Александр Шалимов – Дивний світ (страница 42)
— Не будемо сперечатися. Повертайтеся.
— Ще трохи терпіння, Стіве. Я все-таки хочу висісти на цю брилу.
— Причалювання виключене, Рею.
— Знаю. Можна десантуватися за допомогою індивідуального двигуна і потім так само повернутися.
— Твій скафандр недостатньо надійний для такого експерименту.
— Висадка буде дуже короткою, Стіве.
— Ризик надто великий. Для людини, Рею. Вже якщо висадка тобі так необхідна, хай краще її здійснить ЕН. Наведену радіацію ми з нього потім легко видалимо.
— Ти чув, ЕНе?
— Я готовий.
— А не боїшся?
— Мені невідоме це відчуття, Рею. Крім того, перед виходом я можу вимкнути індикатор самоствердження.
— Гаразд. Ти лише візьмеш зразки скель і того матеріалу, з якого складені руїни. І заглянеш у отвір, що веде всередину брили.
— Я зрозумів, Рею.
Все подальше трапилося надто швидко, щоб Стів устиг втрутитися. ЕН вислизнув з ракети через декілька хвилин. Його оранжевий комбінезон було виразно видно на тлі зеленого майданчика, над яким нерухомо висіла ракета. Здається, ЕН ще не встиг торкнутися брили, коли назустріч ньому вдарила сліпуча іскра і на місці оранжевого комбінезона на мить спалахнуло маленьке нестерпно яскраве сонце. Всі екрани зв’язку на планетольоті МП-112 згасли одночасно, тому що відкинуте спалахом дископодібне тіло ракети зіткнулося з кам’яною брилою, породивши ще одне невелике сонце. З відстані в сто двадцять кілометрів воно навіть не здалося Стіву надто яскравим. Коли й воно згасло, на сріблясто-перламутровій гладіні кільця можна було розгледіти маленьку темну плямку в тому самому місці, де щойно знаходилася брила міражів, розвідувальна ракета, Рей, ЕН. У центрі цієї плямки тепер просвічувала одна з зірок південної півкулі Сатурна…
Слід було розрахувати шлях на Ганімед і ввести необхідні дані в електронну пам’ять обчислювальних машин планетольота, тому Стів змусив себе підвестися.
Все виявилося до смішного простим. Трагедія фаетонців, замкнених на своїй планеті й загиблих разом з нею, таємничі властивості кілець Сатурна, загибель земних кораблів у околицях цієї планети… В сиву давнину люди Землі, певно, вже здогадувалися про дещо. Тому й нарекли цю планету ім’ям кровожерного бога, що пожирав своїх дітей[103].
Анігіляція… Повне перетворення матерії на енергію при зіткненні речовини й антиречовини. Що може бути нещадніше! Нікчемний дотик земної ракети й антиречовини Фаетона, де все навпаки — ядра атомів з негативними зарядами, а позитрони[104] — замість електронів[105], і в результаті згубний вибух, якого не можна було уникнути.
Речовина й антиречовина в одній планетній системі. Як мало ще ми знаємо!
«Ех, Рею, Рею, дорого ж ти заплатив за твоє останнє відкриття. І ти, Електронний Мудраку, що увібрав у себе майже весь досвід земної науки! Випромінювання небезпеки — ти його правильно визначив, але недооцінив… Не вистачило одного, найостаннішого кроку… Я ще не знаю, що обіцяє людям твоє сьогоднішнє трагічне відкриття, Рею. Багато надій воно перекреслило, але в далекому майбутньому, коли Людина зуміє впоратися з антиречовиною, тоді, далебі, Рею, тебе назвуть «першим серед перших», — так думав Стів, а планетоліт МП-112 ніс його до Ганімеда.
ЕСТАФЕТА РОЗУМУ
Відлітали з Марса марсіани
В невідоме, в зовсім інший світ,
І не в казці, не в оповіданні…
Десь мільйонів двісті тому літ…
Кирило прилетів на станцію «Марс-1» із п’ятою зміною. Тривалість марсівлі — рік Марса — два земних із хвостиком. І півроку на дорогу туди й назад. Два з половиною роки далеко від Землі…
Сідаючи у всюдихід, він знову подумав про це. Всюдихід називався «Черепашкою». Так було написано білою фарбою на подовженому блакитному корпусі, який спирався на шість колінчастих, озутих у гусениці ніг. Кирило вже встиг помітити, що конструктори й монтажники віддавали перевагу тут яскраво-блакитним кольорам. Можливо, тому, що нагадували про земне небо, а найпевніше тому, що різко виділялися на тлі іржавого забарвлення ґрунту, скель, осипів. Тут навіть денне небо було червонувато-оранжевим. Пил, здійнятий ураганами, ніколи не встигав осісти.
М’яко перебираючи шістьма ногами, «Черепашка» неквапливо бігла від космодрому, де опустився «Вітер часу», до станції. Їхали навпростець по іржаво-бурій кам’янистій поверхні, повіспленій невеликими плоскими кратерами. Правобіч то з’являлося, то зникало за ближніми узвишшями фіолетово-червоне урвище. Лівобіч кам’яниста рівнина тягнулася на північ і тонула в червонуватій запорошеній імлі.
