Александр Шалимов – Дивний світ (страница 41)

«Цього ж не було, — проноситься в голові Стіва. — Чи клята брила весь час змінює положення? Звідки взявся отвір і куди він веде?»

— Що там ще за дірка, ЕНе? — питає Стів, не дивлячись на центральний екран.

— Заглибина, що веде всередину брили, — спокійно відповідає з центрального екрану ЕН. — Вона була на одній із твоїх голограм, але в іншому ракурсі. А зараз ракета стабілізувалася точно навпроти неї.

— Відстань?

— П’ятдесят п’ять метрів.

— А якщо підійти трохи ближче?

— Ні.

«Упертий чорт, — думає Стів. — Можна спокійно підійти ще метрів на тридцять ближче, і тоді вдасться зазирнути всередину».

Але він мовчить. Управління ракетою Рей доручив ЕНу і попросив Стіва не втручатися. Цікаво, що «бачить» зараз сам Рей? Він у трансі вже понад годину.

— Як його самопочуття? — питає Стів, сердито поглядаючи на Електронного Наставника.

— Зараз пульс і дихання нормальні. Кров’яний тиск також. Кілька хвилин тому пульс різко прискорився, але відтак повернувся до норми. Енцефалограма[102] свідчить про напружену роботу мозку.

— Зачекаємо ще?

— Звісно. Він наказав не будити його без крайньої необхідності.

— Не подобається мені все це, — бурчить Стів, але так тихо, що ЕН не чує.

Минає ще година. Рей продовжує сидіти без руху. ЕН ритмічно переводить погляд з приладів, що фіксують стан Рея, на екрани зв’язку й ілюмінатор. Нарешті Стів не витримує:

— Чи не час закінчувати цей сеанс, Мудраку?

— Ні.

— Я починаю побоюватися за нього.

— Його фізичний стан у нормі, й енцефалограма не показує порушень. Мозок продовжує напружено працювати.

— Скільки це може тривати, хай йому чорт!

ЕН на екрані мовчки знизує плечима і демонстративно відвертається до ілюмінатора.

— Зовні чого нового? — питає через декілька хвилин Стів.

— Нічого.

— Як захисне поле?

— В порядку.

Неговіркий же сьогодні Електронний Мудрак. Власне, так і має бути, і Стів на його місці, напевно, поводився б так само. «На його місці!» Стів навіть підстрибує при цій думці. Виходить, що вони взаємозамінні? Він, Стів, уславлений космонавт, що віддав двадцять років життя підкоренню Космосу, і цей золотобородий манекен, набитий інтегральними схемами, кристалами і дротом. По суті, сьогодні Рей доручив йому навіть відповідальнішу функцію, ніж Стіву. І право вирішувати тепер у нього, а не у Стіва. І все тому, що Стів ганебно здрейфив тоді біля цієї клятої брили. Не збагнув, у чому річ, перелякався у втік. Хоча в чому річ, незрозуміло й зараз. Самі гіпотези. А гіпотези, як відомо, бувають правильні, неправильні й наукові. Наукові — це Рея, неправильні — його, Стіва, а правильні — звісно, у Електронного Мудрака. Вони середнє арифметичне зі всього, чим його натоптали. В даному випадку Мудрак вважає, що нічого реального немає, що два космічні аси спіткнулися на власних галюцинаціях. Якщо це так, значить, усе навколо суцільна нісенітниця, але Мудрак бере в ній активну участь і не хоче її перервати. З глузду можна з’їхати від усього цього! Куди простіше вести розвідувальну ракету над кам’яним лісом третього кільця… І треба ж було йому натрапити на цю кляту брилу. Як усе було б легко і просто без неї. Адже врешті-решт, якщо навіть Рей і «розлузає» ці голоси, де критерій об’єктивності його оцінки? Сама брила? Але хто відшукає її знову в безмежному океані кам’яних уламків? Тут і сотні електронних мудреців не допоможуть. Що ж це, як не гонитва за примарою. Ні, він на місці Рея…

— Увага, Стіве, він прокидається…

Голова Рея на екрані ворухнулася. Він глибоко зітхнув і розплющив очі. ЕН дає йому якісь пігулки, але Рей заперечно трясе головою. Простягає руку до пульта управління. Він щось говорить, і Рей, мабуть погоджуючись, киває у відповідь. Картина на другому екрані починає змінюватися. Розвідувальна ракета поволі обходить навколо брили. Стів упізнає знайомі обриси. Ось ці кляті форми, схожі на руїни. Але поряд щось нове. Правильна вирва, зовсім свіжа. Слід удару? Може, метеорит? Він ладен поручитися, що її раніше не було. Що ще за чортівня? Вирва привернула й їх увагу. Вона надовго залишається в полі зору.

