Александр Шалимов – Дивний світ (страница 44)
— Потерпіть, колеги, у вас буде час усе обговорити, — м’яко зупинив їх Бардов. — Отож, уперше ми з цим зіткнулися вісімдесят шість днів тому. І сталося це в каньйоні Копрат…
— У печері — в одному з північних відгалужень каньйону, — додав Мак. — Ми там були разом з Азарієм, але в печеру він зайшов сам… — Мак замовк і збентежено поглянув на начальника.
— Продовжуйте, голубе, — прогудів шефуня, — у вас виходить значно цікавіше.
— Даруйте…
— Продовжуйте, продовжуйте, а я поки відпочину.
— Він довго не виходив назад і не відповідав на мої радіосигнали. Довелося йти за ним. Я знайшов його у глибині печери без свідомості. Ми витягнули його назовні. Мені допомагав Атіф — він був третім у нашій поїздці. Ми з Атіфом тоді нічого підозрілого в печері не помітили… Коли ми привели Азарія до тями, він розповів…
— Що він тоді розповів, не так важливо, — відзначив шефуня, — тим більше що надалі повторювалося приблизно те саме… Спасибі, Маку, ви дуже допомогли мені… Пригода в печері Копрата так зацікавила Азарія, що він вирішив повторити її. Під приводом ще якихось геофізичних спостережень він вирушив у Копрат з наступною дослідницькою групою, заліз у ту печеру й сидів у ній доти, поки знову не знепритомнів. Щоправда, цього разу він записав на диктофон свої… гм, спостереження чи… відчуття. На Базу його привезли в несвідомому стані, і він потім хворів понад місяць.
Печеру ми ретельно обстежили у скафандрах вищого захисту, але нічого цікавого й тим більше підозрілого не виявили. Азарію, коли він видужав, було заборонено брати участь у польових поїздках. Для себе я вирішив, що Азарій натура пристрасна, дуже імпульсна: у нього емоції нерідко випереджали логіку й тверезе міркування вченого — просто надірвався в тутешніх нелегких умовах, та й працював він дуже багато. Наш головний медик, — шефуня знову вказав на Мака, — спочатку теж погоджувався зі мною, пояснюючи «казус Азарія» нервовим перенапруженням. Проте незабаром, а точніше за тридцять три дні до прильоту «Вітру часу», історія повторилася.
Цього разу зовсім у іншому місці — на головному нашому космодромі, де сідали і звідки злітали всі земні кораблі. Там жертвами, гм… галюцинації… стали відразу троє учасників нашої марсівлі. Вийшло так, що жоден з них не був у каньйоні Копрат, і що трапилося з Азарієм, тобто про його… захворювання, як ми всі гадали, чули з його слів. Коли це почалося, всі знаходилися в диспетчерському бункері й займалися регулюванням радіоапаратури для прямого зв’язку з «Вітром часу». Вони відразу збагнули, в чому річ, але саме явище так їх зацікавило, що спочатку знехтували небезпекою. Лише коли один з них почав непритомніти, люди покинули бункер, проте галюцинації не припинилися і зовні. Фантом виявився в тому самому місці, де вони побачили його крізь вікно бункера. Я кажу «фантом», хоча всі троє стверджують, що сприймалося
Тоді решта двоє погнали всюдихід сюди на Базу. Від’їхавши декілька кілометрів, розвернулися, щоб озирнутися. Фантом уже зник. Посадкова плита була порожня.
Професор Бардов замовк і задумливо потер перенісся.
— Значить, у цьому випадку фантом спостерігався на посадковій плиті космодрому? — уточнив Геворг.
— У самому центрі плити, за півкілометра від бункера і всюдихода.
— То що все-таки це було?
— Хоч яким це здасться вам дивним, у всіх випадках
— Людська постать? — знову уточнив Геворг.
— З тієї відстані, на якій знаходилися спостерігачі, вона сприймалася як людська, так само, як і істоти у глибині.
— А фантом у печері?
— Я ж сказав: у всіх випадках одне і те саме.
— Не розумію, — Геворг знизав плечима, — як у тісному просторі печери?..
— У печері мовби прочинялося вікно, — пояснив Мак, — Азарій казав: «Як вікно в інший світ…» Там також був портик з колонами і все решта… Азарій спостерігав це тричі. У рідкісні хвилини прояснення він кілька разів детально переказував мені картину…
— Чому тричі? — запитав Кирило. — Професор казав про дві… галюцинації Азарія Горбунова.
— Три, — кивнув Бардов. — На жаль, три. За ним не угледіли. Дізнавшись про фантом на плиті космодрому, Азарій, порушивши мою заборону, втік з Бази і сам поїхав на космодром. Ми похопилися надто пізно… Погоня виявила всюдихід у центрі посадкової плити космодрому. Передня частина машини була розплющена, немов вона врізалася в якусь перешкоду. Мотор не працював, а Азарій, дуже побитий, лежав у глибині вантажного відсіку, вочевидь відкинутий при зіткненні всюдихода з «чимось». Коли його вдалося привести до тями, він сказав, що на космодромі побачив те саме, що і в печері. Спробував проскочити на всюдиході між колонами портика. Далі нічого не пам’ятає…
— Ну а ще ваші примари з’являлися? — поцікавився Геворг.
