила питання.

— Так-так, декілька сигналів прийнято, — кивнув співрозмовник. — Ракета продовжує політ на субсвітлових швидкостях. Невідповідність у часі? Вона, звісно, є. Оцінити її ще важко. Професор гадає, що наразі вона невелика…

Більше Леона не могла слухати. Вона притиснула до вуст тонкі пальці і послала далекому співрозмовникові найвдячніший поцілунок, який будь-коли передавали хвилі відеозв’язку. Дивна пелена затягнула різкі контури екрану. Леона ледве розгледіла, як юнак на екрані підняв руку, прощаючись з нею.

Потім Леона стрімко бігла вниз нескінченними білими сходами, на яких стояли високі вазони з букетами пурпурних троянд. Її обганяли ліфти, що мчали вниз, ліфти неслися назустріч їй, а вона все бігла, плачучи і сміючись, щось говорила незнайомим людям, які поспішно поступалися їй дорогою і розуміюче посміхалися, зустрівши поглядом її залиті сльозами, щасливі очі…

І потім була гаряча тропічна ніч, повна музики, людей і пісень. Леона пила разом зі всіма прохолодне місцеве вино, співала дивовижних пісень, які вона вперше почула цієї ночі, і танцювала на освітленому місяцем майданчику під нерухомими кронами широколистих пальм.

Каїр. Старовинний Інститут єгиптології, який налічує не одну сотню років. Плетениці лунких залів. У прозорих вітринах ряди золотих саркофагів[151], різьблені трони, папіруси[152], мумії[153], довершені пам’ятники з пісковику й діориту[154], створені руками невідомих скульпторів старовини. З тераси на даху головної будівлі видно жовтуваті громаддя пірамід, що здіймаються над безкрайою зеленою рівниною. Десятиліття тому зелень прийшла на місце пісків. Пустеля відступила далеко на захід і схід від Нільської долини і продовжує відступати. Блакитні озера народилися у скелястих видолинках Нубії. Їх блискучі вічка видно далеко на сході серед зелені полів, покреслених тонкою мережею каналів.

Полірована плита з червоного пісковику. На плиті простий напис: «Рут Сінг — археолог» — і дві дати.

«Він віддав усе життя єгиптології, — думає Леона, — і завоював право покоїтися тут, біля пірамід, на стародавньому кладовищі стародавніх владик цієї країни».