Александр Шалимов – Дивний світ (страница 59)

— Тільки без дурниць, — попередив шефуня, — і не довго. Хлопці вже готують вечерю.

Він неквапом попрямував до місця ночівлі.

«Фобос, Фобос, — подумки повторював Кирило, — найпевніше це — уламок Фаетона. Дехто вважає — естафета розуму прийшла звідти. Значить…»

З’явився наростаючий неспокій. Він щось має зробити… Але що?.. Кирило зціпив зуби, намагаючись зосередитися, збагнути нездоланний внутрішній поклик, який наростав, подібно до хвиль, і знову згасав. Це було мов вислизаючий спогад про давно забуте. Здавалося, ось зараз настане прозріння, і він зрозуміє… Ні… Хвиля знову відринула, залишаючи гіркоту безсилля.

Кирило кинув погляд на Фобос. Вуглуватий сіро-оранжевий диск майже на очах змінював положення, піднімаючись усе вище до зеніту… Кирило спробував ще раз примусити себе налаштуватися на загублену хвилю… Всередині панувала глуха порожнеча… Що це було? Грань нездійсненого контакту чи… початок захворювання, як у Енріке, Азарія? Він раптом відчув страшенну втому, закортіло лягти тут-таки біля самої шахти, заплющити очі й не думати ні про що. Насилу долаючи кволість, що скувала його, Кирило почвалав до житлового куполу, навпомацки відшукав контакт зовнішніх дверей. Натиснув. Двері відчинилися. Кирило ввалився в тамбур і втратив свідомість.

Коли він опритомнів, виявилося, що він лежить на койці в житловому відсіку купола. Скафандр уже знятий, і шефуня, розташувавшись поряд у складаному кріслі, уважно дивиться на нього. Кирило зробив рух, намагаючись підвестися.

— Лежи, — Бардов притримав його за плечі, — ну як там Фобос?

— Нормально.

— А ти?

— Голова запаморочилася…

— Правильно. У твого скафандра відмовив апарат регенерації кисню. Не перевірив при виході? Добре, що ми почули, коли ти входив.

— Я, значить, недовго…

— Не дуже. — Він помовчав, продовжуючи критично розглядати Кирила. Відтак запитав: — А ти там… нічого нового не угледів?

— Нового… Ні…

— А старого?

— Теж, далебі, ні…

— Якимсь ти став невпевненим, Кіре, — шефуня гидливо поморщився, — а ну давай, як на іспиті.

Кирило розповів, що з ним було.

— Шкода, що не відлетіли, — резюмував Бардов, — до прибуття літака назовні не виходити.

— Але я… — почав Кирило.

— Саме ти… Ми з хлопцями після вечері вийдемо. Подивитися на Фобос…

Вночі Кирило прокинувся немов від удару струмом. Він відразу збагнув — сигнал… Треба діяти. Обережно підвівся, прислухався. Навколо спали. Кинув погляд на годинник — без двадцяти перша.

Увечері вони вклали його на койку в спортивному комбінезоні, знявши лише скафандр. Це полегшувало завдання. Скафандра ніде не було видно. Очевидно, його винесли в сусіднє приміщення. Кирило встав, зробив декілька кроків до дверей.

— Куди? — прошелестіло за спиною.

Кирило озирнувся. Шефуня, піднявши голову, питально дивився на нього.

— Куди-куди, — сердито відгукнувся Кирило, — треба…

Шефуня опустив голову на подушку і заплющив очі. Кирило вибрався в сусіднє приміщення і щільно причинив за собою двері. На щастя, його скафандр і шолом лежали тут. Скафандр, щоправда, легкий — денний… Виходити в такому вночі не дозволялося. Але одягатися зараз у важкий нічний скафандр не було часу. Крім того, він не збирався віддалятися від куполу. Деякий час він витримає і в легкому.

