Александр Шалимов – Дивний світ (страница 51)

Двічі за цей вечір Кирилові починало здаватися, що від його проекту не залишиться каменя на камені. Особливо різко заперечували Геворг і Сергій. Геворг стверджував, що проблеми взагалі не існує, що ні про які «сліди» палеоцивілізації Марса не може бути й мови, що вся річ у людській психіці, психічних захворюваннях, на кшталт тих, які траплялися й на Землі під час полярних зимівель. Тут — в умовах іншої планети — все проявляється різкіше.

— І чим би не виявився цей білий мінерал, — виснував Геворг, указуючи на свинцеву коробочку, — який би не був складний, за твердженням американців, його склад, він не більш, ніж мінерал — творіння природи Марса, а все решта — похідні ось цього кістяного ящика, — Геворг постукав себе пальцем по скроні, — тут і проблеми, і ключі до їх вирішення. У нас схибнулися четверо, у американців справжня епідемія — їм усім привидівся космічний корабель. А в кого тут усе гаразд — немає ні проблем, ні фантомів. Як у мене, наприклад. І я ладен тримати будь-яке парі, що до кінця марсівлі мені нічого не приверзеться. Нічого такого, що не було б справою людських рук — моїх чи будь-кого з вас. Проект усіх цих фантасмагоричних досліджень я пропоную відхилити і займатися нашими реальними програмами. Вивчати атмосферу, будову і склад кори Марса, ну і його зледеніння, звісно, оскільки й воно виявилося реальністю. А так званий «фантом Азарія» залишмо медикам, позаяк інших захворювань тут поки не виявилося.

Сергій, підтримавши в цілому точку зору Геворга, обрушився на технічну частину проекту Кирила. Оперуючи цифрами, він стверджував, що проходка шахт крізь льоди Марса — завдання нездійсненне при нинішньому оснащенні радянської й американської станцій.

— Років через двадцять-тридцять, сконструювавши на Землі відповідну техніку, можна замахнутися на дослідження підлідних просторів Марса, — сказав Сергій, опускаючись у крісло, — але, певна річ, задля корисних копалин, а не для пошуку фантастичної палеоцивілізації… Наразі й на поверхні планети справ вистачає.

Беззастережно підтримав проект лише Мак, але його виступ здався Кирилові розпливчастим і блідим після різких заперечень Геворга й Сергія. Решта, заперечуючи деталі, вимагали перенести центр тяжіння досліджень на поверхню Марса.

Шефуня уважно слухав доповідачів, з його коротких реплік важко було здогадатися, на чий бік він стане.

Кирилові, який кілька разів поривався виступити з роз’ясненням, він говорити не дозволив, відзначивши лише:

— У завершальному слові, дорогенький, скажете… Якщо знадобиться…

Завершальне слово не знадобилося.

Коли потік охочих виступити був вичерпаний, Бардов сказав:

— Спасибі… Спасибі всім за щирість, зацікавленість, запальність. Усі говорили дуже слушно, в міру свого розуміння чи нерозуміння важливості проблеми. До сказаного додати майже нема що. Наукова істина ховається часом у найнесподіваніших місцях; до неї пробираєшся заплутаними й важкими шляхами. Але вона завжди існує. Еге ж… Якщо завоюєш її, вона тобі вже не зрадить… Можна, звісно, відкласти пошук, пославшись на обставини, ніхто нас не осудить за це, окрім нас самих. Проте, гадаю, відкладати не слід. Хто не згоден, у розробці проблеми брати участі не буде. Пропоную затвердити програму як вихідну основу. Допрацьовувати її, звісно, доведеться, це вже деталі. Незгодним можу ще раз надати слово. Є охочі? Немає… Значить, прийняли й ходімо вечеряти.

Сидячи у своїй кабіні за столом, Кирило дивився на загадкові білі уламки. Кілька разів на день він відкривав свинцеву коробку, яка тепер постійно знаходилася в його розпорядженні, і, схилившись над її вмістом, намагався налаштувати себе на контакт із джерелом невідомої інформації.

Кристали німували. Мертва мінеральна субстанція, на вигляд схожа на земний кварц, не озивалася… Спектральні й рентгенівські аналізи, які дозволила здійснити апаратура радянської станції, підтвердили міркування Джерома Гібсона про складність кристалічної структури і складу уламків. Проте до повної розшифровки їх молекулярної будови було безмежно далеко. В умовах Марса завдання залишалося нездійсненним. Мак, що займався рентгенівськими аналізами, висловив припущення, що дуже тонка кристалічна структура загадкової білої субстанції спіральна, що зовсім не було характерним для мінеральних утворень.

— Що ж ви таке, — прошепотів Кирило, — й чому заніміли? Якщо, звісно, саме ви — порушники тутешнього спокою.

Відповідь не приходила… В цій ситуації будь-який пошук на місцевості ставав блуканням у цілковитому мороці, а вірогідність успіху падала до нуля.

За домовленістю з американцями вже можна було б приступати до проходки першої шахти, але вибір місця для неї продовжував викликати запеклі суперечки.

