Александр Шалимов – Дивний світ (страница 61)

На екрані виникає знайома кімнатка. Тут, на двадцять шостому поверсі величезного будинку в південно-західному районі старої Москви, живе Лю. Видно спинку низького крісла, частину кремової стіни, вікно. За вікном білі корпуси Академії кібернетики. Промені призахідного сонця відбиваються у блискучих півсферах башт.

«Однак де ж Лю? В кімнаті її немає. Дивно, що вона спізнюється. Вона точна й акуратна, як кожен кібернетик».

Минає три, п’ять, десять хвилин. Юрій продовжує сидіти перед німим екраном. Яскравий прямокутник вікна в кімнаті Лю поступово темніє. У Москві заходить сонце…

Що завадило їй прийти? Юрій трохи стривожений. Може, не чекати, а викликати ще раз уночі? Він певен, що так буде розважливіше, і проте не відходить від відеофону… І раптом на екрані щось змінюється. Юрій ще не бачить Лю, але вже знає, що вона з’явилася в кімнаті.

На якусь мить зображення блякне, але Юрій не дає йому зникнути. Ось воно знову стає різким. Лю дивиться з екрану. Руде пухнасте волосся, темні брови, ледь зизуваті блискучі очі. У глибині зіниць причаїлася збентежена посмішка. Губи розтулені. Леона чимось схвильована, а може, просто поспішала…

Якийсь час вони мовчки дивляться одне на одного. Юрій мружиться — там, у Москві, промені призахідного сонця впали на екран.

Лю перша порушує мовчанку:

— Даруй, що запізнилася… Але я не винна. Це Кранц… Зате я тепер знаю, коли приїду… Рівно за два тижні. П’ятого червня увечері зустрічай мене в Захматабаді. Ти задоволений?

Він заперечно трясе головою:

— Ні, це довго! Я приїду за тобою до Москви.

— Батько дозволить?

— Він уже обіцяв.

— А потім?

— Завтра все стане ясно. Можливо, звільнюся на місяць-півтора і поїдемо подорожувати. Кудись до Полінезії…

— Ой, постарайся звільнитися, Юро. Річ у тім, що я… — Вона опустила очі. — Я не стажуватимуся у вашій обсерваторії. В усякому разі цього найближчого року. Академік Кранц запропонував мені пройти практику в кібернетичній лабораторії його інституту в Алма-Аті.

— Кранц?

— Я просто не сподівалася. І, певна річ, не могла відмовитися. Декан сказав, що це велика честь для дипломантки академії… На початку серпня я вже маю почати роботу в Алма-Аті.

— Коли ти бачила Кранца?

— Щойно. Тому й запізнилася. Дві години тому Кранц повернувся з Ташкента.

— Розумію. Більше він нічого не казав?

— Ні, а що?

— Так…

— Ти засмучений?

— Не знаю. Це дуже несподівано.

— Але ти розумієш, що відмовлятися було безглуздо.

— Звісно… Втім, не розумію, чому Кранц зацікавився твоїми атлантами.

— І я ще не розумію. Але в його алма-атинській лабораторії найдосконаліші електронні машини. Це якраз те, що мені треба. Ну, не супся, Юро. Ми будемо майже поряд. З Алма-Ати до вас півгодини льоту…

— Так-так… Якщо хребет не закритий хмарами…

Почувся легкий тріск. На сусідньому малому екрані з’явилося обличчя професора Таджибаєва.

— Даруй, Лю! Повернувся твій батько і викликає до пульта управління. Я чергую сьогодні.

— Тоді поспішай. Але ти ще не сказав: у вас нічого нового?

Він відвів очі убік:

— Далебі, нічого.

— Ти кажеш так, немов не дуже упевнений.

— Ні-ні! Поки нічого.

— А ваші екрани?

— Мовчать як і раніше. На добраніч, маленька Лю! І нехай час прискорить свій біг.

— Нехай час прискорить свій біг. На два тижні… А відтак нехай уповільнить, Юро…

Таджибаєв допитливо дивиться на свого помічника.

— Нічого нового, професоре. Екрани мовчать.

— Зв’яжися з нашим космодромом у Центральних Каракумах, голубе. Дізнайся, в якому стані монтаж четвертої фотонної.

— Я розмовляв з ними увечері. Післязавтра почнуть монтаж головного прискорювача.

— Хай не починають.

— Не починати?! Значить…

— Нічого не значить. Корпус необхідно піддати ще раз термічній обробці. Десятиразовій… З максимально досяжною температурою й тиском.

— Терраніт може не витримати, професоре.

— Якщо не витримає, найближчими роками старту не буде. А якщо витримає, — в четвертій фотонній полетять люди.

— Коли?

— Рівно через рік.

— Навіть якщо жодна з раніше відправлених фотонних ракет ще не повернеться?

— Навіть і в цьому випадку, голубе!

— Значить, перемога?

— Рада дала згоду на… останню спробу. Якщо вона виявиться вдалою, Третя зоряна, ймовірно, буде відправлена на фотонних ракетах. Якщо невдалою, — досліди з фотонними ракетами доведеться припинити, — принаймні, до відправлення Третьої зоряної…

— Невже на Землі так кепсько з енергією?