Кирило швидко натягнув скафандр, надів шолом, причепив до пояса футляр диктофона. Вже у вихідному тамбурі перевірив герметичність і параметри життєзабезпечення. Зачекав, поки вирівняється тиск. Це їх затримає трохи, якщо організовують погоню. У диктофон, вмонтований біля вхідних дверей, шепнув:

— Нуль годин сорок хвилин, виходжу назовні. Пробач, Мику, конче необхідно.

Затим відчинив вихідні двері. Зовні було дивовижно тихо. Вітер, як не дивно, не відчувався. В зеніті висів Фобос. Це був уже другий його захід у ту ніч. На сході блідо світив серпик Деймоса.

Кирило зробив декілька кроків і зупинився. Всупереч очікуванню нічого не відбувалося… Він почав прислухатися, але розрізняв лише удари власного серця. Кволості не відчувалося, голова здавалася ясною, він почував приплив сил, дивовижний спокій, упевненість, що чинить правильно. Згадалася чомусь стара приказка студентських років: «Досліджувати, значить, бачити те, що бачили всі, але думати так, як не думав ніхто». До нього вона зараз не мала стосунку, тому що на цій дивній планеті саме він бачить те, що недоступно іншим. Лише це виправдовує його недисциплінованість і ризик… Утім, кожен справжній пошук — шлях по вузькій грані, щонайтоншому вістрю непримиренних протилежностей. По той і по другий бік грані прірва, катастрофа… Як у нього зараз…

Він завважив, що нічний холод починає проникати в скафандр. Першими його відчули ноги. Треба було рухатися, і він попрямував до устя шахти.

У червонувато-попелястому світлі двох марсіанських місяців мертва рівнина здавалася примарною. Зірок у небі майже не було видно. Устя шахти чорніло мов роззявлена паща.

Кирило зупинився за декілька кроків від шахти. Світло, що лилося з глибини, чомусь не здивувало його.

Намацавши на поясі скафандра кнопку диктофона, Кирило спокійно чекав, що буде далі. Відтак натиснув кнопку і заговорив, намагаючись зафіксувати все, що бачив і відчував.

Запис закінчився на півслові.

— Ну ось, — сказав Кирило, — саме в цьому місці ви мене наздогнали. Не знаю, чому, але ваша поява відразу перервала потік інформації. Або, перенісши увагу на вас, мій мозок утратив можливість фіксувати її. Дідько б вас ухопив з вашою турботою!

— Побажання стосується лише мене, — оголосив шефуня, — хлопці абсолютно не винні. Я змусив їх піти, хоча їм дуже не хотілося прокидатися.

— Тим більше що ми нічого й не бачили, — пробурчав Муса.

— Останнє, що відобразилося в моїй пам’яті, — додав Кирило, — і що, природно, вже не потрапило на плівку, були їх кораблі, що злітали з рівнини, схожої на тутешню. Я ще встиг подумати, що вони нагадують ті, про які розповідав Невіл Джікс… Але цієї миті хтось ударив мене по шиї.

— Я вдарив, — підтвердив шефуня, — ти не відповідав, коли ми до тебе бігли. Я був упевнений, що ти вже замерз на смерть.

— Якби ви з’явилися хвилин на десять пізніше, — зітхнув Кирило, — я, можливо…

— Тобі напевно довелося б оперувати ступні, — перервав шефуня, — а так ти відбувся лише відмороженими пальцями на ногах. Пальці доведеться полагодити на базі. І поки тебе там ремонтуватимуть, я зможу спати спокійно.

— Більше це вже не повториться, — запевнив Кирило, — справу зроблено. Не хотілося б бути нескромним, але, гадаю, нам удалося вирішити одну з найстаріших загадок, що хвилювали людство. І головне — ми тепер твердо знаємо, що вони тут були, залишили своє послання, яке читатиме не одне покоління вчених. Думаю, що рано чи пізно під льодами вдасться розшукати і якісь матеріальні пам’ятки загиблої цивілізації. У мене вже є з цього приводу деякі міркування…

— Ні, постривай, — щиро обурився шефуня, — ти ще посидиш під карантином місяці три-чотири, після того, як тобі вилікують пальці на ногах. Ще невідомо, як на тобі відіб’ється цей нічний сеанс «потойбічного зв’язку».

