Александр Шалимов – Дивний світ (страница 49)
— Звісно, — підтвердив Кирило, — почуте сьогодні — деталі. Ти, Геворгу, шукав джерело фантомів. Американці його надали. Завтра побачимо в дії…
— Хто не боїться, — Геворг підморгнув.
— По суті, ми не дізналися нічого нового, — продовжував Кирило. — Без зайвої скромності можу сказати, я підозрював щось подібне…
— Ну силач! — вигукнув Геворг. — Значить, ти і про космічних прибульців здогадувався? Молодець!
— Прибульці ні до чого. Не в них річ. Головне зараз люди…
— Як ні до чого? А хто камінчики підкинув?
— Зачекай, Геворгу, — різко зупинив фізика Мак. — Кір слушно каже… Ми з ним оглянули сьогодні постраждалих. Двоє у важкому стані, майже як Енріке, коли його привезли до нас. А ще два тижні тому ці хлопці почували себе цілком пристойно. Випромінювання, пов’язане з фантомами, діє не відразу, його наслідки, що спочатку здаються незначними, відтак наростають, мов лавина. Вражаються якісь вузли центральної нервової системи: спочатку — кори великих півкуль, відтак спинного мозку. Фінал — параліч.
Я наразі не бачу радикального способу і засобів зупинити цю лавину. В усякому разі тут… Ймовірно, існує гранична допустима доза опромінювання, але ми її не знаємо, тому що нічого не можемо виміряти. Кір вважає дещо інакше, але хай він сам скаже…
— Ситуація справді дуже важка, — почав Кирило, але я думаю так: ці білі кристали — носії інформації, закладеної в них розумом. Ми зараз не знаємо, хто заклав інформацію. Важливе інше: це послання розуму розумові… Значить, воно не може, — не повинно супроводитися спробою заподіяти зло. Інакше воно безцільне. А безцільне зло — зброя недоумків.
Фантом — німий зоровий образ — лише частина інформації, можливо, не найголовніша. Таємниче випромінювання — друга частина, яка, ймовірно, має сприйматися безпосередньо мозком, але… наш мозок або для цього не пристосований, або… ще не навчився сприймати подібну інформацію; це призводить до травм центральної нервової системи — травм і захворювання…
Мені чомусь видається вірогіднішим друге припущення: наш мозок наразі не справляється з потоком цієї інформації. Принципової несумісності не повинно бути, адже сприймаємо ж ми зоровий образ. Значить… Значить, треба допомогти мозку освоїтися зі всім потоком інформації. Як? Не знаю… Треба думати…
— Спокусливо, — відзначив шефуня. — Але як небезпечно! В цьому випадку шлях один — ризикувати… Азарій, і Енріке, і тутешні хлопці ризикнули… Що вийшло?
— Вони ризикували усліпу, — заперечив Кирило, — а треба подумавши, розумно…
— Можна, звісно, спробувати й розумом, — усміхнувся Геворг, — лише де його стільки взяти до завтра
Проте ані наступного дня, ані протягом цілого тижня, поки Бардов і його супутники залишалися гостями американців, спостерігати фантом не вдалося. Або уламки білого кристала раптом утратили свою дивовижну властивість, або щось змінилося в атмосфері планети, але фантом виникати перестав, хоча умови сонячного освітлення всі ці дні залишалися сприятливими.
Джікс виглядав цілковито збентеженим. Його помічники збилися з ніг, без кінця змінюючи положення гоніометрів[117], у яких були закріплені уламки загадкової білої гальки.
— Не розумію, — сказав Джікс у останній вечір, коли всі зібралися в кают-компанії американської бази, — просто не розумію… Немов вони самі розумні й вирішили раптом проявити впертість.
Він указав на коробку, в якій лежали білі уламки.
— Раніше ми без особливих зусиль отримували зображення, — додав Морстон, — наприклад, від оцих шматочків, позначених зеленою тушшю.
Він обережно торкнувся пальцем декількох уламків.
— За минулий тиждень ми перепробували всі уламки, аж до найдрібніших, — хрипко відзначив Фред, — ще одна загадка…
— Ми передамо вам половину уламків, — сказав Джікс, — ви зможете працювати з ними у себе, а ми продовжимо дослідження тут. Можливо, вдасться знову активізувати їх. У разі успіху відразу повідомимо. І ви також повідомляйте.
— Певна річ, — кивнув Бардов.
— Навіщо ж половину, — спохмурнів Грідлі, — ймовірно, вистачить декількох шматочків, наприклад, два із зеленими позначками і дві-три дрібніші крупинки. Тим більше що невідомо…
— Ні, половину, — різко перебив Джікс. — Продовжуватимемо дослідження на паритетних[118] засадах. Якщо вони виявлять щось подібне, то повідомлять нас.
— Певна річ, — знову підтвердив Бардов, погладжуючи бороду.
— На жаль, наші друзі завтра покидають нас, — продовжував Джікс, — тому розділимо матеріал зараз. Давайте терези, Гіббі.
