Александр Шалимов – Дивний світ (страница 52)

— Все стає ясним на тисячу років уперед, — пробурмотів, не розплющуючи очей, Геворг.

— Бувало й таке, — погодився Кирило, — наприклад, відоме віщування Мерліна[123]…

— Ось-ось, — продовжував Геворг, як і раніше не розплющуючи очей, — наші невдачі пояснюються саме відсутністю серед нас Мерліна чи хоча б здрібнілого середньостатистичного екстрасенса, який пояснив би нам, що шукати, де шукати й навіщо шукати. Любі колеги, чи не збочили ми на слизьку стежку схоластики[124]? Не пам’ятаю хто — загалом, один з наших далеких предків — свого часу кинув крилаті слова «Ех nіhіlo nіhіl fіt»[125]… Чи не розумніше було б спочатку знайти хоч якісь занепалі сліди тутешньої гіпотетичної «працивілізації»…

— А це що, по-твоєму? — запитав Кирило, указуючи на свинцеву коробку, що лежала на столику біля вікна кабіни.

Геворг розплющив очі:

— Це… Якась речовина, склад якої ми ще не визначили. Найпевніше невідомий науці місцевий мінерал. Я, втім, як і раніше не виключаю й веселого жарту наших американських друзів-конкурентів. Знаєте, який був день на Землі, коли Джікс розповів нам про ці кристали і вперше їх показав?

Геворг зробив багатозначну паузу.

— Ну який? — підозріло прогудів шефуня.

— Перше квітня.

— Нічого собі! — вигукнув Мак.

— Все одно, нісенітниця! — переконано оголосив Бардов. — Знаю, колего, ви їх не любите. Це діло смаку. Але навіть кепський смак не виправдовує подібної версії.

— Що ж, майбутнє покаже, — миролюбно відзначив Геворг, накриваючи голову пледом.

«Він шалапутить; серйозно він так не вважає», — подумав Кирило.

— Гадаю, голубе, моя версія анітрохи не фантастичніша, аніж твоя, — долинуло з-під пледа. — Добраніч усім незгодним.

Мак неспокійно ворухнувся у своєму кріслі:

— Повертаючись, однак, до природи «інформаційного поля», Кіре, яка вона, по-твоєму? У світлі всього, що нам уже відомо.

— А ми й зараз знаємо не більше, ніж тоді, коли ти вперше згадав про нього… Виникнення «фантома Азарія», вочевидь, пов’язане з цим полем. Твоє припущення продовжує залишатися геніальним… Чому фантоми перестали з’являтися? Або поле раптом ослабло, або… його «вимкнули». Ослабнути раптом воно навряд чи могло, якщо допускаємо, що воно існує десятки мільйонів років. Отож, воно вимикається… Якщо так, наше перше завдання — шукати «вимикач». Ми цим і займаємось. Що стосується можливої природи самого поля, гадаю, воно подібне до одного з полів, що створюються мозком. Полів цих декілька, але в людському мозку вони надзвичайно слабкі й дуже кепсько вивчені навіть в умовах Землі.

— Значить, усе-таки біополе?

— Біополе — поняття узагальнене. Ним користувалися в минулому столітті, тоді ця частина біології лише починала розвиватися. Поля, які я мав на увазі, — елементи біополя, подібно до того, як у полях мікросвіту вони, — Кирило вказав на Геворга, — виділяють різні типи взаємодій: сильні, слабкі та інші…

— Взаємодії у мікросвіті підтверджуються експериментами й розрахунками, голубе, — почулося з-під пледа.

— Для біополів також, — кивнув Кирило, — хоча тут математичне моделювання й експерименти поки менш надійні, аніж у фізиків. Утім, у складній структурі біополів нині ніхто не сумнівається.

