Александр Шалимов – Дивний світ (страница 54)

— Ці піші прогулянки вниз і вгору — сумнівне задоволення, — заявив Морстон, вибираючись на поверхню, — навіть при тутешній силі тяжіння. А ще не те буде, коли шахта поглибиться. Треба щось придумати, Фреде! Займіться у вільний від вахти час. Я радий, що цього разу все закінчилося. Ми з ним утомилися. — Він обернувся до свого напарника, шолом якого вигулькнув із шахти.

Кирило простягнув руку, щоб допомогти американцеві вийти на поверхню, й упізнав Джері Гібсона.

— Ви? — вигукнув Кирило. — Тут? Значить, усе гаразд? Видужали?

— Майже, — силувано посміхнувся Джері, — в усякому разі мені значно краще. Дякую вам.

— Атож, у нас уже немає хворих, — процідив Морстон. — З фантомною лихоманкою покінчено.

— А що там унизу? — запитав Сергій. — Є щось нове?

Морстон роздратовано смикнув головою:

— Ні… Лід, як і вчора і тиждень тому. Такий самий, як тут, нагорі.

— Майже без мінеральних включень, — додав із зітханням Джері Гібсон. — Я зараз узяв проби в забої. Вони тут. — Він поплескав по зовнішньому футляру на своєму скафандрі. — У вахтовому журналі все записано…

— Агрегати в робочому стані? — поцікавився Сергій.

— Обидва агрегати в повній готовності, колего, — тихо сказав Джері Гібсон. — Можна починати будь-яким. Однак узяв би на себе сміливість порадити працювати вашим. На досягнутій глибині наш уже не створює потрібного тиску. Шахта не встигає провітрюватися від перегрітої пари. Крижані стіни подекуди почали плавитися, утворюються великі каверни, крижані сталактити. Все це ускладнило підйоми і спуски…

— Нам треба поспішати, Джероме, — перервав Морстон. — Фред бачив зону урагану. Ми можемо не встигнути…

— Звісно, вирушайте, — махнув рукою Леслі. — Самі розберемося. Ми всі тут не вперше.

«Окрім мене», — подумав Кирило.

Перед пуском агрегатів Кирило і Фред Леслі спустилися в забій шахти. Поки Леслі перевіряв апаратуру, Кирило уважно оглянув нижню ділянку ствола, пройдену за останню зміну. Дзеркально блищали крижані стіни, відбиваючи світло ліхтарів, укріплених на шоломах скафандрів.

Внизу біля забою ствол був ідеальним, немов його прорізав гострий ніж у м’якому податливому матеріалі. Вище у крижаних стінах темніли каверни й заглибини. Більше їх було в покрівлі над головою, але й поверхня, по якій довелося спускатися до забою, рясніла нерівностями й западинами.

Леслі, закінчивши перевірку, підійшов до Кирила.

— Джером, звісно, має рацію, — сказав він, — проходку доведеться вести вашим агрегатом. А цей, — він штовхнув ногою другий апарат, — піднімемо нагору й думатимемо, що з ним робити.

— Перемонтувати на плазмовий режим, як у нашого? — Кирило питально поглянув на Леслі.

— Навряд чи вийде. В усякому разі, тут у вахтовому таборі це виключено.

— Треба порадитися з Сергієм. Він у нас головний енергетик.

— Проте не чарівник, — усміхнувся Леслі. — Поїхали нагору?

— Зачекайте, Фреде… Я хотів запитати… Фантоми у ваших краях… більше не з’являлися?

— Ні… А у вас?

— В околицях головної Бази теж ні.

— Ну а віддалік?

— Не знаю… Одного разу спостерігали дивні нічні спалахи. — Кирило коротко розповів про події останньої ночі під час експедиції на північ.

— Я чув про подібні явища на Марсі, — задумливо сказав Леслі, — так, вони відзначалися попередніми змінами. Здається, в нашу ніхто нічого такого не бачив. Професор Джікс вважає їх різновидом полярних сяєв. Щоправда, спостерігалися вони в середніх широтах…

— Може, ми говоримо про різні речі, Фреде?

— Ну, не думаю. Мова йшла про фіолетове сяйво і яскраві промені до зеніту. Іноді променів було декілька.

— Ваші їх не фотографували?

— Не чув про такі фотографії. Повернуся, запитаю у Джікса і, якщо хочете, повідомлю.

— Дякую. Мене це цікавить… Здається, те, що ми бачили, не схоже на полярне сяйво.

— Тут вони дуже різноманітні. Півроку тому — пів марсіанського року, звісно, — мені випало бути в районі південного полюса. Я бачив там вражаючі сяйва. На Землі таких не буває. Але то були саме полярні сяйва; ні в кого не виникало сумнівів. А що, по-вашому, спостерігали ви?

— Не знаю… Адже я ще не бачив тутешніх полярних сяєв…

Фред Леслі вирішив змінити тему.