Мовчазний Гіббі поставив на стіл аптекарські терези і під уважним поглядом Джікса розділив уміст картонної коробочки на дві рівні наважки. Одну Джікс пересипав у сіру металеву коробочку і вручив Бардову, другу сховав у сейф.
— Ваша коробка свинцева, — пояснив Джікс, — але це про всяк випадок. Доти, поки на вміщені тут крупинки не впадуть прямі сонячні промені, вони нейтральні і, вочевидь, нешкідливі для людини.
— В усякому разі не випромінюють нічого, що ми вміємо фіксувати, — додав Фред.
— Ймовірно, дещо залежить від індивідуальних особливостей людського мозку, — відзначив Кирило. — Один з ваших хворих учора розповів мені, що в нього з’являвся дивний неспокій і навіть щось схоже на галюцинації, коли він довго дивився на ці уламки в закритому приміщенні.
— У кого? — насторожився Грідлі.
— Його звуть Джері.
— А, — кивнув Джікс. — Джером Гібсон — наш хімік. Він намагався встановити склад і структуру цієї речовини, але з’ясував лише їх надзвичайну складність. На жаль, Джером натура вельми емоційна, і ці його… відчуття… Вони дуже суб’єктивні, колего.
— Звичайно, — погодився Кирило, — тому я й згадав про індивідуальні властивості. Їх слід мати на увазі. До речі, стан Джерома в останні дні помітно покращав…
— Лікування, запропоноване вами і колегою Максимом, допомогло всім без винятку, — вклонився Джікс, — я і ми всі безмежно вдячні й тепер оптимістичніше дивимося вперед…
— Проте милуванням тутешніми фантомами, якщо вони знову з’являться, не зловживайте, — порадив Бардов. — У нас кажуть: береженого бог береже.
— У нас також, — усміхнувся Джікс. — А ще: помилки добре вчать.
У Кирила раптом зарябило в очах. Він примружився, а коли знову розплющив очі, над столом кают-компанії поволі пропливали напівпрозорі людиноподібні постаті у райдужному розмаяному вбранні. Невіл Джікс щось говорив, вочевидь відповідаючи Бардову. Сенс його слів не доходив до свідомості. Кирило зупиненим поглядом вдивлявся у дивні видива. А вони все пливли — поволі, безшумно, мов туман над земними болотами в тихі осінні вечори. Непокоїла все дужче якась думка, але сенс її вислизав від свідомості. Нарешті Кирило збагнув, про що думає, — чи бачать
Тієї ж миті видиво зникло. До слуху долинули слова Джікса.
— Звісно, ми зробимо все, що в наших силах, і регулярно повідомлятимемо…
Насторожений погляд Кирила пробіг по обличчях присутніх: ввічлива байдужість, утома…
Шефуня, підперши долонею масивну голову, слухав Джікса.
Здається, ніхто не бачив. Лише він сам… Але тоді, що це таке?.. Кирило закусив губу. Може, і в нього починається?.. Може, це заразливо? Він знову поглянув туди, де щойно бачив
Вони повернулися до себе на станцію «Марс-1» наступного дня. Металеву коробочку з крупинками загадкового кристала шефуня передав Геворгу.
— Спробуйте воскресити фантом, — сказав він, погладжуючи бороду, — з граничною обережністю, звісно, з повним дотриманням особистої безпеки.
— Якщо тут не липа, — усміхнувся Геворг.
— Не вірите їм?
— Ні…
— І все-таки — гранична обережність… А від вас, колего, — шефуня обернувся до Кирила, — через тиждень чекаю пропозиції і програму.
Минуло чотири дні. Геворг загадково мовчав. На прямі питання відповідав скептичною посмішкою й порадою — «потерпіти трохи». Відтак він зник на добу.
Кирило і Мак обговорювали складений Кирилом проект програми, коли у двері кабіни голосно постукали.
— Прошу! — крикнув Кирило.
Двері відчинилися. На порозі постав Геворг.
— Я тільки-но з Копрата, — оголосив він, заходячи. — Думаю закінчувати комедію…
Він кинув на списані аркуші паперу, що лежали на столі, сіру металеву коробочку…
— Чому не попередив, що їдеш у Копрат, — обурився Кирило. — Я б поїхав з тобою.
— Ні до чого! Це липа, — Геворг показав на коробочку. — Якийсь тутешній мінерал…
— Ти був і в тій печері? — запитав Мак.
— Був. Пробував навіть там. Випробував за ці дні всі можливі варіанти, позаяк погода стоїть сонячна. Все дурниці! Вони нас убрали в шори.
— Але з якою метою?
— Якби я знав…
— А склад цієї речовини? — Кирило узяв двома пальцями коробочку і обережно струсив її.
— Склад, склад… — худе коричневе обличчя Геворга скривила судома, — за фізичними властивостях це кварц. Кожен підтвердить. Хімічним складом я не займався. Не моя справа.
— Джікс згадав про світіння в ультрафіолетових променях…