Ретельні пошукові роботи в ущелині Копрат також виявилися безрезультатними. Не було виявлено нічого навіть віддалено схожого на знахідку американців. І «міражі» більше не спостерігалися.

«Немов захряснули ледь прочинені двері, — подумав Кирило, піднімаючись з-за столу. — Чи просто нічого не було?.. Нічого, окрім психічних порушень у частини марсівників».

Через кілька днів «Вітер часу» досягне Землі. Стане відомо про долю постраждалих. Чи вдалося довезти живим Енріке Кенбі? Що з Азарієм і рештою?.. В американців, якщо вірити тому, що сказав при останній зустрічі Морстон, стан очевидців фантомів поліпшується.

«Я також бачив їх у кают-компанії американської бази, — розмірковував Кирило. — Зі мною нічого поки не трапилося. Решта тоді нічого не бачили… А якщо це була галюцинація?»

Кирило із зітханням закрив свинцеву коробочку і прибрав у шухляду столу.

Загадкове тутешнє «поле», існування якого припустив Мак і яке Кирило подумки охрестив «палеоінформаційним полем», ніяк не реагувало на сигнали людського мозку. Білі уламки, якщо вони мали стосунок до цього «поля», на роль підсилювачів чи передавачів думок, вочевидь, не годилися. Може, був потрібен потужніший подразник?

«Який? Магнітний, електричний, рентгенівський? Ще раз спробувати Сонце? Воно тепер не піднімається високо над обрієм. А якщо спробувати північніше — там, де зараз марсіанське літо?» — з цією думкою Кирило вийшов з кабіни і попрямував до Бардова.

Політ у північну півкулю Марса — в марсіанське літо — і спроби активізувати білі кристали при світлі високо стоячого Сонця нічого не дали. Фантоми не виникали. І подальші опромінювання ультрафіолетом не викликали світіння кристалів.

— Немов вони змінили властивості, — сказав Мак.

— Або не володіли ними! — усміхнувся Геворг.

— Але світіння в ультрафіолеті, здається, спостерігалося, коли ми були в американців, — заперечив Кирило.

Шефуня нічого не сказав, задумливо покусуючи кінчик своєї пишної бороди.

На північ вони полетіли вчотирьох. За три дні змінили декілька точок спостереження з однаково негативними результатами. При перельотах вели площинне фотографування, гравіметричну й магнітну зйомки.

На місцях посадок Мак займався дослідженнями рельєфу й гірських порід, Геворг — станом атмосфери. Кирило всю увагу присвячував кристалам, які, всупереч його потаємним сподіванням, не набували колишніх властивостей.

Ночували в тісняві герметичної кабіни реактивного літака, крісла якої на ніч перетворювалися на ліжка. Перед тим, як заснути, Кирило й Мак довго балакали про «пам’ять минувшини», відображену в руїнах старих цивілізацій, про можливе джерело загадкових білих кристалів, їх попереднє призначення й роль у передачі інформації. Геворг час від часу вставляв ядучо-іронічні репліки. Шефуня майже не брав участь в цих вечірніх дискусіях. Він без жодного ентузіазму прийняв пропозицію Кирила організувати експедицію на північ, оголосивши лише, що змушений летіти й сам, щоб пригальмовувати «нездоровий ажіотаж». Залишивши за собою роль головного пілота, він займався літаком і зв’язком з Базою. Він регулярно кілька разів на день викликав «Марс-1», детально допитував чергового про поточні справи і щоразу цікавився, чи не надходило вістей із Землі про прибуття «Вітру часу».

В останній вечір перед поверненням на Базу дискусія особливо затягнулася.

— Я не знаю, чи довго живе в померлому, зруйнованому місті його колишня «душа» — «інформаційне поле», що вміщує пам’ять про зниклих розумних мешканців, — казав Кирило. — Але я переконаний, таке «поле» реально існує. Інша річ, що сприймає його не кожен. Тут ми потрапляємо в царину ще не розкритих до кінця можливостей людського мозку. Більшість психіатрів нашої епохи вже не сумніваються, що людський мозок із його велетенською ємністю зберігає величезну інформацію, пов’язану з досвідом і пам’яттю багатьох поколінь предків. Випадки діставання подібної інформації відомі. З іншого боку, деякі екстрасенси здатні «зазирати в майбутнє», передбачати події ще до того, як вони відбулися…

— Ну, в цьому випадку «інформаційне поле» ні до чого, — перебив Мак.

— Саме воно, будучи збуджене сумарною енергією мільярдів нервових клітин, мільярдів розумних істот, що мільйони років мешкали на планеті, видається єдино можливим «механізмом» — свого роду гігантським рахунково-розв’язуючим «пристроєм» з необмеженою кількістю зв’язків і варіантів розв’язків — я використовую примітивну фізичну аналогію спеціально для Геворга — «пристроєм», що дозволяє зрозуміти й пояснити випадки прогнозу майбутнього. Коли відповідний сигнал цього поля приймає мозок екстрасенса…