У всюдиході їх було четверо — всі в легких блакитних скафандрах із круглими прозорими шоломами. Пасажири розташувалися попереду. Решту просторої кабіни займав багаж — їх особистий, привезений із Землі, і експедиційний. Трьом належало змінити частину персоналу станції — тих, хто повертався з «Вітром часу» на Землю. Четвертий — він вів усюдихід — залишався тут на другий термін. Це був кремезний здоровило з коричневим від засмаги обличчям і блакитними очима. Шапка кучерявого рудого волосся заповнювала весь вільний простір шолома. Вона нагадувала німб — обов’язковий атрибут екстрасенсів, а ще — «святих», як їх колись зображали на старих картинах та іконах. Водія звали Мак, імовірно Максим, але він сказав просто «Мак», коли знайомився.
Кирило знав, що у складі зміни чотирнадцять чоловік, причому кожен суміщає декілька професій. У попередній зміні, з якої десятеро через тиждень покинуть Марс, були два Максими — один лікар, геолог-планетолог і художник, другий — астрофізик, енергетик і радист далекого зв’язку. Ким був цей Мак, Кирило не встиг запитати, тому що при завантаженні всюдихода довелося без кінця відповідати на питання про земні новини і справи.
Мак перестав розпитувати всього кілька хвилин тому, зосередившись на управлінні «Черепашкою». Закусивши губу, він лавірував між скупченнями кам’яних брил і за якимись лише йому відомими ознаками вибирав найбільш оптимальний варіант шляху. «Черепашка» бігла, не зменшуючи швидкості, однак погойдувалася в різних напрямках усе відчутніше.
— Далі дорога трохи гірша, — відзначив Мак, уважно дивлячись уперед, — але ми виграємо кілометрів сорок.
Кирило здивувався.
— Здається, від космодрому до Бази всього сорок кілометрів. Я читав у звіті…
— Було, — відгукнувся Мак, — але вас посадили на запасному — у східній частині рівнини Офір. Звідси до бази двісті з гаком, якщо по прямій.
— А по дорозі?
— А її немає… В об’їзд цього масиву всі чотириста. Але я вас напряму…
Всюдихід добряче труснуло.
— Не треба хвилюватися, голубко, — відзначив Мак, звертаючись найпевніше до «Черепашки». — Я ж просив…
Знову струс, від якого всі підскочили на еластичних сидіннях.
— Гей, ліві ноги, будьте уважніші, — Мак уповільнив рух і зайнявся кнопками на панелі управління, — так буде надійніше.
Він знову збільшив швидкість.
— Чому ми сіли далеко від станції? — запитав Кирило.
Мак зосереджено покивав головою у прозорому шоломі:
— Довелося. На головному космодромі у нас, — він зітхнув, — непорядок об’явився. Доведеться з’ясовувати…
— Що саме?
— Наразі до ладу ніхто не знає… Шефуня вам пояснить… Може, нічого важливого. Але вирішили посадити «Вітер часу» подалі. Так безпечніше.
— Безпечніше?
— Атож, — Мак усміхнувся, — та ви не лякайтеся…
— Це у них така гра, Кіре, — відзначив Геворг — фізик нової зміни, він сидів позаду Кирила. — Лякати новачків… Ось, мовляв, до всіх інших загадок Червоної планети ще одна з царини «примар»…
— «Примари» Марса?
— А чом би й ні? До речі, вода на твій млин, Кіре. Адже ти збираєшся шукати сліди зниклої цивілізації.
— Працивілізації нашої планетної системи, Геворгу.
— Ось-ось… Слідів життя не знайшли, а сліди працивілізації шукатимемо… Природно, вони, — Геворг кивнув на Мака, — дізнавшись, що у складі зміни летить відомий археолог — фахівець із прадавніх цивілізацій Землі, приготували сюрприз… Правильно я кажу, Маку?
Мак усміхнувся — загадково і ледь збентежено, але промовчав. Вся його увага тепер була зосереджена на місцевості попереду всюдихода. «Черепашка», погойдуючись, долала досить крутий підйом уздовж скелястого, усипаного червонуватим щебенем схилу.
— Враження таке, ніби їдемо по товченій цеглі, — пробурмотів Сергій — енергетик, радист і радіоастроном нової зміни, що сидів поряд з Геворгом. — Цегла й нічого більше — цегляні скелі, цегляний щебінь, цегляний пил. І в небі — він-таки…
— Кисень, який колись був тут у атмосфері, пішов на окислення гірських порід, — відгукнувся Мак. — Червона барва — оксиди заліза. Залізо витягнуло з атмосфери майже весь кисень.
— А вдалося десь виявити неокислені породи? — запитав Кирило.
Мак заперечно труснув головою:
— Наразі ні. Слабше змінені траплялися. Вивітрювання тут страшенно давнє, проникає глибоко. Незмінених порід ми не зустріли навіть у бурових свердловинах.
— Ви геолог, Маку?
Він кивнув і, трохи помовчавши, додав:
— Геолог також…
Всюдихід досяг вершини скелястого гребеня. Попереду відкрився великий кратер із пласким червонуватим дном, яке лежало в декількох сотнях метрів нижче. В центрі круглої плоскої рівнини громадилася група червоно-бурих скель, схожих на руїни стародавнього замку. Дальній гребінь кратера ледь проглядав у червонуватій імлі.