Александр Шалимов – Дивний світ (страница 53)

Кирило раптом відчув — плавний перебіг думки вривається. Щось заважало, плутало… Зарябило в очах… І ось уже на місці червонуватої рівнини під крилом літака попливли квартали дивовижного міста — вервечки струнких споруд циліндричної й куполоподібної форми, що нагадували стільники, відсвічували незліченними напівпрозорими гранями, схожими на вікна. Щось рухалося внизу зустрічними потоками, іскрилося й блищало в сонячних променях…

Промайнула думка: «Чи бачать решта?» Кирило змусив себе на мить відвести погляд від примарного міста, швидко поглянув на сусідів. Мак байдуже дивився в ілюмінатор. Неуважний погляд Геворга блукав десь край далекого північного виднокола. Бардов упевнено вів літак на схід. Машина здавалася нерухомо завислою в просторі. Кирило квапливо перевів погляд в ілюмінатор — фантом уже зник.

— Це було саме тут, — твердив Кирило. — Кілометрів двадцять на південь від того смужкуватого урвища.

— Треба було відразу казати, — обурено повторював Мак.

— Що змінилося б? Це тривало всього декілька секунд.

— Вночі теж тривало декілька секунд.

— Але тоді відразу побачили всі.

— Тому що я встиг привернути вашу увагу.

— Помітили б і без цього. Світло вдарило в ілюмінатори. Ні, сьогодні зовсім інше. Ви просто нічого не побачили б. Лише я…

Літак продовжував описувати кола над районом, у якому Кирилові відкрилося примарне місто.

— Ну як, досить? — почувся в динаміку голос шефуні. — Не бачу нічого, окрім пустелі.

— Досить, — озвався за всіх Геворг. — Треба повертатися. Сонце вже низько. Можемо не встигнути до темряви.

— Ще хоча б коло, — попросив Кирило.

Бардов зробив два кола на різній висоті й повернув на південь у бік Бази.

Невелике червонувате сонце світило тепер просто в ілюмінатори правого борту. Кирило пересів до одного з правих ілюмінаторів, відкрив свинцеву коробку, повернув її, щоб пряме сонячне світло торкнулося білих уламків, і почав дивитися в ілюмінатор. Сонце опускалося все нижче; на порожній червонуватій рівнині подовжувалися лілово-чорні тіні.

З останніми променями сонця вони сіли на Базі. Закриваючи свинцеву коробку, Кирило почув за спиною іронічний сміх Геворга.

— Вісті з Землі, — оголосив наступного ранку Бардов. — «Вітер часу» долетів щасливо. Енріке Кенбі, на жаль, помер. Азарія довезли живим, але його стан як і раніше важкий. Усі учасники перельоту поміщені в тривалий карантин. Нам запропоновано дотримуватися граничної обережності й надалі, до отримання результатів досліджень, заборонено вести роботи в каньйоні Копрат, у районі нашого космодрому і всюди, де виникають чи можуть виникнути фантоми.

— Чи не простіше взагалі заборонити нам працювати будь-де? — не витримав Мак. — Сидіти на базі, і квит. Зовсім просто!

— Із земної точки зору і з урахуванням усього, що ми їм повідомили, вони чинять правильно, — спокійно заперечив шефуня. — Звідси справа виглядає дещо інакше… Я переговорю сьогодні з Джіксом, попрошу його повідомити на Землю всі їхні дані, а завтра спробую зв’язатися з президентом академії. Проте наказ є наказ. Тому, колего Кіре, прошу вас повернути мені коробку з американським подарунком. Гадаю, не треба пояснювати, що ви повертаєте все — до найдрібнішої крупинки. Аж до нових вказівок із Землі коробка зберігатиметься в моєму сейфі.

— Але про цю речовину на Землі ще нічого не відомо, — нерішуче заперечив Кирило, — можливо…

— Нічого іншого не може бути, дорогенький, — холодно перервав Бардов. — Будь ласка, принесіть коробку негайно.

— Питання з шахтами теж заморожується? — запитав Сергій.

— Чому? — здивувався шефуня. — Хіба шахти мають стосунок до фантомів? Ми їх проходитимемо зовсім у інших місцях. Про це сьогодні також домовлюся з Джіксом. Першу шахту закладемо найближчим часом. Отож закінчуйте підготовку апаратури.

Першу шахту заклали приблизно на рівних відстанях від радянської й американської станцій. Вирішено було вести проходку вахтовим способом, влаштувавши для цього тимчасовий табір. Вахти змінювалися що три доби. Вахта — четверо: двоє росіян, двоє американців. Шахту зробили похилою, під кутом близько тридцяти градусів до обрію, для зручності підйому і спуску енергетичних агрегатів, якими здійснювалася проходка.

Агрегатів було два, обидва термоядерні. Американці використовували стандартний блок своєї електростанції, яка забезпечувала теплом і енергією їх базу. При роботі американський агрегат давав потужний струмінь перегрітої пари. Лід, крізь який велася проходка, випаровувався, а надмірний тиск, що виникав у забої, виносив усю пару разом з мінеральними частинками, що звільнялися при випаровуванні льоду, назовні — в розріджену атмосферу планети.

