Александр Шалимов – Дивний світ (страница 47)

— Що сильніший і проникливіший наш розум, то виразніше відчуває він своє безсилля, — прогудів нарешті шефуня. — Чи знайдуться охочі спростувати Монтеня[114]?

«Ні, далебі, мені зарано вискакувати зі своєю гіпотезою, — подумав Кирило, — треба дочекатися нового прояву фантома, зробити заміри… Добре, що Сергій виступив із розрахунками. Не знав, що ця історія його так зацікавила. Доведеться побалакати і з ним… Але якщо він не помиляється, космічний варіант виключений і тоді…»

— Ну а відповідальний виконавець із проблеми «фантом Азарія» скаже нам сьогодні щось?

Кирило здригнувся, підняв голову. Твердий погляд шефуні був спрямований просто на нього.

Ще мить він вагався. Казати чи ні?..

— Ні, — почав він поволі, — надійними даними, які могли б зацікавити присутніх, у світлі… експерименту колеги Геворга, я поки не володію. «Фантом Азарія» більше не спостерігався, американські дослідники не змогли або… не захотіли повідомити нічого нового. По суті справи, ми навіть не знаємо, чим викликане захворювання доктора Енріке Кенбі. У його карті лише фіксація спостережень лікаря й ані слова про можливі причини… Галюцинації згадуються, але які саме — невідомо. Схожість зі станом Азарія має місце, але лише схожість. Через дев’ятнадцять днів я мушу подати на ваше затвердження програму досліджень із проблеми «фантом Азарія». Не викликає сумніву, що до цього треба побувати в американців.

— Все правильно, — спокійно констатував шефуня, — значить, завтра ви й вирушите до них… разом з Максимом. Із Джіксом я домовлюся…

Домовлятися з Невілом Джіксом шефуні не довелося. Щойно закінчилося засідання, черговий оператор поста управління Бази попросив професора Бардова терміново спуститися в радіорубку. Шефуня повернувся в кают-компанію через декілька хвилин. Його широка червона фізіономія сяяла від задоволення.

— Самі завітають сьогодні увечері, — повідомив він Кирилові. — Я маю на увазі американців, — пояснив він після невеликої паузи. — Морстон і ще один… Джікс просить допомогти… Допоможемо, звісно… Отож готуйтеся, Кіре… Завтра вранці полетите.

Проте виліт довелося відкласти… Вночі почався ураган. До ранку він посилився. Захисні півсферичні куполи здригалися від страхітливих поривів вітру. Настав світанок, але навколо Бази все тонуло в густій червоно-бурій імлі, що зрідка прорізалася фіолетовими сполохами електричних розрядів.

Морстон, що прилетів увечері, ночував на Базі. Його супутник залишився на планетольоті, який американці посадили у плоскій улоговині, за декілька сотень метрів на північ від споруд Бази.

За сніданком, прислухаючись до гуркоту й завивання урагану, Морстон стривожено похитував головою.

— Непокоїтеся про вашого товариша? — запитав Мак. — Треба було і йому ночувати тут. Даремно він відмовився.

— Електричні розряди… У нас таких гроз не буває. Звідки тут стільки електрики?

— Ваша станція розташована набагато вище — в гірському районі, — сказав Бардов. — Із півночі вас прикриває вулканічний масив. А ми — на краю рівнини, відкритої на північ. Коли урагани бувають особливо сильні, вони приходять з півночі. Як і цей.

— На Землі грози сильніші в горах, — відзначив Морстон.

— Також не скрізь… Ну а тут свої «марсіанські» закони. Ми в них ще не розібралися.

— Мені іноді починає здаватися, — Морстон ретельно розмішував цукор у горнятку кави, — що ми поквапилися з дослідженнями Марса. В усякому разі, з організацією тут постійно діючих станцій. Горішок ще не на зуби нинішньому поколінню вчених. Років через п’ятдесят-сто з іншою технікою, іншими знаннями, стійкішою психікою — ще якось може. А зараз, — він похитав головою, — суцільні загадки… і… нерідко прорахунки.

— У нас також, — кивнув Бардов, — але починати було треба. І коли б не почали, першим довелося б через усе це пройти. На те вони й перші… А що, власне, у вас трапилося, колего? Джікс учора попросив прислати нашого лікаря. Ви сказали, що украй бажаний приліт фахівця з фізики атмосфери. Кого відрядити з вами, коли закінчиться ураган?

— Бачте, — Морстон похнюпився, — відверто кажучи, нам потрібна допомогу і лікаря й фізика, і навіть не знаю, чия важливіша. Але, ми розуміємо, у вас свої завдання; тому вирішуйте самі, кого можете відпустити… Якщо говорити про оптимальний варіант… — Він затнувся.

— Ну то який же оптимальний варіант? — прогудів шефуня, погладжуючи бороду.

Морстон важко зітхнув:

— Професор Джікс просив передати вам, що всі ми украй зацікавлені у вашому особистому приїзді, пане Бардов. Украй… Ніхто краще від вас не знає цієї клятої планети. Вона підносить сюрприз за сюрпризом… Ми нещодавно виявили сліди якихось прибульців із космосу, але… Розумієте, це важко пояснити, треба дивитися на місці…

— Ваш Енріке Кенбі погорів саме на цьому? — жорстко запитав Бардов.