Кирилові здалося, що в питанні фізика прозвучала погано приховувана іронія.
Бардов задумливо погладив пишну бороду:
— Більше ні… У нас їх більше ніхто не бачив. Проте ми визнали необхідним посадити «Вітер часу» у іншому місці.
— А на головному космодромі хтось ще бував? — питання прозвучало безневинно, але в очах Геворга Кирило прочитав відверту насмішку.
— Бували, — Бардов продовжував погладжувати бороду. — Там установлено регулярне спостереження. Крім того, з диспетчерського бункера автоматично велася кінозйомка.
— І що ж?
— Нічого. На кінокадрах посадкова плита порожня і в її околицях нічого підозрілого не виникало.
— Цілком природно, — посміхнувся Геворг, — давно відомо, що примари, привиди, вампіри та інша нечисть на кіно— і фотоплівці не фіксуються.
— Щодо примар не знаю, — спокійно відзначив Бардов, — не випадало ними займатися. Але міражі, колего, вдається сфотографувати. До речі, тут на Марсі міражі не рідкість.
— Ви хочете сказати… — почав Геворг.
— Ні, я сказав усе, що хотів. Прошу ще питання, якщо вони є.
— Чи залишається на п’яту зміну хтось із числа тих, що спостерігали… «фантом Азарія»? — запитав Кирило.
— «Фантом Азарія», — задумливо повторив Бардов. — Непогано… Можна прийняти це як робочу назву проблеми. Ні, колего, ніхто не залишається. Все-таки у нас немає стовідсоткової певності, що це не захворювання.
— Цікаво, а що думає з цього приводу головний медик четвертої зміни? — запитав Геворг.
— Дозвольте? — Мак поглянув на Бардова.
— Певна річ, колего.
— Це не захворювання в загальноприйнятому значенні слова, — почав Мак, — це поранення… Якщо хочете — травма, що наноситься мозку якимсь ще невідомим нам явищем, найпевніше невідомим випромінюванням, пов’язаним із виникненням фантома. Гадаю, навіть певен, що ми ще зіткнемося з ним. Серед багатьох загадок Червоної планети ця видається однією з найбільш цікавих і, далебі, найбільш небезпечних… Я повністю згоден з нашим шефом, їй слід присвятити максимум уваги.
— Можна ще одне питаннячко? — підняв руку Гевopг.
— Будь ласка, — кивнув Бардов.
— А про наших сусідів із західної півкулі Землі ніхто не думав?
— Ні, чому ж, думали, — сказав Бардов. — Вони просили захопити на Землю одного хлопця з їх зміни. Він хворий два місяці, а їх корабель з’явиться тут через рік… Судячи з того, що сказав мені професор Джікс, їхній бос, у хлопця, якого завтра привезуть до нас, ті самі симптоми, що у Азарія…
Наступного ранку в кабіні Кирила пролунав мелодійний сигнал внутрішнього телефону. Особисті приміщення марсівників на головній Базі називалися кабінами. Розмір кабін був стандартний — два з половиною метри на три з половиною, при двох із чвертю метрах висоти. Поряд — туалет і душова — одна на дві кабіни. Сусідом Кирила, з ким належало ділити душову, виявився Сергій — радист і радіоастроном нової зміни; він з моменту їх прибуття на Базу не вилазив з центральної радіорубки. У кожній кабіні була койка, що вдень перетворювалася на канапу, стіл для роботи, крісло, стінна шафа і стелаж для книг. Над столом — телевізійний екран, телефон і невеликий пульт управління з регулятором кондиціонера, порохотяга, освітлювальних пристроїв, годинником та індикатором внутрішньої й зовнішньої температур, сили і напряму вітру, рівня радіації.
Кирило почув сигнал телефону, знаходячись у душовій. Поки він накинув халат і пройшов у свою кабіну, сигнал повторився двічі.
Він квапливо узяв трубку.
— Кирило Волін слухає.
— Доброго ранку, колего, — загуділо у слухавці. — Сподіваюся, не розбудив. Це Бардов.
— Доброго ранку, професоре. Слухаю вас.
— Облиште ви цього професора, колего. Мене звуть Микита, скорочено Мик. Ви не дуже зайняті?
— Ні.
— Могли б зазирнути до мене?
— Просто зараз?
— Ну, скажімо, в межах десяти хвилин.
— Гаразд, буду.
Швидко одягнувшись і захопивши теку зі своєю програмою, Кирило попрямував до шефа. Коли він піднявся в коридор, де поряд з кают-компанією знаходилася кабіна начальника марсівлі, назустріч йому вийшов Геворг. При вигляді Кирила на вузькому худому обличчі геофізика, обрамленому чепуристою борідкою стиляги-сатира, з’явилася посмішка.