Александр Шалимов – Дивний світ (страница 43)

— Станція там. — Мак указав уперед. — Перетнемо кратер і будемо близько.

— А урвище праворуч? — запитав Кирило. — Мені спочатку здалося, що воно недалеко, але звідси зверху це виглядає інакше.

— Ого! — вигукнув Мак. — Недалеко! Тут важко оцінювати відстані на око. До урвища близько двохсот кілометрів. Ми його бачимо так виразно тому, що там зараз не дуже багато куряви в атмосфері. Останнім ураганом її зігнало на північ у рівнини. Урвище — південний край ущелини Копрат — скельна стіна заввишки понад п’ять кілометрів.

Усі погляди звернулися у бік славнозвісної ущелини — гігантської тріщини, що колись розколола стародавню кору[106] Марса.

— Не думав, що її видно з околиць станції, — відзначив Геворг. — Це містечко мене дуже цікавить…

— А зазвичай її й не видно, — заперечив Мак, загальмувавши всюдихід. — Просто вам пощастило. Дивіться гарненько.

— Ви були там? — запитав Кирило.

— Ще б пак… Не один раз. І американці теж. Але там, — Мак махнув рукою, — треба працювати й працювати. Наразі суцільні загадки…

— А які у вас стосунки з американцями? — поцікавився Сергій.

— Як і на Землі. Співіснуємо…

— Були у них?

— Наші дехто були. Я — ні. Їх ми також приймали. Тих, хто працював у ущелині Копрат. Навіть допомогли трохи. Загалом, вони непогані хлопці. Окрім Грідлі…

— А Грідлі — хто?

— Є такий один. — Мак спохмурнів. — Познайомитеся… Ну гаразд, помилувалися Копратом і поїхали далі.

«Черепашка» рушила з місця і, збільшуючи швидкість, побігла вниз по крутому кам’янистому схилу. Коли досягли плаского дна кратера, Мак ще збільшив швидкість. Кратер перетнули за півгодини, залишивши справа по борту скупчення схожих на велетенські колони червонуватих скель.

— Залишки нека[107] — на місці жерла вулкана, — лаконічно пояснив Мак.

— Що, вулканічний кратер? — запитав Геворг.

У його голосі прозвучав сумнів.

Мак кивнув:

— Як на мене, так… Дехто, щоправда, не згоден. — Він похитав головою. — Ми тут сперечаємося з кожного приводу. Сперечаємося й сперечаємося… І багато чого не можемо зрозуміти. Суцільні загадки. Що далі, то більше…

— Але такі широкі кратери з пласким дном, здається, прийнято вважати метеоритними, — відзначив Кирило. — Як, наприклад, Арізонський чи Попігай у нас у Сибіру. Поперечник цього кратера кілометрів сорок. Нічого собі вулкан.

Мак знизав плечима:

— Тут є й ще більші вулкани. А цей — найпевніше кальдера[108] — залишки вулкана, зруйнованого вибухом. Потім у центрі кальдери утворився ще й менший вулкан. Ми щойно минули центральну гірку — це й є залишки пізнішого вулкана. Тут складність у іншому…

— У чому саме?

— Лід… Викопний лід… Скрізь. Ми з ним зіткнулися, тільки-но почали буріння. Я через нього на другу зміну залишився. Винятково через нього…

— Не розумію, — сказав Геворг. — Який лід? Де? У полярних областях?

— Якби ж то! — усміхнувся Мак. — Скрізь, розумієте, скрізь. Тут і біля нашої бази… Скелі, ось як гребінь цього кратера і його центральна гірка — вони стирчать з-під льоду. Ви думаєте, ми зараз їдемо по кам’яному ґрунту? Дідька лисого! Під нами лід, присипаний піском і щебенем. І скільки його, ніколи не знаєш.

— То що ж у вас виходить? — Кирило здивовано поглянув на водія. — Марс — планета-океан, замерзлий океан?

— Майже, — кивнув Мак. — Майже… Втім, це наразі моя — крайня точка зору. Далеко не всі зі мною згодні. Свердловин ще мало.

— На скільки ж удалося заглибитися?

— Ненабагато. Перші сотні метрів. Але всюди одне й те саме… Десять, двадцять, тридцять метрів «товченої цегли», як каже ваш колега. — Мак кивнув на Сергія. — Далі суцільний лід.

— Скільки? — спробував уточнити Кирило.

— Ніхто не знає. Всі свердловини довелося зупиняти у кризі. Її товщина багато сотень метрів, а можливо, й кілометри.

— Це на рівних ділянках, а на узвишшях?

— Там піску і щебеню більше. Але все це наноси, принесені вітрами. Під ними також лід.

— А скельні ділянки, — запитав Геворг, — ось, наприклад, гребінь кратера, через який ми перевалили. Що під скелями?

— Там, звісно, корінні породи. — Мак кинув швидкий погляд на Геворга, вочевидь здивований його непоінформованістю. — Виходи кам’яної кори Марса. Вони стирчать крізь лід. До того, як океани Марса промерзли наскрізь, такі гребені могли бути островами.

