Александр Шалимов – Дивний світ (страница 64)

Вже тричі об’єднана потужність усіх земних станцій посилала потік спрямованого радіовипромінювання в космос. Могутні імпульси радіовипромінювання мчать тепер зі швидкістю триста тисяч кілометрів у секунду в напрямі зірки 70 Змієносця назустріч фотонним ракетам. Чи зустрінуть вони земні кораблі в нескінченних просторах космосу? І, відбившись від них, чи повернуться до Землі, щоб оживити екрани, які досі мовчать? Чи ніщо не зустрінеться на шляху радіохвиль, і через десятки років радіосигнали Землі досягнуть планетної системи Змієносця? Втім, для величезної відстані, що відокремлює Землю від планет 70 Змієносця, потік радіовипромінювання надто слабкий. Він затухне десь на середині шляху. Радіозв’язок, на який учені покладали стільки надій у кінці двадцятого і на початку двадцять першого століть, ще не склав іспиту у Великому космосі. Він забезпечує контакти центрів цивілізації в межах однієї планетної системи, але безсилий на міжзоряних трасах.

Космос населений — земляни давно знали це, але встановити зв’язки з жителями інших світів не могли. Залишалася надія на зоряні експедиції і особливо на фотонні ракетні зорельоти.

Юрій переводить погляд на приймальні екрани. Матові прямокутники мовчать. За скляним куполом Головного пульта управління поволі кружляють сніжинки. Вони зникають, не встигнувши доторкнутися до прозорої поверхні. Сніг не може покрити купол. Звідси завжди має бути видно величезні антени радіотелескопів на крижаній вершині Чимтарги. Втім, зараз вершина запнута хмарами.

«Голосування, звісно, вже закінчилося, — думає Юрій. — Коли б не космічне зондування, радіостанції повідомили б імена учасників експедиції. Ймовірно, повідомлять сьогодні увечері. А можливо, завтра. Хто полетить?..»

Щось промайнуло у просвіті хмар. Стратоплан, зробивши півколо над обсерваторією, стрімко йде на посадку в долину. Що за божевільний прилетів сюди в таку погоду при вимкнених радіомаяках? Чи зуміє щасливо приземлитися? Бетонна смуга ракетодрому дуже коротка. Юрій стривожено дивиться вниз у долину. Але стратоплана вже не видно, він зник у хмарах за відрогом хребта. Треба б зв’язатися з ракетодромом, дізнатися, як пройшла посадка і хто прилетів, але зараз не можна відходити від приладів…

Знизу гвинтовими сходами піднімається лаборант.

— Як справи? — питає Юрій.

— Усе чудово. Ефір виє, мов знавіснілий океан. Цей імпульс буде найбільш потужним.

— Скільки ще залишилося?

— Дванадцять хвилин.

«Ще дванадцять хвилин — і велике зондування закінчиться. Життя повернеться в нормальну колію… Якщо воно виявиться вдалим, це стане спільною перемогою всіх людей Землі».

Чути неголосне клацання, і на пульті спалахує зелена лампочка.

П’ять хвилин… Юрій перевіряє інтенсивність підсумованого радіовипромінювання, яке висилає зараз у космос радіостанція Місяць-головна. Воно значно вище від розрахункового. Радіоінженери Землі вичавили із земних станцій усе, що вони можуть дати.

Минуть десятки років. Людям майбутнього це велике зондування видасться дитячою забавкою. Вони навчаться підтримувати радіозв’язок з найвіддаленішими світами космосу й зі стрімкими зорельотами, що мчатимуть крізь простір і час. Можливості радіо стануть безмежними. Але зараз люди Землі не в змозі зробити більше того, що вони тільки-но зробили. Лунає серія дзвінків, червоні вічка електронних машин гаснуть. Радіостанції Землі виходять зі спрямованого каналу випромінювання. Велике зондування закінчене. Тепер залишається чекати результатів…

Юрій відкидається на спинку крісла й відразу ж чує швидкі кроки. Хтось біжить по гвинтових сходах. Він озирається. Це Леона. На ній сірий, облямований хутром комбінезон пілота. У руках шолом з опуклими скельцями окулярів. Рудувате волосся розтріпалося, в очах сум’яття і тривога.

Юрій схоплюється:

— Ти? Це твій стратоплан? Як ти могла?.. Без маяків!..

Вона доторкається рукою до його губ:

— Потім, Юро… Ти вже знаєш?

— Про що?

— Радіо Рузвельта передало надзвичайне повідомлення… про склад експедиції…

— Так?

— Полетять четверо… Назване твоє ім’я.

— Так…

— Ти не здивований. Ти знав?

— Ні.