Серцем радянського агрегату також був стандартний термоядерний блок енергетичної установки. Проте Сергій перемонтував його, використавши для проходки сам плазмовий промінь. Лід і вміщені в ньому мінеральні уламки не просто випаровувалися, а розпадалися на складові елементи, які у вигляді плазмового струменя виносилися назовні.

При роботі американського агрегату устя шахти нагадувало гейзер у момент виверження, а коли на зміну американській Сергій вмикав свою установку, воно перетворювалося на невеликий вулкан. Природно, що обидві установки керувалися дистанційно. Вони забезпечували проходку зі швидкістю до десяти метрів на добу і мали кожна свої переваги й недоліки. Швидкість проходки в американської установки була трохи меншою, але під час її роботи можна було стежити за складом мінеральних уламків, включених у лід. Вони виносилися на поверхню у струмені пари майже незміненими. При роботі радянської установки швидкість проходки зростала, але мінеральні частинки повністю знищувалися.

Незважаючи на те, що при увімкненні обидві установки працювали уривчасто, короткі енергетичні імпульси чергувалися з охолоджувальними продувками ствола, — теплова дія на крижані стіни шахти була значною. Ствол поступово розширювався, а в гирловій частині незабаром перетворився на вирву, звернену розтрубом до поверхні. Ця обставина ускладнювала підйоми і спуски устаткування й людей. А людям доводилося спускатися в шахту щодня для документування пройдених відтинків ствола, взяття проб льоду і мінеральних включень, профілактичного огляду енергетичних установок, кабелів, канатів. Вахти зазвичай працювали у дві зміни: одна здійснювала проходку, друга, після чотиригодинної перерви, сходила вниз для документування й огляду устаткування.

Черга Кирила вперше підійшла, коли забій шахти знаходився на глибині вісімдесяти метрів від поверхні. Вахту разом з Кирилом ніс Сергій, що підміняв одного з марсівників, зайнятого терміновим ремонтом геофізичних приладів на головній Базі. З американського боку учасниками цієї вахти виявилися доктор Фред Леслі й темношкірий Гіббі.

Вони зустрілися біля устя шахти, де американці, що прилетіли годиною раніше, чекали своїх співвітчизників.

— Ми вже прийняли вахту, — оголосив Кирило, привітавшись із американцями, — наші зараз відлітають.

— Ми ще ні, — труснув головою Леслі, — наші там, унизу.

Він указав на отвір шахти. Його димчасті окуляри дзеркально блищали під прозорим яйцеподібним шоломом.

— Спустилися знову? — здивовано запитав Кирило.

— Гадки не маю. Ми їх ще не бачили.

Невеликий літак з червоними зірками на блакитному корпусі злетів з-за розташованих неподалік півсферичних споруд табору. Зробивши коло над шахтою, він прощально гойднув крилами і взяв курс на схід. Кирило помахав рукою йому услід.

— Нашим теж слід поквапитися, — відзначив Фред, — по дорозі сюди ми перетнули зону урагану. Вона явно розширювалася.

— Гадаєте, дійде й до нас? — стривожено запитав Сергій.

— Ні, але може накрити нашу станцію. Вітер дув на південний захід.

— Ми тут під захистом плато. — Кирило вказав на північ. — Сильні урагани, ймовірно, оминають це місце. Не випадково тут зовсім мало піску й щебеню. Лід залягає близько від поверхні.

Всі поглянули на протилежний край лійкоподібного устя шахти, де під триметровим шаром цеглисто-червоного щебеню лід блакитнів та іскрився в неяскравих променях уранішнього сонця.

— Наш геофізичний прогноз виявився точним, — усміхнувся Фред Леслі. — Три метри наносів, відтак лід… Наразі все о’кей!

— Треба було все-таки пробурити контрольну свердловину, — пробурмотів Сергій, — затим починати шахту.

— Все буде о’кей, колего, — знову посміхнувся Леслі, поплескавши Сергія по блакитному наплічнику скафандра. — Ось побачите — двісті двадцять — двісті тридцять метрів льоду, під ним скельна основа — стародавній рельєф Марса. Шахта — це відразу маса інформації. По стародавньому рельєфу від неї можна повести бічні розтини. Можемо зустріти малозмінені породи.

— Йому потрібна не просто скельна основа. — Сергій повернув голову в прозорому шоломі й поглянув на Кирила.

— Я знаю, авжеж, я знаю, — сказав Леслі, — колега Кирило хотів би відразу знайти свою працивілізацію. Цього не можу обіцяти. — Він розсміявся. — Боюся, однієї шахти виявиться замало.

— Безумовно, замало, — погодився Кирило, — але однією ми не обмежимося. Крім того, тут ми можемо зустріти дно моря — стародавній марсіанський шельф.

Притримуючись за один з канатів, що сягали на глибину, знизу поволі піднімалися дві постаті в зірково-смугастих скафандрах.