Александр Шалимов – Дивний світ (страница 6)
— Облиште, Першинг… — почав Джеферсон, але затнувся і, схопившись рукою за груди, важко опустився в крісло.
Генерал поспішно подзвонив.
— Води й лікаря, мерщій, — сказав він ад’ютантові, що виріс на порозі. — Професорові зле.
— Нічого не треба, — пробурмотів старий учений, підводячись. — Нічого… Я поїду… до президента…
— Може, спочатку до лікаря, — умовляв Першинг, під руку проводжаючи професора до дверей кабінету. — Бачите, як шкідливо вам хвилюватися… Ви не бережете себе… Всього найкращого. І, будь ласка, не забудьте про нашу розмову… Проведіть, ад’ютанте.
Коли двері безшумно зачинилися за професором, генерал зітхнув, витер хусточкою вологе чоло й поволі повернувся до столу. Сівши на бильце крісла, в якому тільки-но сидів Джеферсон, генерал потягнувся до телефону.
— З’єднайте мене з канцелярією президента, — сказав він телефоністці. — А втім, ні, не треба…
«Зараз він, звичайно, поїхав додому, цей галасливий старий базіка Джеферсон, — думав Першинг, відкладаючи слухавку. — А вдома він почне зважувати… Вагатися… Адже йому не терпиться стати академіком. Що ж, може, й буде… Може…»
У КРАТЕРІ АРЗАХЕЛЬ
Тільки-но повернувся з маршруту: двадцять три години провів за межами «Атланта» в майже абсолютній порожнечі місячної атмосфери. Я не обмовився. Вона є, ця атмосфера, але вона розріджена настільки, що прилади із Землі її не вловлюють. У її складі вуглекислота і трохи водяної пари, водень, метан і ще якісь гази, складу яких наразі не зміг визначити. Зовнішній скафандр витримав випробування. Це один з небагатьох по-справжньому добре зроблених предметів спорядження нашої експедиції. Щоправда, він дещо громіздкий (я насилу вибрався в ньому через вихідний люк), але надійний, і на Місяці його вага не перевищує ваги дорослої людини в земних умовах.
Я почав записи з похвали скафандрові: лише завдяки йому зміг побачити й дізнатися все те, що побачив і дізнався в години першого маршруту.
Часу залишається мало. Необхідно поспішати, тим паче, що «Атлант» уже не є надійним прихистком. Я маю на увазі не повітря, запаси якого в мою відсутність дуже скоротилися, а зовсім, зовсім інше…
Вибравшись учора назовні, я почав з огляду майданчика, на якому лежить «Атлант»…
Джоне Сміт, друже, на Місяці тобі поталанило двічі. Провидіння, всупереч здоровому глуздові, не лише зберегло тобі життя у мить катастрофи, воно якимсь дивом утримало позавчора рештки «Атланта» там, де вони покояться зараз. Завдяки цьому ти дістав можливість побачити місячний світ…
«Атлант», вірніше, його носова частина, де знаходяться кабіни, лежить на самому краю провалля. Під час останнього місяцетрусу корпус ракети був скинутий сюди з плато, на якому Шервуд намагався зробити посадку. Перескакуючи, немов порожнє барило, з залому на залом, «Атлант» летів і котився не менше півтори милі[7]. Вм’ятини в корпусі — сліди цієї Голгофи[8]. Десь на середині шляху корпус корабля переламався. Ступінь ракети, який мав повернути «Атлант» на Землю, відірвався й пішов своїм шляхом. Я не знайшов його слідів. Імовірно, він уже там — у тій прірві, де рано чи пізно знайде могилу «Атлант».
