Александр Шалимов – Дивний світ (страница 50)

Геворг заперечно труснув головою:

— Ці уламки не світяться.

— Дивно, — відзначив Кирило, продовжуючи струшувати коробочку. — Не допускаю думки, що це блеф[119]… Навіщо? Адже ми завжди можемо перевірити хімічний склад. І якщо це справді кварц…

— А чи не міг хтось тоді підмінити коробку? — припустив Геворг.

— Грідлі, наприклад? — примружився Мак.

— А чом би й ні. Він явно не хотів, щоб Джікс віддав нам половину.

— Ні, тут щось інше, — задумливо пробурмотів Кирило. — Інше… Так… Зачекай зі своїм викриттям, — звернувся він до Геворга. — День-два… А поки залиш цю штуку мені.

— Будь ласка, — Геворг устав і потягнувся. — Йду спати, — оголосив він. — Останні кілька діб майже не спав…

— Що хочеш із цим робити? — запитав Мак, коли Геворг вийшов.

— Ще не знаю, — Кирило обережно відкрив свинцеву коробочку. — Подумаю… Справді схоже на кварц.

— А уламки з зеленими позначками є?

— Є… Ось вони…

— Я також не допускаю блефу, — відзначив Мак, устаючи. — Вже пізно, Кіре. Мабуть, на сьогодні досить?

Залишившись наодинці, Кирило поринув у роздуми.

«Без сумніву, це ті самі уламки, які на очах у всіх зважував Гіббі, які Джікс пересипав відтак у свинцеву коробочку і вручив шефуні. Чому вони раптом утратили свої дивні властивості? Вже тоді на американській базі відтворити фантом не вдалося. Можливо, річ зовсім не в сонячних променях або не лише в них? Де шукати ключ до того, що зберігають ці уламки? Зберігають протягом десятків чи навіть сотень мільйонів років. Тутешні фантоми теж перестали з’являтися… Як усе це ув’язати в єдину систему?»

Кирило піднявся з-за столу, почав походжати по тісному обширі своєї кабіни; чотири кроки в одному напрямі, чотири у зворотному.

«Естафета розуму… Фаетон, Марс, Земля… Американці стверджують, що абсолютний вік шарів, у яких була знайдена галька, близько 80 мільйонів років. Мезозойська ера Землі… Час динозаврів… Що ми знаємо про земний мезозой[120]? Здавалося б, і багато, і страшенно мало. Загадкові епохи наростаючого розширення Землі, гігантизму форм життя, страхітливих метаморфоз рослин і тварин, велетенських лавових виливів…

Земля раптом почала роздуватися й набухати, мов дозріваючий кокосовий горіх. І, як у дозріваючого кокоса, зовнішня оболонка не витримала, була розірвана на шматки — нинішні континенти. Показався глибинний шар, залікований базальтовими лавами, — нинішнє дно земних океанів. Ймовірно, щось трапилося і з силою тяжіння — гігантські ящери мезозою навряд чи могли б існувати в нинішньому гравітаційному полі Землі. Де шукати слід естафети розуму в хаосі мезозойських перетворень Землі? І пізніше — також нічого до самої Атлантиди[121], про яку ми — люди XXІ століття, — ще продовжуємо сперечатися».

Кирило зупинився, сперся обома руками об край столу, окинув поглядом розкладені на столі папери.

«Проект, пропозиції… Мак, звісно, має рацію… Надто хистко, непереконливо… Значить… Значить, доведеться ще раз почати спочатку… Із самого початку. Залишилося три дні і три ночі. Має вистачити…»

Кирило опустився в крісло, різким рухом відсунув списані аркуші і, поклавши перед собою чисті, почав швидко писати:

«В другій половині минулого століття відомий планетолог Олексій Савченко сформулював свою славнозвісну гіпотезу про нестаціонарні явища при розвитку планетних систем і про наслідки розриву Фаетона для інших планет земної групи…»

Кирило не вклався у відведений час — говорив майже годину. Всупереч звичаю, Бардов не зробив зауваження, а продовжував уважно слухати, погладжуючи бороду. Коли доповідь була закінчена, запала довга мовчанка.

Кирило обвів поглядом обличчя присутніх. У очах Геворга причаїлася іронічна посмішка. Мак кивнув схвально, але ледь насторожено — з чимось, мабуть, був не згоден, хоча ще вчора вони детально обговорили всі деталі проекту. Шефуня відчужено розглядав свинцеву коробочку, що лежала перед ним на столі. Сергій, низько нахиливши голову, щось записував. Решта сиділи нерухомо, дивлячись поверх голови доповідача.

— Американську версію «космічних прибульців» ви, колего, цілком відкидаєте, — напівпитально відзначив Бардов, продовжуючи розглядати коробку з кристалами.

— Так, — підтвердив Кирило. — Ми маємо справу зі слідами тутешньої цивілізації. Треба розгортати подальші пошуки.

— У вашій цікавій «конструкції» найхиткіший щабель — спроба пояснити, чому вони, — шефуня постукав нігтем по свинцевій коробочці, — втратили… активність.

— Це гіпотеза.

— А все решта, колего?

— Решта? — Кирило знизав плечима. — Судити вам… Для мене існування тут у минулому високої цивілізації — факт. Невідомий нам спосіб запису і відтворення інформації також факт. Космічні польоти аборигенів Марса також. І ще багато всього, про що мовилося.