— Найближчими роками сподіватися збільшення енергетичних асигнувань на міжзоряні польоти не випадає. Ми існували за рахунок енергії, що відпускалася Кранцові. З наближенням терміну відльоту Третьої зоряної це джерело для нас закриють. Значить, треба або форсувати роботи й довести, що епоха ракет, які приводяться в рух найшвидшими частинками Всесвіту, — фотонами, вже настала, або визнати поразку і відступити — тимчасово відступити, відкривши дорогу вдосконаленим зорельотам старої конструкції. При такому розмаху робіт надлишків енергії на Землі в найближчі десятиліття не буде. «Проблема номер один» — зараз поліпшення клімату планети… Вона поглинає дві третини всієї енергії земних станцій. А найближчими роками почнуться величезні роботи зі знищення льодів Антарктиди…

До речі, я сьогодні дізнався, що і наш експериментальний космодром у Каракумах доживає свій вік. За планом Великих Перетворень вирішено перетворити Каракуми на внутрішнє море. Уявляєш, голубе, через п’ять-шість років усі роботи там мають бути припинені, люди переселені — і почнеться підготовка до всезагального занурення Каракумської плити. Геофізики розраховують опустити її майже на кілометр. Хочуть ущільнити підкорову[137] речовину мантії[138]. Тоді в Каракумах виникне внутрішнє море з глибинами шістсот-вісімсот метрів. Це Каракумське море, разом з цілою системою подібних внутрішніх морів, має змінити клімат Центральної Азії.

Ось так, мій хлопчику. Насамперед треба зробити затишною рідну планету. «Проблема номер два» — міжпланетні сполучення, освоєння планет нашої Сонячної системи. Звичайно, дуже важлива річ!.. А наші фотонні ракети — частина, лише частина «проблеми номер три»: розвідки міжзоряних трас. Так стоїть справа з енергетикою нашої епохи. Непогано стоїть, але й не так добре, як нам з тобою хотілося б…

У курортному селищі на атолі Таенга радіо і відеофони вмикалися один раз на добу вечорами і лише на півгодини. Уемі — головний лікар курорту — полінезієць за походженням — хотів створити у відпочивальників ілюзію відчуженості від стрімкого бігу життя на шести континентах Землі. Він був переконаний, що для повноцінного відпочинку необхідні й достатні лише тінь пальмового гаю, кораловий пісок пляжу і блакитні води внутрішньої лагуни[139] атола[140].

На Таенга все було організовано так, щоб життя здавалося простим і примітивним, як сторіччя тому. Маленькі будиночки з мікрокліматизаторами і душовими кабінами нагадували очеретяні хатини, криті пальмовим листям. Щоправда, і очерет, і пальмове листя, і яскраві плетені рогожі на підлозі імітувалися поєднаннями різноколірних пластмас… Вишукані страви, з точно підрахованою кількістю калорій, що виготовлялися виблискуючими автоматами в підземній електронній кухні, подавалися до столу на тарілках, схожих на пласкі перламутрові скойки.

Світлові реклами наполегливо рекомендували мешканцям курортного селища не носити нічого, окрім купальників таенга — найпростішого, найелегантнішого і найгігієнічнішого одягу, винайденого аборигенами Полінезії ще в епоху людожерства. Біля кав’ярень, барів, спортивних і танцювальних майданчиків висіли строгі попередження: «Вхід дозволено лише в купальниках таенга». Єдиним видом транспорту, дозволеним на острові, були старовинні велосипеди без моторів і легкі пластмасові яхти, корпуси яких нагадували полінезійські піроги[141]. Навіть до сусіднього острова, де знаходився ракетодром, відпочивальників відвозили на повільних білих електроходах, у інших місцях давним-давно відправлених до музеїв.

Щоправда, місцеві жартівники стверджували, що в підземному ангарі Таенга зберігається стрімкий атомохід на підводних крилах, що покриває відстань до сусіднього острова за годину з гаком. Але цьому мало хто вірив…

З давніх давен відомо, що навіть цілком поважні люди, потрапляючи на курорт, часом перетворюються на безсоромних базік. Одні жартують з кожного приводу, другі лають усе навколо, треті з усього знущаються… А потім усі вимагають книгу відгуків і списують цілі сторінки на згадку про своє перебування.

Механік з Марса, чоловік солідний і визначний учений, залишив у книзі відгуків на Таенга запис у віршах. Старовинним ямбом[142] він оголошував, що з радістю повертається на Марс і без щонайменшого жалю покидає «райський острів Таенга», де навіть повітря і білий пісок лагуни — несправжні…

Юрій та Леона гортали книгу відгуків, чекаючи вечірньої радіопередачі.

— Зізнаюся, у мене відпала охота писати щось сюди, — сказав Юрій. — Ця книга також якась «несправжня», як і весь курорт. Колись давно існувало поняття «бюрократія». Форма його з роками змінювалася, але суть залишалася одна і та сама. Вона полягала в доведенні всього до абсурду… Тут на Таенга до абсурду доведене прагнення змусити людину відпочивати. Я розумію цього товариша з Марса. Його довели до того, що він заговорив віршами. Я також скоро почну писати вірші про тарілочки-скойки, про квіти з нейтральними запахами. Бідні квіти! Їх запахи стерильні. З них штучно вилучено все, що може подіяти на людину збуджуюче або, навпаки, навіяти смуток. Я втомився чекати півгодинної радіопередачі, як нагороди за хорошу поведінку, втомився від усевидющих електронних очей з їх вкрадливими порадами: «чи не час вам вийти з води», «чи не час вам піти в тінь», «чи не слід вам полежати на сонці»…