Александр Шалимов – Дивний світ (страница 46)

— У чому все-таки проявлялися химери в поведінці Енріке, про які ви згадали? — запитав Мак.

— На «поверхні» — в міміці, виразі очей, інтонаціях, жестах… Він став дуже дратівливий, різкий, «не контактний»; обривав, коли до нього зверталися з питаннями. Він усе більше віддалявся від колег, замикався у своєму «я», мов комп’ютер без зворотного зв’язку. Іноді здавалося, що він шукав і не знаходив відповіді на якесь питання, що мучило його. Відтак…

— Стоп, Фреде, потім докажеш, — перервав нараз Морстон. — Поглянь, нас зустрічає начальник російської станції.

Кирило, що уважно слухав американця, також глянув уперед. Від громади корабля до них назустріч крокував Бардов разом з учасниками четвертої та п’ятої змін.

Американці явно поспішали. Морстон, що очолював їхню групу, відхилив навіть запрошення Бардова відвідати Базу.

— Звідси до вашої Бази далеченько, — пояснив він свою відмову, — а нас ще чекає робота на зворотному шляху. І ми мусимо повернутися до себе завидна. У планетольота дуже напружений графік. Завтра полетять наші геологи. Та й у вас перед стартом справ чимало…

Коли американський планетоліт відлетів, Геворг сказав Кирилові:

— Пір’ячко в них на писку, ось що. Підкинули напівтруп і втекли…

— Поясни свій геніальний здогад.

— Не розумієш? Усі ці так звані «примари»… — їх робота… А Енріке — морська свинка. На ньому відпрацьовувалася «методика». Тепер кінці у воду, особливо якщо він стане трупом під час польоту. На Землі нашим ще доведеться доводити, що до чого… І виправдовуватися, якщо не довезуть.

— Але навіщо?

— Що навіщо?

— Навіщо б їм усе це?

Геворг посміхнувся:

— Наразі не знаю. Може, пізніше зрозуміємо? Не виключений і примітив: хочуть налякати, щоб ми згорнули роботи… Наш головний космодром вибраний не випадково… Й ущелина Копрат підозріла. Один з найглибших розрізів марсіанської кори. Там вони щось пронюхали, а космодром — удар нижче пояса.

— Занадто мудровано! Підозрілість ніколи не сприяла проникливості, Геворгу.

— У мене теж з’являлася подібна думка, — відзначив Мак, що мовчки слухала їхню розмову. — Потім я її відхилив. Адже, по суті, «фантом Азарія» не загроза, навіть не застереження. Це радше запрошення, заклик, обіцянка чогось… Він здатний викликати цікавість, інтерес, але не страх.

— І лише попутно перевертає мізки, позбавляє людину розуму, — додав Геворг.

— Це побічні явища, ймовірно пов’язані з випромінюванням, відповідальним за сам феномен. Переконаний, що знайдеться спосіб нейтралізувати їх.

— Якщо нас раніше не спостигне доля Азарія й Енріке.

— Я зовсім не стверджую, Геворгу, що небезпеки не існує, — блакитні очі Мака мовби закрижаніли, — адже ми гадки не маємо, які ще випромінювання, окрім тих, що відомі, пронизують усіх нас на цій планеті. Можливо, «поле», в якому виникає «фантом Азарія», існує тут постійно. Існує і постійно впливає на нас. Подібно до радіоактивності — до того, як її навчилися вимірювати; подібно до гравітації, нарешті, яку ми навчилися створювати штучно, хоча гадки не маємо, що вона таке. Локальні порушення невідомого тутешнього «поля» — природні, а можливо, навіть штучні, призводять до виникнення фантомів…

— Все-таки допускаєш штучні, — осміхнувся Геворг.

— Не виключено, але й не пов’язую їх із нашими сусідами.

— Тоді хто?

— Не знаю. Також не знаю, як і ти, коли тебе запитали, навіщо цим займатися американцям…

У мозку Кирила немов палахнула блискавка. Це було мов осяяння… Думки помчали з нестримною швидкістю: «Ну звісно… Штучне збудження невідомого «поля»… Заклик… Обіцянка… Що за світла голова в Мака!.. Треба лише все добре продумати, обговорити з ним… Це, безумовно, шлях уперед… Уперед… Але де шукати джерело сигналів? У космосі? Під кригою? У глибинах Марса?..»

Кирило насилу перевів подих. Поглянув на співрозмовників. Вони мовчали.

