Александр Шалимов – Дивний світ (страница 45)

— Ну, тримайся, спец по привидах, — шепнув Геворг, тицьнувши Кирила пальцем у живіт.

Кирило постукав і прочинив двері.

— Прошу, — пробасив шефуня, піднімаючись йому назустріч.

Кабіна начальника відрізнялася лише тим, що в ній було не одне, а два крісла, а над столом замість одного телефону — три і ще невеликий комутатор.

Усадовивши Кирила біля столу, Бардов питально глянув на його теку.

— Там що?

— Моя програма, обґрунтування, намічені райони робіт… Я…

— Так-так, пам’ятаю, — перервав шефуня, погладжуючи бороду. — Читав ваші статті й монографію, колего. Забавно… Хоча я особисто не з усім згоден. Утім, мої погляди з цього приводу — думка дилетанта. Так… Спочатку хотів просити вас зайнятися дечим іншим… Ви, звісно, здогадуєтеся? Проблема «фантома Азарія»… Цікаво, чи не так? Адже ви не лише антрополог, історик, археолог, ви й лікар-психіатр, не помиляюся?

— Це раніше… Я давно не практикував.

— Неважливо. Тут ви єдиний такий фахівець… Мак — терапевт широкого профілю, а лікар, що прибув із вашою зміною, — хірург. Я хочу просити вас очолити проблему «фантома Азарія». Мак і я особисто вам допомагатимемо…

— А моя програма? Інститут, який рекомендував мене для участі в експедиції…

— Е, дорогенький, тут у нас у кожного по декілька програм. Часу у вашому розпорядженні сила-силенна. До того ж, — шефуня багатозначно підняв палець, — хтозна, куди вас може завести «фантом Азарія».

— Ви хочете сказати, — почав Кирило, широко розплющивши очі, — хочете сказати, що…

— Я ніколи не хочу сказати нічого, чого не говорив, — перервав Бардов. — Постарайтеся запам’ятати це, колего Кіре. Проблема «фантома Азарія» виникла несподівано, жодними програмами, природно, не могла бути передбачена. Наразі все, з нею пов’язане, — велике невідоме, яке треба постаратися прояснити… Щиро кажучи, у кожного з нас на неї була і є своя точка зору. Ось, наприклад, прибулий разом з вами колега Геворг стверджує, що такої проблеми взагалі не існує. Що ж, і це — можлива точка зору…

— Але довести, що чогось не існує, неможливо, — зазначив Кирило.

— Атож. Тому, якщо, зайнявшись фантомом, ви нічого не виявите, доведеться визнати, але лише з певною часткою ймовірності, що самої проблеми справді не існує. Виникли нервові розлади, пов’язані з індивідуальними особливостями психіки окремих учасників експедиції. В цьому випадку треба встановити, які саме особливості людської психіки протипоказані учасникам марсіанських експедицій і чому. Гадаю, ніхто краще від вас із таким завданням не впорається.

Кирило з сумнівом похитав головою.

— Все це таке далеке від моїх нинішніх наукових інтересів… І ще одне: учасники експедицій на Марс — і у нас, і в американців — проходять через такі тести й таку масу перевірок, що кандидат із мінімальними психічними відхиленнями від норми зі стовідсотковою вірогідністю буде відсіяний.

— Людський мозок завжди був і залишається великим невідомим, колего. Це таке безмежжя невідомого… — Бардов махнув рукою. — Та ви знаєте значно краще від мене. А ось щодо підготовки американців, з’ясуєте детально, коли привезуть їхнього… хворого. Обставини захворювання також. Відтак їх дані зіставимо з нашими.

— Здається, ви вважаєте, що я вже дав згоду? — невдоволено відзначив Кирило.

Широке червоне лице Бардова осяялося променистою посмішкою.

— Я не сумнівався, колего. Саме тому просив вас… а не наказував. Вважаю, що вам відразу після старту «Вітру часу» треба побувати у наших американських друзів. Уточнити на місці, як вийшло з їх хлопцем. Утім, програму робіт із проблеми «фантом Азарія» ви розробите самі. В будь-який час залучайте для цього Максима й мене… Програму ви подасте на затвердження вченої ради нашої п’ятої зміни, скажімо, через місяць. Ні, рівно через чотири тижні. Вам усе ясно, колего?

— Наразі так, — похмуро сказав Кирило, підводячись.

— Ну то з богом, як казали у нас за старих часів.

«Дідько б тебе вхопив, — подумав Кирило, виходячи, — разом із твоїм богом, «фантомом Азарія» й моїм ідіотським призначенням. Гарно ж я виглядатиму, коли доведеться звітувати в інституті після повернення… Повернення… — всередині щось боляче шпигнуло. — До нього ще двадцять сім земних місяців… якщо все обійдеться щасливо…»

Спускаючись сходами на свій поверх, Кирило прочинив металеву штору ілюмінатора і глянув назовні. Околиця була запнута червоно-бурою запорошеною імлою. Починався ураган…

Ураган бушував три доби. Тому американці з’явилися лише за декілька годин до відправлення космічного корабля. Їх невеликий короткокрилий планетоліт, що нагадував «шатли» кінця минулого століття, зробив посадку на запасному космодромі неподалік від «Вітру часу».

Кирило й Мак у легких блакитних скафандрах попрямували назустріч гостям. Коли вони наблизилися до планетольота, американці вже вивантажили і встановили на самохідний візок білий з прозорим верхом «саркофаг». На американцях — їх прилетіло четверо — були однакові смугасті легкі скафандри, що нагадували забарвленням їх державний прапор.

