Александр Шалимов – Дивний світ (страница 4)
Першинг і сенатська комісія зберегли в таємниці політ «Атланта».
Тепер у мене немає більше надії. Залишається лише до кінця виконати свій обов’язок.
Дивно влаштована людина. Здавалося б, чого ще чекати? І все-таки чекаю. Я прийшов до висновку, що генерал Першинг учинив правильно. Пріоритет космічного відкриття утверджується в разі повернення космонавтів, і Першинг ще не розголосив катастрофу «Атланта» саме тому, що розраховує врятувати нас самотужки. Кросбі не вилетів у середині квітня через технічні неполадки. Значить, він вилетить у першій декаді травня, коли сонце знову зійде над кратером Арзахель. Все дуже просто… Якби генерал Першинг повідомив про аварію «Атланта», росіяни змінили б програму польоту і спробували б надати нам допомогу. У разі щасливої посадки «Буревісника» я був би врятований, але пріоритет першої успішної висадки на Місяць опинився б у руках російських дослідників.
Через десять днів Кросбі зробить тут успішну посадку. Тоді пріоритет завоюють американці. Задля цього варто зачекати, чи не так, Джоне Сміт? Тим паче, що генерал Першинг має всі підстави вважати тебе небіжчиком… Хоч би що там було насправді, це дає промінь надії ще на два-три земні тижні. А поки треба продовжувати спроби відчинити вихідний люк…
На Землі свято[5]. У кратері Арзахель без змін…
Все як і раніше. Клятий третій засув! Завтра над «Атлантом» зійде сонце, і знову не побачу його…
Настання місячного дня ознаменувалося грандіозними подіями. Спочатку катастрофічний місяцетрус… Я ще не певен, чи закінчився він. Тому поспішаю зробити необхідні записи. Якщо те, що трапилося, повториться, генерал Першинг може не поспішати з висилкою рятувальної ракети.
Місяцетрус почався о восьмій тридцять п’ять за нью-йоркським часом. Саме цієї миті над гребенем кратера Арзахель мало з’явитися сонце. Спочатку я відчув декілька невеликих поштовхів, до яких уже звик за останні тижні. Я навіть не зробив спроби вхопитися за щось. Не міг же я припустити, що трапиться далі. А трапилося наступне. Корпус «Атланта» отримав такий удар знизу, що був зірваний зі свого місця. Ймовірно, корабель підкинуло на декілька метрів угору. Під час кидка він перекинувся, з величезною силою вдарився об щось і покотився вниз.
Мене закрутило, мов у гігантській центрифузі. Сильні удари слідували один за одним. Здавалося, корпус корабля котиться з залому на залом разом з лавиною каменепаду. Підлога і стеля кабіни з диявольською швидкістю мінялися місцями, незакріплені предмети кружляли у скаженій круговерті. Мене било об стіни, об підлогу й стелю і врешті-решт вижбурнуло в коридор. Там я ухитрився схопити руками одне з кріплень, але цієї миті останній страхітливий удар обрушився на рештки «Атланта», почувся скреготливий тріск, світло згасло — і запала тиша. «Атлант» лежав тепер на боці, підлога і стеля кабіни стали стінами.
Я був упевнений, що трапилося непоправне і почую загрозливий свист повітря, що покидає внутрішні приміщення ракети крізь проломи в корпусі. Проте навколо панувала тиша. Я спробував звестися на ноги. Тіло нило від ударів, які я щойно пережив. Коли б не вшестеро менша сила тяжіння, навряд чи я відбувся б так легко…
Прихилившись до стіни, я чекав нових сейсмічних ударів. Але їх не було. Намацуючи вціліле поруччя, я подався шукати ліхтар. Знайшов його, увімкнув… Знову всюди панував хаос. Приймач і сейсмограф розбило вщент. Стрілка апарату повітрообміну відскочила на декілька поділок до червоної позначки: чи то результат ударів, перенесених «Атлантом», чи то почався витік повітря… Однак апарат повітрообміну продовжував працювати й аварійні акумулятори вціліли. Це давало деякі шанси.
Я увімкнув освітлення і квапливо закінчив огляд. Корпус «Атланта», вочевидь, витримав удари. Залишалося оглянути зовнішній люк. Двері, що вели в тамбур, удалося відсунути без зусиль.
Мене мало не збило з ніг. Повітря зі свистом ринуло із внутрішніх приміщень корабля. Очевидно, витік через вихідний люк різко посилився. Я поспішно відступив назад у коридор. Одягнув легкий скафандр та шолом і знову повернувся в тамбур. Нагнувся до вихідного люка. Тепер він знаходився майже в підлозі тамбура. Вузький промінь сліпучо яскравого світла слизнув по рукаві скафандра. Мене немов пронизало електричним струмом. Сумнівів не було; кришка вихідного люка відійшла, і ззовні в тамбур проникало сонячне світло.
Я прочинив шолом і зробив обережний вдих. Повітря в тамбурі було розріджене, мов на вершині Евересту[6], і дошкульно холодне. Виразно чувся свист. Повітря рвалося назовні. Поспішно опустивши шолом і перевіривши, чи щільно зачинені двері у внутрішні приміщення «Атланта», я обернувся до вихідного люка. Побіжний огляд відразу пояснив, що сталося. Третій засув, який мені так і не вдалося відчинити, луснув при ударах, що їх зазнав «Атлант». Вихід був відкритий. Легкий скафандр давав можливість пробути в холоді безповітряного простору близько трьох хвилин. Щоправда, він не був надійним захистом від радіації, але я не став гаяти часу: наліг на ручний важіль вихідного люка. Кришка поволі відійшла убік. Повітря, що ринуло з тамбура, мало не виштовхнуло мене назовні. Я ледве встиг ухопитися за краї люка. Вклякнувши, просунув голову в люк.