Борода Геворга висунулася з-під пледа:

— Все це схоже на важкопроштрикувану мильну бульку, колеги… Сама ідея «інформаційного поля», породжуваного біострумами мозку, можливо, й принадна, але ж це гола ідея без будь-якого підтвердження. Міг би експромтом запропонувати вам не менше десятка гарних, принадних, а проте цілком фантастичних ідей… Поля, що викликаються біострумами мозку, не можуть існувати після того, як мозок помирає…

— Але ж це, далебі, також вимагає доказів, — відзначив Мак.

— Безумовно, — погодився Кирило, — хоча б тому, що ніхто не стверджує, ніби природа «інформаційного поля» обов’язково електромагнітна. Ми не знаємо, яка його природа. Але ми не знаємо й фізичної природи гравітаційного поля, однак ти, Геворгу, його не заперечуєш.

— Цілком інша річ!

— Послухай, Геворгу, тобі доводилося бувати в старих соборах, дуже старих, — Кирило раптом перейшов на шепіт, — яким вісімсот, навіть тисяча й більше років.

— Ну, доводилося…

— Скажи, ти нічого не відчував, коли залишався там якийсь час наодинці? Нічого незвичайного?

— Ні… А що я мав відчувати? Музей, як будь-який інший… Цікаво, звісно…

— Я не про те. Музей тепер… Раніше, навіть у минулому столітті, туди приходили молитися… Сотні років люди приходили зі своїми несправдженими бажаннями, мріями, благаннями, тугою, пристрастями, скорботою. Уявляєш, яке напруження емоцій! Яке там мало виникати біополе! Я, наприклад, іноді відчував його фізично; хвилі інформації струмували від каменю стін, мармуру статуй, граніту саркофагів, від бронзи старовинних світильників і панікадил[126], від картин-ікон… Часом мені навіть починало здаватися, що бачу цих людей, чую їх моління… Це важко переказувати словами; я сприймав це не слухом і не зором, а якось інакше… Можливо, тут на Марсі ми зіткнулися з чимось подібним, лише виражено все значно потужніше, різкіше, відчутніше?

Щільно стиснувши губи, Геворг скептично слухав Кирила. Помовчавши трохи, сказав:

— Ось так… Тепер зрозуміло, звідки взялися напівпрозорі постаті, плаваючі по кают-компанії американської бази. Ні, друзі мої, ми реальні лише біологічно, психологічно ми цілком фантастичні, а деякі з нас фантастичні в ступені ен, що прямує до нескінченності. У цій непростій ситуації залишається сподіватися лише на вміст власного черепа. Шановні колеги, присягаюся зголити й проковтнути власну бороду, якщо мені приверзеться або причується на цій малозатишній планеті щось, що не буде похідним тутешньої природи чи людських рук…

— Ти зможеш це зробити завтра, Геворгу, — швидко сказав Мак, — а зараз дивіться.

Різке червоно-фіолетове світло проникало знадвору крізь ілюмінатори. Бардов вимкнув освітлення кабіни. Небо на сході було осяяне яскравим спалахом. Чорні приступки краю плато чітко вимальовувалися на тлі неба, колір якого швидко змінювався від червоного через оранжевий і жовтий до блакитнувато-зеленого. Відтак з-за виднокраю вихопився і злинув у зеніт гострий білий промінь. Він прорізав чорноту неба і, поступово бліднучи, згас десь у високості. Згасла й заграва край обрію.

Якийсь час усі четверо вдивлялися в морок і прислухалися.

— Кінець, — сказав шефуня, вмикаючи освітлення, — ні звуку, ні струсу. Лише світло. Всі добре бачили? Ну, що це було, по-вашому?

— Щось дуже дивне…

— Нічний фантом?

— Іоносферний спалах…

Шефуня неголосно розсміявся.

— Сміливіше, хлопці. Чому ніхто не хоче сказати, що ми бачили старт космольота-примари?

Вранці перед поверненням на Базу вирішили ще раз облетіти район на схід від місця ночівлі.

— Якщо умовно допустити, що ми спостерігали старт реального космічного корабля, — сказав Бардов, — на якій відстані звідси мав би знаходитися космодром?

