Александр Шалимов – Дивний світ (страница 55)

Маленьке червонувате сонце тільки ледь прорізалося в багровій імлі над східним виднокраєм, коли Кирило, що закінчив уранішнє прибирання в житловому приміщенні, підходив до устя свердловини. Фред порався біля підйомного механізму, до якого вже був приєднаний барабан рухомого каната.

Помітивши Кирила, Леслі помахав рукавицею. Кирило підійшов.

— Зараз вони там відрегулюють нижній блок, і можна кататися, — сказав Фред. — Ось карабіни для зчеплення з канатом. Браслет карабіна кріпиться на рукавиці скафандра. Хочете спробувати?

— Так. — Кирило узяв один з карабінів, защипнув браслет. — Але… як діяти ногами?

— Ноги мають ковзати по льоду. Положення ступнів, як на лижах. Можна навіть пристосувати щось на кшталт коротких лиж чи саней. Ну а взагалі ця штука головно для підйому. Спускатися можна по-старому — пішки. Не слід прискорювати спуск…

Кирило підійшов до самого устя шахти. Морок починався в декількох метрах від поверхні.

— Чому все-таки не видно світла ліхтарів унизу? — роздумував уголос Кирило. — Видно ж від забою небо…

— Ну, це зовсім просто, — відгукнувся Фред, — шахта викривлена в середній частині. Небо видно знизу не звідусіль, лише від північного краю забою.

— Не подумав! — вигукнув Кирило. — Ви, звісно, маєте рацію.

— Ще б пак… Але я маю рацію і в іншому. Лід у шахті справді поглинає світло. А ось чому, ніхто не знає…

Різко здригнулися обидві вітки каната, що зникали в мороку шахти.

— Укріпили нижній блок, — відзначив Фред, — хвилин через п’ять увімкну двигун.

Ривок повторився, ще дужчий.

— Це, звісно, Гіббі; не може не показати силу, ведм…

Леслі урвав мову на півслові, тому що по вітках каната побігли хвилі все сильніших струсів.

— Що вони там, звар’ювали?! — закричав Леслі. — Зірвуть канат із барабана.

— Певно, сигнал тривоги, — швидко сказав Кирило. — Може, просять допомоги? Вмикайте, Фреде.

Дочекавшись, поки коливання каната трохи вляглися, Леслі повернув рукоять увімкнення. Вітки каната поволі потекли в різні боки: нижня із шахти, верхня — вниз, у морок.

— У них там є карабіни для захоплення каната? — запитав Кирило.

Леслі заперечно хитнув головою в прозорому шоломі.

— Може, піти їм назустріч?

— Ні.

— А прискорити рух каната?

— Не треба…

Минуло декілька нестерпних хвилин. Блискучі нитки каната продовжували струмувати назустріч одна одній.

Ривків більше не було.

— Що там могло трапитися? — не витримав Кирило.

Леслі не відповів. Відтак, відступивши від краю шахти, спокійно сказав:

— Повертаються.

Кирило напружив зір. У чорному провалі ледь іскрилася світла цятка. Вона поволі піднімалася. Кирило напружено вдивлявся в темряву.

— Світло лише одне, Фреде, — крикнув він нарешті, — другого не бачу!

— Ні… За обтяженням каната їх двоє.

З пітьми проступав незрозумілий грибоподібний контур. Здавлений вигук Кирила змусив Леслі обернутися. Над краєм шахти поволі виростала згорблена постать у зоряно-смугастому скафандрі. Ліва рука Гіббі стискала канат, правою він притримував на плечах нерухоме тіло Сергія. Опинившись на поверхні, Гіббі не відірвав руки від каната, і ноги його поволочилися по щебенистій бурій поверхні. Він щось бурмотів, але слів розібрати було годі. Леслі вимкнув двигун. Канат зупинився, але високо піднята рука Гіббі не відривалася від нього.

Опускаючи з плечей Сергія, якого підхопив Кирило, Гіббі прошепотів:

— Рука… Канат прорізав рукавичку скафандра… Рука… примерзла…

Очі його заплющилися, тіло безсило повисло на канаті.

Сергія заледве вдалося привести до тями. Видимих травм на його тілі не виявилось, кістки рук і ніг цілі, але він був такий кволий, що не міг говорити. Майже відразу він поринув у сон. Гіббі, відморожена по лікоть рука якого страшенно розпухла, знаходився в напівпритомному стані. Часом починав марити.

Про пригоду повідомили по радіо на радянську й американську станції. Радянський літак уже вилетів, американський мав вилетіти з хвилини на хвилину.

— Наші будуть тут години через півтори, — сказав Кирило, вимикаючи радіопередавач.

Фред — він обробляв дезинфікуючою рідиною руку Гіббі — гмикнув невизначено.

— Більше нічого не говорив? — запитав Кирило, підходячи до койки, на якій лежав Гіббі.

— Ні… Повторив лише, що дуже злякався.

— Але чого злякався? Що там трапилося?

Леслі мовчки знизав плечима.

— Ми обоє, — почувся тихий голос за спиною Кирила, — злякалися… Мов удар по мізках… Зсередини.

Кирило й Леслі обернулися до койки Сергія. Очі його були розплющені. Погляд оббіг приміщення й зупинився на лежачому Гіббі.

— Він… витягнув мене?

— Він, — спіткнувшись об звалені на підлозі скафандри, Кирило зробив крок до койки Сергія, — як ти почуваєшся зараз?

— Кволість, тут болить. — Сергій підняв очі до лоба.

— Руки, ноги відчуваєш?

Сергій ворухнув пальцями правої, відтак лівої руки.

— Відчуваю, але кволість…

— Говорити можеш?

— Можу…

— То що трапилося?

— Я… не збагнув… Коли спускалися, стало раптом страшно… Не знаю, чому… Спускався далі, гадав… зараз кінець… Але йшов… Гіббі за мною… Біля забою дивлюся, йому теж моторошно… Запитав… Каже — дуже страшно… чому, не знає. Ми швидко узяли проби льоду… Укріпили блок. Трималися… Почали надягати канат… Гіббі раптом закричав, що не витримає, що зараз станеться жахливе… Почав трясти канат і кричати. Я хотів зупинити його, теж почав кричати… Нараз, мов удар у голову, зсередини… Спалах, і все…

— Більше нічого не пам’ятаєш?

— Ні… більше… нічого.

— А коли він тягнув тебе нагору?..

— Ні… Нічого… Той удар, — Сергій поволі підняв руку, торкнувся потилиці, — і ось хвилину тому зрозумів, що лежу тут, побачив вас… Скільки часу минуло?

— Години дві, либонь. Скоро прилетить наш літак.

— А він? — Сергій перевів очі на Гіббі.

— Руку пошкодив, коли піднімався. Розгерметизація скафандра. До ліктя.

— Це зле.

— Дуже зле. Скажи ще, Сергію, ви там… Нічого не побачили такого, ну…