Яскраве фіолетово-біле світло засліпило. Довелося зажмурити очі й опустити захисний світлофільтр шолома. Відтак я обережно розплющив очі…
Чорно-білі прискалки кам’янистих плато, за ними — зубчастий сріблясто-сірий хребет. Нестерпно сяючий диск у темному, усипаному зірками небі. Глибокі тріщини чорніли на блискучій поверхні гігантських кам’яних приступок. Із тріщин піднімалися до зірок клуби перламутрово-зеленкуватої пари… Картина була така фантастична, що промайнула думка про галюцинацію… Водночас я чудово розумів, що мушу поспішати. Якщо все це не маячня, через декілька хвилин скафандр перестане служити захистом. Треба мерщій прихопити докази, що я виходив назовні.
Рачки я вибрався через люк. Крізь еластичну тканину скафандра відчув колінами й долонями шорстку кам’янисту поверхню. Обережно звівся на ноги. Промайнула парадоксальна думка, що перші кроки людини Землі в місячному світі — лише повторення її перших кроків на Землі…
У кишені скафандра був геологічний молоток. Я дістав його і, перестрибуючи через невеликі тріщини, кинувся до підніжжя найближчого прискалку. Прискалок складався зі склистої зеленої маси, що нагадувала земну лаву. Розмахнувшись, я вдарив молотком по зеленій скелі. Молоток ковзнув і відскочив. Я вдарив сильніше. Вдалося відколоти невеликий зразок, але сам я, не розрахувавши сили удару, відлетів на декілька метрів від скелі й ледве встояв на ногах.
Куди подівся відбитий зразок?
Очі вже сліпнуть від яскравого світла, блиску скель. А поряд непроглядна чорнота тіней. Світло й пітьма, і зяючі тріщини під ногами. Може, камінь потрапив у одну з тріщин?
Ні! Ось він… Нарешті!
Я відчував, що мій час закінчується. Пронизливий холод уже сковував рухи.
Підхопивши шматок каменю, я кинувся до рятівного отвору люка. Підбігаючи до «Атланта», встиг розгледіти, що сигароподібний корпус ракети привалився до невеликого залому. Далі за заломом угадувалася западина чи урвище, але там усе тонуло в мороці. Промені сонця ще не проникли туди. Мені дуже кортіло глянути, що знаходиться там, за цим заломом, але я відчував, що ще кілька секунд — і вже не зможу рухатися. Притискаючи до грудей камінь, пірнув у люк, увімкнув апарат продування тамбура. Не дочекавшись кінця продування, відсунув двері, що вели в коридор, квапливо скинув крижану тканину скафандра. Відчуття теплоти майже знесилило. Я лежав на підлозі коридору, упиваючись навколишнім теплом.
Відпочивши, почав розтирати руки й ноги, закляклі від холоду. Здається, обійшлося без серйозного обмороження, але було ясно, що легкий скафандр не склав іспиту. Я пробув зовні всього біля хвилини.
Перевіривши, чи добре зачинені двері в тамбур — останній щит, що затуляв мене від холоду й порожнечі, я почав розглядати принесений зразок. Без сумніву, це була застигла лава якогось невідомого на Землі виду. В лупу вдалося розгледіти дрібні блискучі кристали у щільній склоподібній масі. Що це були за кристали?.. Невже алмази?
Перший зразок місячної лави, що потрапив до моїх рук, нічим не нагадував базальти — найбільш поширені лави Землі. Я розшукав шматочок земного базальту, видобутий із глибокої свердловини на дні Тихого океану. Цю частинку Землі професор Джеферсон змусив нас прихопити з собою «на щастя», як сувенір. Ось вони лежать тепер поряд на столі — чорна пузирчаста лава Землі і ясно-зелена, блискуча, склоподібна лава Місяця. Що у них спільного, і що їх відрізняє? Щоб відповісти на це питання і на тисячі інших питань, треба одягнути важкий вихідний скафандр і вирушити в невідомий світ, що лежить за сталевими стінами «Атланта».
Сейсмічні поштовхи більше не повторювалися… Цілий день я був зайнятий підготовкою першого місячного маршруту. Вранішня вилазка позбавила мене приблизно однієї п’ятої запасу повітря.
Строго кажучи, є два шляхи. Перший — не покидати «Атланта», задраїти люки й чекати прильоту Кросбі. Із запасом повітря, що залишився, ймовірно, вдалося б протягнути до середини червня. Другий шлях — зробити два чи, можливо, навіть три виходи в місячний світ. У цьому випадку повітря вистачить лише до кінця цього місячного дня, тобто до вісімнадцятого-дев’ятнадцятого травня. Втім, із двох можливих розв’язків цього рівняння лише один має сенс. Другий — безглуздий. Тому завтра вирушаю в перший маршрут. Я вже ретельно продумав план. Обстежу найближчі околиці того місця, де зараз лежить «Атлант». Спробую знайти пункт примісячення і встановити причини аварії. Деякі думки з цього приводу в мене вже є, але їх необхідно перевірити. Візьму проби газів, які виділяються з тріщин плато. Можливо, пощастить — і зможу спостерігати місяцетрус. Бортовий журнал залишаю у своїй кабіні на випадок, якщо не повернуся.