— Але чекав цього?

— Так.

— Але чому…

— Пробач, Лю. Все залежало від результатів голосування. Я не хотів завчасно… Ти не сердишся?

— Ні… Рада… за тебе, Юро. Дуже… І… вітаю. Я часто думала про це… з того вечора на Таенга. І боялася…

— Що мене не візьмуть?

— Атож… — голос її уривається.

Очі повні сліз.

Юрій обережно обіймає її:

— Ну-ну, заспокойся. Я ніколи не бачив тебе такою.

— І не побачиш більше, — шепоче вона, тремтячи. — Це… дрібниця… Посадка… важка… Злітна доріжка покрита снігом…

— Заспокойся. Все буде гаразд.

— Звичайно. Все має бути гаразд. Я твердо вірю… Яка ж я дурна… яка дурна…

— Не можу погодитися, — посміхається Юрій. — До речі, і Кранц, вочевидь, дотримується моєї думки…

— А старт коли?

— В середині червня.

— Значить, ще два місяці… Так мало…

Спалахує екран внутрішнього відеофону. Хтось кличе Юрія в центральну апаратну. Кілька разів повторює одну і ту саму фразу. Нарешті Юрій збагнув — викликають до великого відеофону з Рузвельта. Юрій садовить Леону в крісло перед головним пультом управління.

— Зачекай тут. Я зараз…

Леона сидить нерухомо, спрямувавши широко розплющені очі на матові прямокутники екранів. Вікна, націлені в неймовірну далечінь космосу, здаються непроникними.

— Ну і що тепер робити, що? — питає Леона, не відриваючи погляду від екранів.

Екрани мовчать… Припавши головою до холодного пульта, Леона беззвучно плаче.

Настав день старту. Юрій і Леона приїхали на космодром до світанку. Бетонною доріжкою, подекуди вже засипаною піском, вони дісталися до корабля.

Шість ніг-стабілізаторів, схожих на велетенські колони, піднімалися з бетонних майданчиків до величезного кільця, що оперізувало нижню, циліндричну частину корпусу ракети. На оберненому донизу боці кільця чорніли розтруби дюз. Через декілька годин з них вирвуться сліпучо сяючі струмені перетвореної на енергію речовини.

Ажурна конструкція ліфта, прихилена до корпусу зорельота, здавалася ниткою павутини, зачепленою за стовбур вікового дуба. Нитка вела на висоту ста метрів над землею до верхньої — веретеноподібної частини космічного корабля, в якій рзміщувалися кабіни астронавтів.

Схід поступово світлів. Багряною загравою розгоралася зоря, забарвлюючи хмари і гребені барханів.

— Ну ось і все, — сказав Юрій і зітхнув.

Леона похитала головою:

— Ні, ще цілих шість годин.

Вони довго стояли поряд, тримаючись за руки, і дивилися на зореліт.

— Який коло?с, — прошепотіла Леона. — Біля нього ми мов піщинки…

— Але це ми й побудували його, — заперечив Юрій. — Ми, люди, своїм розумом і своєю працею. Знаєш, він здається мені майже живим. Це найдосконаліша машина, будь-коли створена на Землі. Що в порівнянні з ним наші перші фотонні ракети!..

— Пам’ятаю, коли запускали їх, ти казав те ж саме.

— Звісно. Ніщо не стоїть на місці. Тоді вони були найкращими.

— І зникли… безслідно.

— Не зникли. Це нічого, що зондування не дало результатів. Значить, ракети ще надто далеко. Але вони повернуться зі своєї дивовижної подорожі. Ось побачиш. Можливо, не всі, але повернуться. Не забувай, там були лише автомати.

— Сонце встає, — шепнула Леона. — Біжімо поглянемо.

Тримаючись за руки, вони побігли по бетонній доріжці до піщаних горбів, що оточували космодром. Піднялися на гребінь високого бархана. На сході рожеві хмари танули на очах у перламутровому ясніючому небі. Лінія обрію ставала все чіткішою. Відтак з-за неї вистрілили золотисто-оранжеві промені і пронизали прозорі брижі хмар. І відразу налетів прохолодний вітер, зашелестів пучками сухої трави, приніс ледь уловимий гіркуватий запах пустелі. Пруг золотого диска виблискував біля самого виднокраю, й одноманітна плоска поверхня пісків розквітла барвами, стала рельєфною й чіткою. Червонуваті й жовті гребені барханів, осяяні першими променями сонця, простягнулися до далекого блідо-голубого небосхилу. Фіолетові й синюваті тіні лягли в западинах. Пустеля прокидалася. Над Каракумами сходило сонце.

— Як хороше, — вирвалося в Леони.