— Ти зараз видав геніальну думку, Маку. — Той стрепенувся і здивовано поглянув на Кирила. — Геніальну… — повторив Кирило. — Але спочатку скажіть мені, якщо хтось із вас знає, наскільки важко технічно в наших умовах відтворити штучним шляхом «фантом Азарія»? Звісно, не сам фантом, його модель.

Мак здивовано знизав плечима.

— Модель зовсім не важко, — запевнив Геворг, посміхаючись. — Потрібна хороша лазерна камера, наприклад, із тих, що застосовуються при сучасних кінозйомках, але… враховуючи особливості тутешньої атмосфери, дещо видозмінена.

— На Базі або на «Вітрі часу» така є?

Геворг на мить задумався:

— Такої немає. Але в лабораторії, навіть у своїй лабораторії на Базі, я, ймовірно, зміг би продемонструвати вам оптичну модель «фантома Азарія» у зменшеному масштабі.

— Зроби це обов’язково, Геворгу, — попросив Кирило. — Це зараз дуже важливо.

— Що за це матиму?

— Співавторство у відкритті, у вражаючому відкритті, на порозі якого ми, можливо, опинилися… завдяки Маку.

— Завдяки мені? — щиро здивувався Мак.

— Тобі й декому ще…

— Ти починаєш говорити загадками, Кіре.

— Я щось також… перестаю розуміти, — спохмурнів Геворг.

— Потерпіть… На Марсі й навколо приховано більше, ніж сниться вашій мудрості, колеги, — урочисто процитував Кирило. — Сказано у Шекспіра, щоправда, не зовсім так, але суть саме в цьому…

Лабораторну модель «фантома Азарія» Геворгу вдалося продемонструвати лише через тиждень після старту «Вітру часу». Демонстрація відбулася в кают-компанії Бази у присутності всіх учасників п’ятої зміни.

За сигналом Геворга було вимкнене головне освітлення, і над круглим центральним столом у напівтемряві кают-компанії раптом з’явилася яскраво освітлена фігурка у блакитному скафандрі. Вона зробила декілька кроків у повітрі, обернулася і, широко розвівши руки, привітала присутніх поклоном.

— Це був Кирило, — оголосив Геворг, коли фігурка зникла і знову увімкнули освітлення. — Провести зйомку лазерною стереокамерою вдалося лише вчора біля лабораторного корпусу.

— А що заважало? — запитав шефуня.

Гезорг усміхнувся.

— Досконалість моєї апаратури. Камера, якою знімалося зображення, призначена для інших цілей. Її довелося… модернізувати.

— Після чого її вже не можна буде використовувати за призначенням, — буркнув шефуня. — Я правильно зрозумів?

— Майже… Та зате можна показувати ось такі фокуси.

— Ви вважаєте, «фантом Азарія» мав подібну… природу?

Геворг знову посміхнувся.

— Не виключено. Лише апаратура була потужніша.

— Потужніша? А на скільки?

— Ну, це можна підрахувати, — Геворг задумався, прикидаючи подумки. — «Потужніша» — не зовсім точно. Різниця на декілька порядків.

— Чудово. — Шефуня почав погладжувати бороду. — І де ж така лазерна «гармата» могла знаходитися?

— Де завгодно, це залежить від потужності.

— Але в межах прямої видимості? Адже ми маємо справу із зображенням у видимих променях спектру.

Геворг похитав головою:

— Не обов’язково. Це залежить від конструкції й потужності випромінювача. Могли бути використані будь-які електромагнітні коливання з багаторазовими відбиваннями і заломленнями. Трансформація у хвилі видимої частини спектру могла відбутися після останнього відбивання чи заломлення.

— А побічні явища? Вражаюча дія на мозок, нервову систему?

Очі Геворга хитро зблиснули:

— Це питання до медиків, шановний шефе. Не беруся відповідати, хоча не виключаю, що «побічні явища» залежать від потужності використаної апаратури.

Кирило вже приготувався заговорити, але його випередив Сергій — енергетик і радіоастроном.

— Я підрахував, — сказав він, ні на кого не дивлячись, — необхідну потужність випромінювання для відтворення фантома з тим вражаючим «жорстким» ефектом, який імовірно відчув на собі Азарій… Навіть при відстані в десять кілометрів потужність випромінювача має бути у сто мільйонів разів більша від тієї, яку використовував Геворг. Подібними потужностями ніхто на Марсі не володіє: ані ми, ані американці… У радіусі десяти кілометрів від космодрому нічого подібного, звісно, не могло бути; і не лише в десяти, в ста і в тисячі кілометрів — також.

Запала довга мовчанка.