— Проблема підйому звідси — дрібниця. Я вже придумав. Рухомий канат від барабана нагорі. Ми до нього підчіплюємося спеціальними карабінами. Підчепилися — їдемо. Відчепилися — стоїмо на місці. Я народився в Сан-Франциско. У нас досі існують «канатні трамваї» для туристів. Залишилися від початку минулого століття. Лише там канат під рейками, а тут ми його протягнемо уздовж стіни шахти.

— Він згорить при роботі агрегатів.

— Чому? Енергетичні розряди дуже короткочасні, націлені лише на забій. Відразу охолоджування і продування. У шахті нічого не горить, хоча при роботі вашого агрегату вона вивергає полум’я. Вся річ у тривалості робочого циклу, колего. Це тисячні частки секунди. Навіть крижані стіни не встигають танути. Коли б не динаміка плазмового струменя, в шахті можна було б знаходитися людям, у відповідних скафандрах, звичайно.

— Я ще не бачив їх у роботі. — Кирило вказав на агрегати.

— Сьогодні побачите. — Леслі посміхнувся. — Досить гарно, якщо дивитися здалека. До речі, канати й кабелі, що ведуть до цих агрегатів, теж не горять.

— Хотів вас ще запитати, — Кирило зробив довгу паузу, — Джером Гібсон — він справді цілком видужав?

— Ну, не знаю… Ймовірно… — Леслі спохмурнів. — У нас тутешні вахти несуть добровольці. Але… оплата десятиразова в порівнянні з тим, що кожен має на базі. Морстон, наприклад, тут учетверте. Я — втретє. А Джером — уперше.

— Либонь, Джерому не слід було ризикувати. Навряд чи він повністю оговтався після хвороби. Виглядає він кепсько.

— Втомився… Тут нелегко. Ви переконаєтеся самі. Ці три дні… — Леслі не закінчив і відвернувся.

— Ризикуєш тут скрізь, — продовжував він після короткого мовчання, — але в таких місцях, як це, особливо… Ось ви запитали про фантоми. Та хіба в них річ! Хіба в них головна небезпека? Навіть якщо вони справді виникають, а не придумані таки нами… На цій планеті печать прокляття… Чому тут не виникло життя? А якщо виникло, чому загинуло? Тут був кисень, була вода, маса води… Вдень у екваторіальній зоні температури й зараз плюсові. Тут і на Землі світить одне Сонце. То в чому річ? На Землі я ніколи не думав про це. Лише тут і особливо в цій клятій шахті… Людині тут спадають на думку дивні речі… Це не від надлишку вільного часу. Немов нашіптує хтось… Хтось, до кого наближаєшся, спускаючись сюди. Печать прокляття накладена на ці пустелі, цей лід… Іноді мені здається, ми ладні зірвати її, і мені стає страшно. А ви, ви тут нічого не відчуваєте?

— Ні, — Кирило заперечно труснув головою, допитливо вдивляючись у обличчя Леслі.

Очі його за димчастими скельцями окулярів він розгледіти не міг, але посіпування кутиків рота свідчили, що американець на межі нервової напруги.

— Те, що ви кажете, Фреде, дуже цікаво, — якомога спокійніше і м’якше сказав Кирило, — ми обов’язково повернемося до цієї теми. Але час підніматися і братися до роботи. — Він указав нагору.

— Так-так, звісно, — кивнув Леслі, — давно пора. Йдіть уперед. Я за вами.

Піднімаючись, Кирило чув у навушниках шолома уривчасте дихання Леслі. Іноді доносилося мимрення. Схоже було, що американець розмовляє сам із собою. Кирило розрізняв обривки деяких фраз: «Енріке зрозумів перший»… «Машина могла помилитися»…

У десятку метрів від устя Кирило раптом почув голос Сергія:

— Ну де ви там, чому мовчите?

Він приготувався відповісти, але його випередив Леслі:

— Піднімаємося, вже біля виходу.

Тон його голосу здався Кирилові ненатурально бадьорим.

— Чому не відповідали?

— Не чули, — сказав Кирило. — Давно викликаєш?

— Давно. І не бачив світла ваших ліхтарів.

— У цієї шахти свої особливості, — знову долучився Леслі, — поглинає і світло, і радіохвилі, і діє людям на нерви. Щоправда, не всім, — і він додав тихо, ймовірно, щоб не розчули на поверхні, — ви забудьте, Кириле, що я базікав там унизу. Все цілковиті дурниці…

Він зупинився й озирнувся. Кирило також озирнувся. Позаду був густий, здавалося, відчутно щільний морок. Світло ліхтарів майже не проникало в нього.

— Коли ми спускалися, було інакше, — невпевнено відзначив Кирило.

Леслі посміхнувся:

— Так само, колего. Ми світили собі під ноги… Дивне місце, еге ж?

Перші два дні вахти минули без пригод. Ствол удалося поглибити ще на двадцять метрів. Працювали лише одним агрегатом. Другий — американський — ще до першої проходки витягнули вгору за допомогою електричної лебідки. Удосвіта третього дня вниз спустилися Сергій і Гіббі. Вони мали взяти проби льоду із забою й закріпити внизу блок рухомого каната, за допомогою якого Фред збирався здійснювати спуск і підйом людей.