— Т-так, — процідив Морстон, — на жаль, не лише він…

— Шкода, що не сказали відразу!

— У нас не було єдиної точки зору, сер.

— Ймовірно, її не існує й зараз?

Морстон мовчки знизав плечима.

— Гаразд, ми летимо з вами, як тільки стихне ураган. Учотирьох.

— Дякую, — Морстон нервово відкашлявся, — від імені Джікса і… мого… і взагалі всіх нас…

Цього разу ураган не стихав цілий тиждень, І весь тиждень не вдавалося встановити радіозв’язок не лише з американською станцією, але і з планетольотом, який знаходився всього в декількох сотнях метрів від Бази. Не могло бути й мови про те, щоб вийти назовні навіть і в скафандрах вищого захисту. Ураган здійняв у повітря страхітливу кількість піску й куряви. Пітьма панувала повна. Ця непроникна, виюча круговерть була так насичена електрикою, що весь метал на захисних куполах споруд Бази світився зловісним блакитнувато-фіолетовим сяйвом. Зверху часом долинали важкі гуркоти грому, але блискавок уже не було видно — настільки щільною стала пилова завіса.

За тиждень вимушеного сидіння на Базі Кирило не один раз намагався «розговорити» Морстона. Проте той, отримавши згоду Бардова, знову замкнувся у своїй шкаралупі, відбуваючись загальними фразами й обіцянкою все показати й пояснити на місці.

— Моя розповідь вас не переконає, — казав він, — а налаштувати скептично може. Краще відразу побачити самому…

Ураган почав стихати на восьму добу. Незабаром вдалося уловити радіо планетольота. Супутник Морстона викликав свою станцію, але його там, либонь, не чули. Не реагував він і на виклики Бази.

— Його ледве чутно, — сказав Морстону черговий оператора, — хоча він зовсім поряд…

— Давайте я спробую, — запропонував Морстон.

Після багатьох спроб йому вдалося встановити зв’язок з планетольотом. Вислухавши повідомлення звідти, Морстон присвиснув:

— Він у пастці. Планетоліт засинало повністю.

Звільнення американського корабля з піщаного полону зайняло цілий день. Ще день пішов на розчищення злітної смуги. Для цього довелося пустити в хід усю наземну техніку, наявну на Базі.

— Ми вибрали дуже невдале місце для посадки, — зізнався Морстон, коли все було нарешті готове до старту й учасники перельоту зібралися біля американського корабля.

— Даремно відмовилися скористатися нашим ангаром, — відзначив Мак.

— Хто міг думати, що прийде такий ураган.

— Тут завжди треба бути готовим до будь-якої несподіванки, — сказав Бардов, — особливо з боку погоди. Ми ще тільки-тільки почали розробляти методику короткострокового прогнозу. А в історії з вашим планетольотом найбільше, звісно, винен я. Як дбайливому господареві, мені слід було наполягти, щоб ви скористалися ангаром.

— Ви дуже люб’язні, містере Бардов, — блідо посміхнувся Морстон, — винен я, вірніше, моє небажання завдавати вам зайвого клопоту… з ангаром… На щастя, завдяки вашій дружній допомозі все закінчилося щасливо… Ну, якщо всі готові, прошу.

Він указав на планетоліт.

Бардов, Мак, Кирило і Геворг — один за одним піднялися по відкидному трапу і, затримавшись ненадовго в шлюзовій камері, пройшли в салон корабля.

Переліт на американську станцію минув без пригод. Летіли не дуже високо, але внизу все було запнуто пиловою завісою, яка ще не осіла після недавнього урагану. Тому сподівання Кирила побачити зверху каньйон Копрат, озеро Фенікса, Гордіїв Вузол, Амазонію цього разу не виправдалися. Лише перед посадкою Кирило розгледів унизу в червонуватих променях призахідного сонця хаотичне скупчення зубчастих бурих гребенів, розділених глибокими ущелинами; в ущелинах уже залягли густі лілові тіні.

Споруди американської станції промайнули в улоговині біля підніжжя цеглисто-червоного плато, на яке опустився планетоліт. Пробігши по плато близько кілометра, корабель раптом нахилився й пірнув кудись униз у темряву.

— Ми в підземному ангарі нашої станції, — почувся голос Морстона. — Шоломи одягати не треба. Ангар герметизований.

В ілюмінаторах корабля спалахнуло яскраве електричне світло. Кирило побачив сіру бетонну підлогу й бетонні стіни просторої зали. Віддалік стояв гурт людей у звичайних робочих комбінезонах. У центрі його виділявся високий смагляволиций чоловік у великих окулярах, із цілком білим волоссям.

— Це професор Невіл Джікс, — сказав за спиною Кирила Морстон. — Дозвольте привітати вас, панове, на території Сполучених Штатів Америки на Марсі.

Планетоліт уповільнив рух, здригнувся й зупинився.

Перша робоча зустріч відбулася наступного ранку відразу після сніданку. Професор Невіл Джікс запросив чотирьох гостей зайняти місця за круглим столом у невеликому салоні, поряд із його кабінетом. З американського боку на зустрічі були присутні також четверо. Окрім Джікса, Морстона та Фреда, який і тут не розлучався з димчастими окулярами, ще Грідлі.