Александр Шалимов – Дивний світ (страница 63)

— А я часто думаю, чому ж усе-таки він — старий зорельотчик Землі — зацікавився твоїми атлантами?

— Мабуть, він просто хоче випробувати досконалість своїх нових електронних машин. Проблемою ранньої писемності атлантів уже декілька років майже не займаються. Кібернетика виявилася безсилою. Кранц сконструював нові, досконаліші пристрої для розрахунків міжзоряних трас. Зараз він перевіряє їх на вирішенні всіляких каверзних завдань. Мої атланти для нього — одне з таких завдань, не більше…

— А може, він хоче дізнатися, на яких кораблях прилетіли на Землю предки атлантів. Якщо вони прибульці з планет іншого сонця, у них, найпевніше, були фотонні кораблі.

— Але, Юро! Адже Кранц… не дуже вірить в успіх дослідів батька. Він вважає фотонні ракети надто дорогими і… не надто надійними.

— На жаль, не він один. І багато ще… Мені іноді здається, що й ти також.

— Я дуже мало знаю, щоб судити…

— Наразі ми всі мало знаємо. Але існує ще внутрішня переконаність. У тобі її немає. Що ж, можливо, ти матимеш рацію. Майбутнє покаже.

Вона запротестувала:

— Ні, ні, я не хочу цього… І я, звісно, не маю рації, Юро. Я — маленька слабка істота, негідна свого великого батька і такого друга, як ти. У мені немає ані твердості, ані внутрішньої переконаності. І я зневажаю себе за це. І, певно, тому вимагаю від інших так багато… Я не знаю, хто має рацію — Кранц чи мій батько. Я навіть не певна, чи потрібні зараз зоряні експедиції взагалі. Але, мені здається, я втратила б пошану до людини, яка могла взяти участь у зоряній експедиції й сама відмовилася б… Дивно, еге ж?

Юрій встав, щоб звільнити мотиля, який зачепився за запобіжну сітку світильника.

— Ну лети, лети, — тихо сказав він. — Тут тобі загрожує загибель…

Мотиль вислизнув з рук і зник у темряві.

— Він усе одно повернеться, — шепнула Леона.

— Тепер не повернеться, — заперечив Юрій і вимкнув світильник.

Насувалася чорнота тропічної ночі. Світ зник. Залишилися лише зірки і мірний шум океану. І їх двоє на березі… Він обняв її, і вони пішли до своєї хатини. Вони йшли і мовчали. Він знав, що вона думає про Землю і зоряні експедиції… А ще він знав, що у них залишився лише рік… один рік…

Екрани продовжували мовчати. Тепер Юрій рідко чергував біля головного пульта радіообсерваторії. Більшу частину часу він разом з професором Таджибаєвим проводив у Каракумах на ракетодромі, де сотні інженерів готували до старту фотонну ракету.

Леона працювала у Кранца. Проте щотижня вона прилітала або на радіообсерваторію, що прихистилася біля підніжжя Чимтарги, або в пустелю на ракетодром. Іноді вона проводила з Юрієм два-три дні, відтак знову поверталася до своїх електронних машин в алма-атинському інституті, який очолював академік Кранц. Про участь у експедиції на фотонній ракеті Леона і Юрій більше не розмовляли…

На початку весни монтаж силових агрегатів ракети був закінчений. Залишалося обладнання кабін космонавтів, вантаження приладів і спорядження.

Тепер Юрій і Таджибаєв могли повернутися на радіообсерваторію. Належало провести зондування трас відправлених фотонних ракет. Дозвіл Вищої Ради був отриманий давно, але Таджибаєв відкладав зондування, все ще розраховуючи на повернення однієї з ракет.

— Якщо хоч одна з них знаходиться поблизу орбіти Плутона, тобто вже провела основне гальмування, ми її обов’язково виявимо, голубе, — говорив Таджибаєв Юрієві, коли вони крокували по бетонній доріжці до стратоплана. — А якщо в межах Сонячної системи наших ракет ще немає, вони все одно вже не досягнуть Землі перед стартом четвертої фотонної.

— Ви припускаєте, що якась ракета повертається і навіть увійшла в межі Сонячної системи? — здивовано запитав Юрій. — Чому ж тоді мовчать екрани?

— Екрани, екрани, — пробурмотів Таджибаєв. — Якби ми знали, яку роль у всьому цьому відіграє парадокс часу. Я пробував різні варіанти розрахунків… За одним з них виходить, що при значній невідповідності часу ракета досягне Сонячної системи раніше, ніж випромінювані нею сигнали. Це схоже на абсурд, голубе, але якщо розглядати час як енергію… Такі ідеї розвиває тепер Кранц… Втім, не гадатимемо і почекаємо результатів зондування.

— Вирішено, що воно відбудеться післязавтра?

— Так. Усі найбільші радіостанції Землі вже отримали необхідні вказівки. Спільний потік радіовипромінювання буде сконцентрований Центральною станцією Місяця і звідти спрямований у космос. Протягом доби земні радіостанції чотири рази перервуть свої передачі на 30 хвилин, щоб долучитися до зондування. Сигнал увімкнення передаватиметься з нашої обсерваторії. А потім чекатимемо відбитих хвиль. Вони можуть надійти протягом тижня. І якщо потрібні нам відображення не надійдуть…

Таджибаєв зробив паузу.