— Нічого собі відкриття! — вигукнув Геворг. — Замерзлі й поховані пісками океани Марса. Ви з моїх дурних питань не дивуйтеся, — додав він, — моя спеціальність фізика атмосфери. У геології я профан[109].

— У нас тут геологію називають ареологією[110], — зазначив Мак, — хоча, може, це й не зовсім правильно. Ареологія — наука про Марс у цілому, включаючи і його кору, і льоди, й атмосферу. Ареолог широкого профілю у нас один — шефуня.

— Ваш начальник?

— Він тепер і ваш також. Залишається на п’яту марсівлю… А тутешні викопні льоди, промерзлі до дна океани — відкриття останніх місяців. Ще не встигло потрапити в жодні звіти.

— Ви це розлузали, коли ми летіли?

— Загалом, так, — кивнув Мак. — Ну ось і наша станція… Зі щасливим прибуттям на «Марс-1», колеги!

Всюдихід загальмував. За вервечкою червонуватих дюн, які вони щойно минули, відкрилася простора улоговина з пласким коричнево-бурим дном. У центрі улоговини блакитними півкулями здіймалися куполи Бази. Біля найбільшого куполу на високій щоглі тріпотів на вітрі червоний із золотим гербом прапор.

— Загадки, суцільні загадки, — сказав професор Микита Бардов — «шефуня», як його називали поміж себе співробітники станції.

Шефуня був неквапливий, масивний, червонолиций, бородатий. Говорив густим басом із металево-дзвоновим відтінком. Його незворушність і спокій у найважчих, навіть екстремальних ситуаціях вважалися зразковими. На станції існував неофіційний, але всіма визнаний еталон стійкості й витримки, — «одна шефуня» — величина, близька до нескінченності, в малих частках якої оцінювалася витримка решти учасників марсівлі.

Шефуню відрізняли ще виняткова коректність, залізна логіка, непохитна воля й апостольська доброта. При необхідності викартати когось він завжди переходив на здрібнілі й пестливі форми мови.

За фахом він був планетологом. Декілька років працював на місячній базі. Його кандидатська дисертація, присвячена історичній селенології[111], відразу принесла йому докторський ступінь. Шефуня був автором усіх марсіанських програм, начальником першої й четвертої марсівель. Тепер він залишався ще й на п’яту…

Щойно він стисло й лаконічно розповів новій зміні про головні підсумки роботи четвертої марсівлі.

— Що стосується завдань п’ятої, — він зробив довгу паузу, — привезену програму доведеться де в чому змінити. Продовжуватимемо буріння, атмосферні спостереження, геофізику… Біологічні дослідження треба скоротити, тому що вони нічогісінько не дали.

— А лід? — швидко запитав Мак.

— Біологи зосередять увагу на вашому крижаному керні[112]. Їм цього цілком достатньо.

— Буде ще лід із шахти, — сказав Кирило. — Проходка шахти закладена у проекті, і я тепер думаю, що шахту слід проходити крізь покривний лід. Треба лише вибрати відповідне місце…

— Це дуже добре, що ви так думаєте, — ласкаво кивнув шефуня. — І містечко треба вибрати… А ось із самою проходкою, може, зачекаємо? Га?

— Але як же так! — вигукнув Кирило. — Шахта — це свого роду цвях…

— Е-е, дорогенький, — загудів шефуня, — «цвяхів» у наших марсіанських програмах цілі бочки. — Він зітхнув. — Річ у тім, що я ще не сказав вам, можливо, найголовнішого. Необхідно буде займатися однією позаплановою… проблемою. Тут у нас виявилися місця, в яких у людей виникають, — шефуня примружився і зробив довгу паузу, — ну, скажімо, наразі… галюцинації… Навіть масові, якщо вважатимемо «масою» трьох чоловік. Усі наявні засоби індивідуального захисту — всюдиходи, скафандри, зокрема важкі нічні, придатні, як ви знаєте, для відкритого космосу, не допомагають. Не допомагають і захисні поля. Якщо «галюцинація» виявляється тривалою — в межах години чи більше того, — він кашлянув і знову зробив паузу, — може настати непритомність, після якої людина тривалий час перебуває у стані крайньої психічної депресії. Можливі й тяжчі наслідки.

— Схоже на захворювання, — обережно відзначив Кирило.

— Ми спочатку так і гадали. Але головний медик, — шефуня вказав на Мака, — вважає інакше… Про свою точку зору він потім сам розповість. Уперше це трапилося… — Шефуня обвів питальний поглядом присутніх.

— Три місяці тому, — швидко підказав Мак.

«Відразу після нашого відльоту з Землі», — подумав Кирило.

— Сьогодні рівно вісімдесят шість діб Марса з того дня, як це трапилося вперше, — продовжував Бардов. — Першим був Азарій Горбунов — геофізик. Він потім за власною ініціативою ще двічі потрапляв у цю… пригоду. Його довелося… ізолювати, і ми відправляємо його звідси… у досить важкому стані.

— Психічному? — спробував уточнити Кирило.

— Крайня депресія, що переходить у маревний стан і параліч рук, — пояснив Мак.

— Вочевидь, усе-таки нервове захворювання, — відзначив Кирило.

Мак заперечно труснув рудою головою.