— Що там таке, Рею?

— Терпіння, Стіве… Наразі все йде чудово. На Землі тобі вже забезпечено безсмертя.

Голос у Рея якийсь дивний. Наче надтріснутий. Може, це перешкоди? Вони явно посилюються. Навіть зображення стали нечіткими.

— Як там захисне поле, Рею?

— В порядку.

Це відповів ЕН. Рей зайнятий зараз брилою. Цікаво, чому він згадав про безсмертя? Хотів пожартувати? Йому не властиво…

Поле зору на другому екрані знову починає зміщуватися. Руїни і вирва зникають, відкривається досить широкий зелений майданчик. На його краю ще одна вирва. Також зовсім свіжа. Вже її-бо напевно не було. Стів збирався причалити до цього майданчика й уважно оглянув його.

— Слухай, Рею, здається, на цій клятій брилі з’явилося дещо нове.

— Дві вирви? ЕН стверджує, що їх немає на голограмах.

— Другої напевно не було, Рею.

— Значить, метеорит. Можливо, брила тому й утратила орієнтацію щодо площини кільця.

— Що ви там ще розшукуєте?

— Твої зонди. Їх ніде не видно.

— Дідько з ними! Повертайтеся. Захисне поле у вас має бути вже на межі.

— Треба узяти проби мінералів. Якщо не знайдемо твоїх зондів, доведеться запускати ще один або висаджуватися.

— А що з голосами? Ти їх уже не чуєш?

— Зараз ні. Цей їх «пристрій», вочевидь, витратив весь запас енергії і тепер має знову зарядитися. Але я дізнався вражаючі речі, Стіве.

— Уявляю…

— Навіть уявити не можеш. Це були голоси фаетонців.

— Фаетонців?

— Вони, звісно, називала себе інакше. Вони жили на п’ятій планеті, яку ми охрестили Фаетоном. Розумієш, цей Савченко мав слушність.

— А тепер?

— Що тепер?

— Де вони тепер?

— Ніде. Їх прах давним-давно розсіяний по Всесвіту. Як і сама їхня планета. Фаетон загинув близько двох мільярдів років тому. І вони всі — разом з ним.

— Але голоси? Це ж ретрансляція!

— Це особливий запис їх думок, які вони хотіли передати братам по розуму. Запис-застереження.

— А де він зберігався, запис? Де відтворююча апаратура? Якщо у гру входять два мільярди років…

— Сам запис залишений у цій брилі. У брилі, яку ти виявив, Стіве, і в інших, що розсіялися по всьому Всесвіту. Вочевидь, він зберігається в якихось кристалах. Я не зрозумів. Це надто складно. Нашій біологічній науці ще дуже далеко до їх знання. Ну, а «відтворююча апаратура» — мозок. В даному випадку — мій мозок.

— Чому ж вони не розсіялися по Всесвіту, якщо вміли більше від нас? Чому не покинули свою планету, раз здогадалися, що вона приречена?

— Чомусь не змогли. Всі їх спроби досягти інших планет закінчувалися страшними катастрофами.

— Незрозуміло.

— Дуже багато незрозумілого, Стіве. Їхнє послання мов спалах блискавки. Мені здається, я став старшим, принаймні, на десять тисяч років. А я-бо зрозумів так мало. Та головне не в цьому. Головне, що людський розум не самотній у Всесвіті. Два центри розумного життя виникли так близько. Значить, існують і інші. Значить, наше прагнення до зірок…

— Зачекай, Рею. Не захоплюйся! Кому вони адресували своє послання? Адже якщо це було справді два мільярди років тому…

— Розумові… Розумові Всесвіту. Вони були впевнені, що не самотні. І найкращі з них хотіли застерегти. Вони самі винні в загибелі своєї цивілізації та планети. Перед моїми очима промайнули страхітливі картини всезагального знищення в щонайбезглуздіших війнах. Ми щасливо уникли деяких небезпек нашого розвитку, але наша технологічна цивілізація, подібно до їх загиблої цивілізації, приховує ще й інші… Зараз нема часу детально розповідати, Стіве. Потім, на шляху до Ганімеда, ти дізнаєшся все. Твоє відкриття відіб’ється на долях подальшої історії Землі.

— Наше відкриття, Рею…

— Ні. Головне зробив ти. Ти відшукав їх листа, а я лише прочитав у ньому декілька рядків.