— Доведеться летіти так, — закінчив Юрій.

— Ти маєш рацію, мій хлопчику. Доведеться летіти… не знаючи, що трапилося з нашими трьома ракетами…

Вони вже підійшли до стратоплана, коли зі сріблястого ангару вибіг інженер-радист і, розмахуючи руками, побіг у напрямку до них.

— Щось трапилося, — відзначив Юрій.

— Затримайте відліт! — крикнув на бігу інженер. — Вас, професоре, викликають до відеофону. З вами хоче говорити президент Усесвітньої академії наук.

Таджибаєв попрямував до ангара. Юрій сів на нагрітий сонцем бетон злітної доріжки і став чекати.

Професор повернувся через декілька хвилин. Його рухи були спокійні, навіть дещо сповільнені, але саме з цієї повільності Юрій зрозумів, що Таджибаєв схвильований і засмучений.

— Мені доведеться зараз же летіти до Москви і потім, ймовірно, в Рузвельт, — сказав він Юрієві. — Якщо не повернуся до вечора завтрашнього дня, радіозондування належить провести тобі. Відмінити його вже не можна. Докладна інструкція, сигнали і все решта у мене на столі в обсерваторії. Тут є реактивний літак, бери й лети в Захматабад. Звідти дістанешся до обсерваторії машиною.

— Щось трапилося? — запитав Юрій.

— Нічого особливого, але президент повідомив, що Рада академії заперечує проти моєї участі в експедиції. Полетить молодь. Завтра в Рузвельті таємним голосуванням будуть вибрані учасники експедиції з числа тих, хто успішно пройшов усі конкурси. Я маю бути присутнім на виборах.

— Розумію, — сказав Юрій і тихо додав: — Я зроблю все, що необхідно.

— Не сумніваюся, але будь уважний. Радіозондування таких масштабів — надзвичайно відповідальна і дуже вартісна операція. Та ти знаєш… І ще одне, Юро… Ти не змінив… свого рішення?

— Ні.

— Якщо я повинен буду залишитися, твої шанси зростають. Ти — мій найближчий помічник. Я наполягатиму на твоїй участі в експедиції. Гадаю, що Рада візьме до уваги моє прохання.

— Дякую, ата[145].

— Подяка цілком зайва. Я чиню так не задля тебе, а для успіху справи… І, відверто кажучи, як людина я б волів, щоб ти залишився… Зі мною і з Лю… Ти ще не говорив їй?

— Ні.

— Треба було сказати.

— Навіщо? Поки все не вирішилося… Якщо вирішиться, вона зрозуміє…

— Звісно, але від цього їй не буде легше. Це не звичайна розлука на місяць, на рік. Ми не знаємо, що таке час. При сучасному рівні уявлень про нього не можна гарантувати вашого повернення на Землю… за життя нинішнього покоління. А може бути й гірше… Ви повернетеся молодими, а на Землі за час вашої відсутності мине шістдесят-сімдесят років і твоя Лю стане старою. Та ти знаєш про все це.

— Знаю! Але не вірю.

— І я не хотів би вірити, мій хлопчику. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

— Ви кажете так, наче питання про мою участь уже вирішене.

— Ймовірно, так і буде, якщо ти не зміниш свого рішення.

— Не зміню.

— Якши[146], голубе. Пам’ятай про зондування!

Професор піднявся в кабіну стратоплана. Металеві двері безшумно засунулися. Через хвилину срібляста стріла, ковзнувши по бетонній смузі, круто злетіла в небо і зникла у фіолетово-синій імлі.

Юрій поволі попрямував у бік ангару. Отже, його мрія близька до здійснення. Дивно, зараз він не відчував радості від цієї думки.

— Всім радіостанціям Землі й Місяця припинити передачі. Долучення до зондування через п’ять хвилин. Налаштовуйте антени на Місяць-головну. Збільшити потужності до краю!

З пульта управління Чимтаргинської радіообсерваторії Юрій учетверте передає сигнал радіостанціям планети. Це останній етап великого зондування космосу.

«Чи вдасться воно? — думає Юрій, дивлячись, як відхиляються стрілки приладів. — На зондування такого масштабу зважуються рідко. Востаннє воно проводилося після відльоту Другої зоряної і дало чудові результати. Положення кораблів експедиції було точно встановлене, хоча вони вже давно знаходилися поза радіусом дії звичайного радіозв’язку. Але зараз мова йде про фотонні ракети, що летять в умовах якогось свого часу, який, можливо, відрізняється від часу Землі. Вони летять десь у неймовірній далечі майже зі швидкістю світла, як і радіохвилі».

Юрій дивиться на вічко електронного лічильника часу. Ось воно спалахнуло зеленим світлом, оранжевим, червоним. Радіозондування почалося. На півгодини згасли телевізори й відеофони на континентах Землі, перестали працювати радіомаяки ракетодромів і космодромів, вимкнули свої передавачі й лягли у дрейф на колових орбітах космічні кораблі, що поспішали до Землі, затримано старти стратопланів і внутріконтинентальних ракетних літаків, вимкнено потужні радіобури, за допомогою яких геофізики досліджують стан земних надр. Уся планета немов затамувала подих, поки її передавальні радіостанції шлють сигнал у космічну далечінь.