— Тепер я згоден навіть на карантин, — усміхнувся Кирило. — Треба звести воєдино, детально описати все, що нам удалося з’ясувати… Ви помітили, що спостереження Азарія й Енріке добре ув’язуються з моїм диктофонним записом?

— Ми, звісно, продовжимо цю справу, — сказав Бардов, за звичкою погладжуючи бороду, — доведеться обережненько перевірити, може, не ти один у нас такий здібний. Якщо з тобою справді нічого не трапиться, станемо сміливішими, будемо тренуватися у зміцненні «потойбічних зв’язків»; врешті-решт і прилади сконструюємо для електронного запису інформаційного поля…

— Якщо навіть тепер зі мною щось і трапиться… — почав Кирило.

— Це вже ти, дорогенький, кинь, — обрізав шефуня. — Запам’ятай, нічого не може трапитися. Ти — екстрасенс, ти сам чудово знаєш це. Екстрасенс від народження. А інших екстрасенсів ми тут виховаємо, базуючись на твоєму досвіді. Затямив? Ти сам запевняв, що ці здібності закладені в кожному з нас. І я це, між іншим, сьогодні вночі зрозумів. Потік інформації, яку приймав ти, перемкнувся на кілька миттєвостей на мене, коли я… погладив тебе по шиї.

— Цікаво, — вигукнув Кирило, — і що ж ви побачили?

— Не «ви», а «ти», — поправив шефуня, — я побачив твої кораблі, що злітали в космос, і зрозумів, що вони прямують до Землі.

— А далі?

— Що далі?

— Коли вони досягли Землі? В яку епоху земної історії?

— Е-е, чого захотів! Хіба можна все відразу? Це належить з’ясувати. Як і багато що іще.

— Що ж виходить, — вигукнув Роман, — предки людини прийшли на Землю звідси?

— Категорично стверджувати наразі нічого не можна, — задумливо сказав шефуня, — мертвий Марс почав нам відкривати вражаючі речі; але мине ще дуже багато часу, перш ніж інформація, що зберігається тут, уміщена в так званому «інформаційному полі» чи в якійсь іншій «матерії», дозволить зробити остаточний висновок. Намацаний принципово новий напрям пошуку, наукових досліджень, важливість яких для людства, що вступило в космічну еру, переоцінити неможливо. Енріке й Азарій віддали свої життя недаремно. Відкриваються цілком приголомшуючі можливості розуму, про які люди навіть не підозрювали…

— Як ви, певне, зрозуміли з диктофонного запису, — додав Кирило, — естафета розумного життя була принесена на Марс із Фаетона. Якась частина фаетонців перед загибеллю своєї планети переселилася на Марс. Це могло статися ще в архейську еру[131] земної історії. Можливо, на Марсі змінили один одного декілька циклів цивілізації й лише представники останнього тутешнього циклу переселилися на Землю. Все це належить ще вивчати, уточнювати… Більш певно ми можемо тепер говорити про історію самих планет земної групи. Вони народжені Сонцем у різний час: Фаетон був найстаршим у цьому сімействі, Венера, а можливо, й Меркурій наймолодші. Фаетон давно закінчив своє існування, Марс старіє; у його нинішньому вигляді — майбутнє нашої Землі, так само, як на Венері — її далеке минуле. Умови на Венері поки непридатні для високоорганізованого життя, як вони були непридатні на Землі в археї й ранньому палеозої[132], коли тут, на Марсі, життя буяло. Якщо наша нинішня цивілізація вціліє, не виключено, що далеких нащадків землян чекає переселення на Венеру, коли умови на старіючій Землі стануть подібні до марсіанських. І, покидаючи Землю, вони, можливо, залишать там послання прийдешнім дослідникам, подібне до того, яке залишене тут. Я б хотів вірити, що естафета розуму нескінченна.