— У кого є питання? — запитав шефуня.

— У мене, — підняв голову Сергій. — Спосіб проходки шахт у крижаній оболонці Марса? Я зрозумів, що шахт має бути декілька…

— Цих шахт буде багато, — заперечив Кирило. — Іншого шляху немає. Все, що зараз стирчить над льодом, над шарами піску і щебеню, це молодий рельєф, вік якого вимірюється тисячоліттями. Нам необхідно проникнути в дольодовиковий час — на десятки мільйонів років у минуле. Шлях один — прокопуватися крізь лід, причому в різних точках планети. Скільки знадобиться шахт, я не знаю, але без них завдання не вирішити. А спосіб проходки, ймовірно, теж один — пропалювати лід спрямованим променем енергії.

— Пробуритися крізь лід не змогли, — відзначив хтось ззаду, — а замахуємося на шахти.

— Це зовсім різні речі, — заперечив Кирило. — Наша бурова установка не пристосована для буріння льоду і не розрахована на такі глибини.

— Але з шахтою, і тим більше з шахтами, буде ще важче, — буркнув Сергій.

— Звичайно. Доведеться конструювати спеціальні енергетичні установки. Пропоную кооперуватися з американцями. Вони напевно продовжуватимуть дослідження. Пояснимо їм нашу точку зору, якщо ви приймете мій проект, і вестимемо роботи спільно. Самим нам такий об’єм гірських робіт, звісно, не провернути.

— Ще питання? — повторив шефуня.

— Дозвольте? — Геворг підняв руку. — Хотілося б усе-таки почути, як у світлі всього сказаного доповідач пояснює появу цілком однакового фантома в печері і на нашому космодромі. Ну і звісно — повне зникнення цього фантома після того, як Азарій спробував наїхати на нього всюдиходом?

Мак нараз стрепенувся й різко труснув німбом рудого волосся, а шефуня з цікавістю поглянув на Кирила.

— Ми чекали цього питання, — спокійно сказав Кирило. — Ми з Маком… Тому я нічого не згадав у доповіді. Відповідай краще ти, Маку.

— Гаразд, — Мак піднявся. — Тим більше що я збирався виступити й зізнатися… Шановні колеги, в появі фантома на космодромі винні ми з Азарієм. Досі я мовчав, тому що сам дізнався про це лише вчора увечері. Звинувачення пред’явив мені він, — Мак указав пальцем на Кирила, — докази виявилися настільки серйозними, що мені не залишалося нічого іншого, як зізнатися. При повторних відвідинах печери ми з Азарієм узяли звідти зразки гірських порід. Узяли їх зі стінок печери — в тому місці, де Азарій бачив фантом, і в інших місцях. Коли ми прилетіли з ущелини Копрат на наш космодром, нам здалося, що зразків надто багато. Всі вони були приблизно однакові, і ми взяли з собою у всюдихід лише частину, решта залишили на краю бетонної плити космодрому. Оскільки в привезених нами на базу зразках нічого цікавого не виявилось, я й думати перестав про другу частину, яку ми кинули на космодромі. Розумієте? А вочевидь, там і залишився той, можливо, єдиний уламок, який… у якому був запис інформації.

— Треба терміново розшукати все, що ви кинули! — вигукнув Геворг.

Мак розвів руками:

— Де шукати? Відтоді над районом космодрому пронеслося кілька ураганів. Місце для космодрому вибиралося так, щоб його не заносив пісок. Перший-таки ураган звіяв казна куди те, що ми кинули. Ми з Кирилом перевірили вчора журнал метеоспостережень. Фантом на космодромі перестав з’являтися після першого ж урагану.

— Гм. Може, є охочі виступити ще з якимось зізнанням? — поцікавився Бардов, обводячи скептичним поглядом присутніх.

— Я ще можу зізнатися, — сказав Кирило. — Тоді — в останній вечір на американській базі — я бачив фантом просто над столом кают-компанії, коли ви трясли коробку.

— Як це «тряс»? — не зрозумів шефуня.

— Струсили кілька разів, відповідаючи Джіксу, а потім опустили її в кишеню комбінезона.

— А нумо розкажіть, дорогенький.

Кирило розповів про напівпрозорі людиноподібні постаті, які привиділися йому на останній зустрічі з американцями.

— А чому тоді не сказав?

— Про що? Я й зараз не знаю, що це було.

— А ти більше не тряс цю коробку? — спохмурнів Бардов. — Останніми днями вона-бо в тебе була…

— Тряс… По-всякому.

— І що?

— Нічого.

— Гм… Нічого немає сильнішого від жаги пізнання й сили сумніву, — відзначив із зітханням шефуня. — Головна наша біда в тому, що саме ці поривання — основа будь-якої наукової діяльності… Так само й на чужій планеті, де навколо самі загадки… Спасибі, Кіре, за цікаву доповідь, за детально розроблений проект. Після невеликої перерви ми все обговоримо й ухвалимо остаточне рішення, з яким вийдемо до американців.

Дискусія на доповідь виявилася запеклою і затягнулася до вечері… Мак потім сказав Кирилові, що на минулій марсівлі подібних полемік не бувало…