— Кілометрів тридцять-сорок, — припустив Кирило.

Мак із сумнівом похитав головою.

— Могло бути й значно більше. Адже це Марс… Кілометрів сто — сто п’ятдесят?

— Ворожіння на кавовій гущі, — скривився Геворг. — Нічого точно сказати не можна.

— А як твоя борода? — поцікавився Мак.

— Моя борода залишиться при мені. Спостерігався незвичайний іоносферний спалах. Щось схоже вже описане у звіті третьої марсівлі.

— Описане точно, — пробасив шефуня. — А ось що, інше питання… Пропоную оглянути район кілометрів триста на схід. Полетимо не дуже високо, програма звичайна.

— Навіщо так далеко? — невдоволено запитав Геворг. — Там усе давно оглянуто й сфотографовано.

— Подивимося ще разок, дорогенький. Раптом з’явиться щось нове.

— Космодром?

— Коли скринечка відчиняється просто, найпевніше у скринечці нічого немає, — загадково пояснив Бардов. — Прошу по місцях. Поїхали.

Вони кілька годин літали над червонуватими плато й рівнинами, повіспленими невеликими кратерами. Бардов змінював висоту — то піднімав літак на шість-сім кілометрів, то опускався на півтора-два. За ілюмінаторами пропливали пустельні ландшафти Червоної планети, що вже стали звичними для Кирила за місяці, проведені на Марсі. Плоскі червонуваті улоговини в брижах піщаних барханів, сухі русла зниклих потоків, бурі прискалки плато зі шлейфами цеглисто-червоних осипів уздовж підніжжя. Місцями червонувата поверхня була розтята тріщинами. На глибині в них угадувався лід.

«Мак, звісно, має рацію, — думав Кирило, — всі ці рівнини — замерзлий океан, проморожений до самого дна й засипаний зверху піском і щебенем. Бурі плато — залишки островів, що руйнуються морозним вивітрюванням та ураганами. Зараз вони стирчать крізь лід, як нунатаки[127] Антарктиди й Гренландії. Те, що гори і скелясті плато тут, на Марсі, ще існують, — свідчення тектонічної активності в надрах планети. Зростання гір продовжується, інакше вся поверхня планети давно була б вирівняна; всюди був би лише лід та пісок і щебінь, залишений від зруйнованих гір. Марс значно старший від Землі. Ці червонуваті пустелі на крижаній основі — майбутнє й нашої планети, якщо, звісно, сама наша цивілізація не знищить Землю раніше… — Кирило важко зітхнув, не відриваючи погляду від пустельного ландшафту за ілюмінатором. — Рівень океанів Землі поволі, але неухильно підвищується. Головна причина — притік на поверхню глибинних вод із мантії[128]. Це встановлено ще в минулому столітті, і вже в минулому столітті дехто з геологів передбачав, що рано чи пізно земні континенти потонуть у водах Світового океану. У нинішньому сторіччі підвищення рівня океану прискорилося. До внутрішніх планетарних причин додалася зовнішня — кліматичні зміни, викликані технологічним перегрівом атмосфери. Льоди полярних областей почали танути… Ми замахнулися на дослідження сусідніх планет, а не можемо впоратися з погіршенням умов на своїй власній… Коли щось подібне відбувалося й тут, на Марсі, — їх цивілізація, перш ніж потрапити в окови зледеніння, мала спочатку потонути… Цілком імовірно, якщо вони перегріли атмосферу і розтопили полярні льоди! Значить, ще до того, як частина їх зважилася покинути планету, наприклад, щоб переселитися на Землю, вони змушені були створювати підводні міста в прибережних зонах океану, рівень якого неухильно підвищувався… Значить, шукати сліди їх цивілізації треба в зонах мілководь — марсіанських шельфів[129] минулих епох. У цьому випадку шахти не мають бути глибокими. Тільки б не помилитися у виборі місця. Мак міг би допомогти…»