Александр Шалимов – Дивний світ (страница 57)
— Все в нормі, — гучно оголосив він, закінчивши узяття відліків, — певна річ, у межах доступних нам параметрів…
— А ультразвукові коливання? — поцікавився Кирило.
— Наразі не ловляться, але будемо стежити.
— Ультразвук — дурниця, — різко відзначив Леслі.
— Але ви стверджували, Фреде, що не фахівець у цій царині, — не витримав Кирило.
— А це й нефахівцеві ясно…
— Мені, наприклад, ні, — заперечив Кирило.
— Ви ось що, — загудів у навушниках голос шефуні, — ви там долю не дражніть, як відчуєте… дискомфорт чи інше стороннє відчуття, відразу повідомляйте один одному і, отож, нам. Усі ваші переговори ми почуємо й записуватимемо.
— Шкода, що не здогадалися раніше, — Кирило помацав дріт, який тягнувся від його скафандра до барабана, сполученого з записуючим пристроєм.
Другий такий самий дріт пов’язував Грідлі з другим барабаном.
— Стежте, щоб не обірвати дроти на спуску, — напучував шефуня, — від них може залежати успіх операції й ваша безпека… Ну, з богом, як казали в давнину. А ми йому, в разі чого, допоможемо…
Притримуючись за нерухомий канат підйомника, Кирило і Грідлі почали спуск. Кілька десятків обережних кроків, і пітьма оточила їх. Лише хиткі плями світла від ліхтарів на шоломах освітлювали крижані сходинки, по яких вони спускалися все нижче й нижче.
Кирило йшов попереду. Він виразно чув у навушниках напружене дихання Грідлі. Налічивши сто двадцять сходинок, Кирило затримався й озирнувся. Грідлі також зупинився в трьох кроках за ним.
— Що? — насторожено запитав Грідлі.
— Нічого… Пройшли приблизно третину спуску. Як самопочуття?
— О’кей, — не дуже упевнено відгукнувся Грідлі.
— Чому зупинка? — прогудів у навушниках голос шефуні.
— Відпочиваємо…
— Не чую…
— Відпочиваємо! — крикнув Кирило.
— Зрозуміли… Говоріть голосніше! Вас стало гірше чутно.
— Ми вас чуємо добре.
— Як самопочуття?
— Чудово.
Вони рушили далі. Продовжуючи рахувати приступки, Кирило прислухався до себе мовби ззовні. Ні, страху він не відчував. Легке хвилювання, що виникло перед спуском, уляглося. Він був спокійний, уважний, упевнений у собі, не помічав ніякого зовнішнього впливу на психіку.
— Як справи? — прозвучало в навушниках.
— У порядку.
— Відповідайте! Чому мовчите?
— Ми відповіли — наразі все гаразд! — голосно крикнув Кирило.
— Вони нас не чують, — сказав Грідлі.
— Може, щось трапилося з моїм мікрофоном, спробуйте ви.
Грідлі двічі голосно повторив відповідь Кирила. Якийсь час у навушниках чувся шерех, відтак голос шефуні стривожено промовив:
— Ні, не відповідають… І знову стоять на місці. Чортівня якась…
«Навіть йому зраджує витримка, — подумав Кирило, — вочевидь, «одна шефуня» не така вже стала величина в умовах Марса».
— Спробуємо дати знак інакше. — Кирило обернувся до Грідлі, — струсіть один раз різко верхній канат.
— О’кей.
«Він тут не дуже балакучий…» — промайнуло в голові Кирила.
Він не встиг розвинути цю думку, тому що в навушниках знову почувся голос шефуні:
— Що-що? Ну тоді гаразд, — пролунало полегшене зітхання, — значить, телефон… Дідівські способи вони завжди надійніші… Переносимо всю увагу на канати, Леслі.
— Вони зрозуміли, — сказав Кирило, — поїхали далі.
— Угу, — прозвучало в навушниках.
Кирило продовжив рахунок крижаних східців. На самому початку п’ятої сотні попереду дзеркально зблиснула поверхня забою.
— Ми на місці, — оголосив Кирило.
Грідлі відгукнувся важким зітханням.
— Як ваше самопочуття? — Кирило спрямував світло ліхтаря на скафандр американця.
— О’кей, — буркотливо відгукнувся Грідлі, облизуючи губи.
Кирило помітив, що вся його широка фізіономія вкрита крапельками поту.
— Справді? — спробував уточнити Кирило.
— Так…
— Тоді до роботи!
Кирило двічі труснув верхній канат — знак, що вони досягли мети й наразі все гаразд. Відтак він прислухався. В навушниках шаруділо лише важке дихання Грідлі. Голоси зверху не долинали.
«Тепер і ми їх не чуємо», — констатував про себе Кирило, але вирішив не ділитися цим міркуванням з американцем.
— Тут десь мають лежати проби, — сказав він уголос, — давайте пошукаємо.
— Угу, — Грідлі зробив крок і знову зупинився.
Подумки дивуючись зі свого спокою, Кирило почав оглядати забій і простір перед ним. Лід зеленкувато поблискував, відбиваючи світло ліхтаря. Раптом у забої щось ворухнулося. Кирило здригнувся, але відразу зміркував, що бачить усього лише відображення свого скафандра. Незабаром він виявив місця взяття проб, поряд лежали й касети із пробами.
— Все гаразд, — сказав він, — ось проби. Можна повертатися.
Грідлі не відповів.
Кирило поспішно озирнувся.
Американець стояв нерухомо, вдивляючись у лівий кут забою.
— Гей, Грідлі, що там? — швидко запитав Кирило.
— Там… щось ворушиться, — хрипко пробурмотів Грідлі.
— Ваше відображення.
— Н-не знаю… Подивіться…
Кирило підхопив касети з пробами і підійшов до нього.
— Де?