— Він тут, — сказав широкоплечий крем’язень, який відрекомендувався як доктор Морстон.

Крізь прозоре забороло шолома Морстон підморгнув Кирилові й поплескав рукавицею по верху «саркофага».

Кирило підійшов ближче, схилився над «саркофагом». Під прозорою кришкою голена голова, бліде, без жодної кровинки худе обличчя; очі заплющені, дихання не помітно.

— Живий він? — мимоволі вихопилося в Кирила.

І немов у відповідь на це питання вії людини, що лежала в «саркофазі», здригнулися, відкривши безбарвні порожні очі.

— Майже повний параліч, зі втратою мови, — сказав Морстон. — Стан важкий… Не знаю, чи вдасться його доставити на Землю живим. Але це єдиний шанс… Ми нічого не могли вдіяти.

Мак поклав руку на край «саркофага».

— Його медичну карту ви привезли?

— Вона у мене, — Морстон поплескав по зовнішній кишені скафандра. — А ось Гіббі тягне і його особисті речі.

— Особисті речі? — здивувався Кирило. — Навіщо? На кораблі його забезпечать усім необхідним.

— Це його власність, — заперечив Морстон. — Не залишати ж тут. Йому щось може знадобитися.

Кинувши погляд на «саркофаг», Кирило подумав, що навряд чи цьому хлопцю колись щось знадобиться.

Підійшов Гіббі, волочучи здоровенний зоряно-смугастий мішок із застібками-«блискавками», замкнутими на маленькі бронзові колодочки. Темна шкіра й кучеряве чорне волосся не залишали сумнівів у його походженні. Не кажучи ані слова, Гіббі втиснув принесений мішок на нижню платформу візка під «саркофаг», заліз на маленький майданчик у передній частині візка і ввімкнув двигун. Візок поволі рушив по червонуватому щебенистому ґрунту до «Вітру часу», що височів неподалік. Кирило, Мак і двоє американців пішли слідом. Четвертий американець залишився біля планетольота.

Йшли поволі в понурому мовчанні. Кирило подумав, що їхня процесія нагадує старовинний жалобний кортеж. Намагаючись позбутися гнітючих думок, він звернувся до американця в димчастих окулярах, який крокував поряд:

— Цей ваш товариш, там, — Кирило кивнув на «саркофаг», — ким він був за фахом?

— Енріке?.. Астрофізик, фахівець із космічного проміння…

— А що, власне, з ним трапилося? — запитав Мак.

Американець зітхнув:

— Ніхто з нас до ладу не знає. Захворів… потім стало гірше, відтак раптом параліч…

— Раптом? — перепитав Мак.

— Тут усе детально написано, — втрутився Морстон, знову поплескавши по кишені свого скафандра. — З чого почалося, як лікували. Ваш лікар розбереться. А що з ним далі робити, ніхто з нас не знає.

— Я також лікар, — відзначив Мак.

— О! — вигукнув Морстон. — Це чудово. А ваша спеціальність?

— Терапевт…

— Чудово, — повторив Морстон, уже без особливої переконаності, — втім, мені здається, тут потрібен психіатр.

— Чому ви так гадаєте?

— Бачте… — Морстон зам’явся. — Загалом, він був… із химерами. А потім почалися галюцинації…

— У чому вони проявлялися?

— У чому?.. Та так, різне… У його карті написано… Ось, може, Фред скаже, — Морстон кивнув у бік свого товариша в димчастих окулярах, — він жив з Енріке.

— Ні, спочатку він був, як усі, — заперечив Фред, — химери у нього з’явилося значно пізніше. Мені здається, з химер усе й почалося. Він дуже багато працював. Не щадив себе… Сильна перевтома, надрив, специфіка тутешніх умов. Мозок не витримав… Щось там у нього «від’єдналося», і ось результат… Після півторарічного перебування тут ми всі з химерами…

— Але ви проходили на Землі ретельну перевірку, відбір, — відзначив Кирило.

— Проходили, — погодився Фред, — але чи так вона багато означає? Метал також перевіряють, перш ніж з нього побудують космічний корабель. Яких лише перевірок не придумали… А скільки аварій у космосі трапилося саме через утому металу. А людина? Я чув, у вас у цю зміну також один схибнувся.

— Так, справді, — кивнув Мак, — одного відправляємо хворим. І, мені здається, симптоми схожі, хоча у нашого товариша стан не такий важкий. Саме схожість симптомів змусила мене звернутися до вас із питаннями.

— Тут усе детально написано. — Морстон дістав із кишені скафандра великий пластиковий конверт. — Я вручу його вашому медикові на кораблі.

— Перед відльотом перевірялися суто зовнішні параметри розумової діяльності, — сказав Фред, — швидкість вирішення завдань, число допущених помилок, показники психофізіологічної напруги: частота пульсу, дані електрокардіограм, енцефалографії й ще багато що. У певних межах за цими параметрами можна судити, чи достатня потужність мозку кожного з нас для охоплення і переробки відомостей, що надходять із приладових панелей і навіть із довкілля. Але чи можна за цими суто зовнішніми проявами судити, що насправді відбувається в мозку людини, яка вирішує те чи інше оперативне завдання або проблему? Де межа інформаційної ємності мозку, межа допустимих навантажень, межа міцності як біологічної конструкції? Ніхто цього не знає…