Що це за провалля? Поперечник його близько милі. Глибину не зміг визначити. Промені Сонця не проникають усередину, там усе потопає в непроглядній пітьмі. Сніп світла мого рефлектора безсилий пробити її. Стіни прірви гладкі й прямовисні. Знизу разом зі струменями газів піднімається відчутний потік тепла: якщо довго вдивлятися у глибину, можна розгледіти ледь помітні багряні відсвіти. Ймовірно, це кратер гігантського вулкана і внизу на величезній глибині пульсує ще не остигла лава. «Атлант» зачепився за виступ скелі на краю кратера. При наступному місяцетрусі невеликого поштовху буде досить, щоб скинути рештки корабля вниз… Тоді зникнуть останні сліди нашої висадки на Місяці…
Щоправда, залишається ще американський прапор, який Першинг наказав підняти над місцем посадки на Місяць… Але, по-перше, не можу пригадати, куди його засунув, а по-друге, чи довго він провисить тут, у цьому краю вулканів і місяцетрусів…
Якщо «Атлантові» судилося зникнути в надрах Місяця, спробую зберегти хоча б тіло Кетрін, бортовий журнал і дещо з уцілілого устаткування. Недалеко у прискалку плато є глибокі печери. Звивисті ходи, прокладені струменями вулканічних газів, сягають на невідомі глибини. У печерах температура набагато вища, ніж на поверхні планети, і тиск газів складає біля однієї сотої земного. З глибиною тиск збільшується. Я перенесу в одну з печер усе, що вдасться, а також решту балонів з киснем, трохи продовольства. Позначу вхід написом. А коли в моєму розпорядженні залишиться кисню всього на одну добу, я піду по цих ходах углиб печер. Йтиму вперед, поки вистачить сил і кисню…
Але все це станеться ще не так скоро, якщо, звісно, плани не змінить наступний сейсмічний поштовх… Я дуже втомився під час маршруту, а на відпочинок зараз немає часу. До праці… Записи продовжу завтра.
Останні години, які проводжу на борту «Атланта». Довелося багато разів відчиняти і зачиняти вихідний люк. Тиск повітря усередині корабля дуже впав. Зараз він майже такий, як на вершині Евересту. Рухатися без кисневої маски важко.
Тіло Кетрін учора переніс до печери. Там-таки помістив запасний скафандр, деякі прилади, сейсмограми, балони з киснем, трохи їжі й води в термосах. Температура в цій частині печери мінус сорок за Цельсієм. Усе-таки не те, що в тіні на поверхні. В урвищі плато біля входу до печери викарбував декілька слів: Земля… «Атлант», наші імена й дату примісячення… Прапора так і не знайшов. І вже не залишається часу спеціально шукати його…
Дивовижні ці лави внутрішніх вулканів у кратері Арзахель! Вони дуже міцні і в’язкі… Весь обшир, який удалося оглянути, складений ними. За складом вони трохи нагадують кімберліти[9] й перидотити[10] породи дуже глибоких шарів Землі. Якщо більшість тутешніх вулканів схожі на вулкани кратера Арзахель, виходить, що будова місячної поверхні відповідає будові глибоких зон нашої рідної планети. Здерши з Землі її зовнішні шари — кору[11] й частину мантії[12], — ймовірно, вдалося б побачити те, що можна спостерігати в місячних цирках.
Мій учитель професор Джеферсон помилявся, коли стверджував, що ми зустрінемо базальти. У кратері Арзахель я не бачив жодної породи, схожої на земну.
А яка тут просторінь для геолога… Все оголено, все видно. Страхітливі нашарування зеленкуватих лав і пласти вулканічних попелів, величезні тріщини з рудними жилами. Скарби лежать просто на поверхні. За три милі від «Атланта» у стінах стародавнього напівзасипаного кратера я бачив гнізда чистої платини[13]. Трохи далі в бескиді — величезне грибоподібне тіло якогось невідомого мені рожевого мінералу з металевим блиском. Я вже перевірив: у цьому мінералі багато кобальту[14]. Дрібні кристали алмазів трапляються на кожному кроці. У тріщинах, з яких виділяються гази, блищать і міняться в сонячних променях дивовижні мінерали. Вони утворюють зростки різнобарвних кристалів найхимерніших форм і відтінків. Більшість мінералів мені не відомі.
Під час першого маршруту я спочатку пробував відбивати зразки. Відтак кинув. Шкода й праці… Декілька навмання відколених зразків не дадуть уявлення… Та й навіщо мені вони? Учасники майбутніх експедицій вивчать усе крок за кроком. А я, перший розвідник, зможу залишити у спадок майбутнім дослідникам лише декілька уривчастих записів…
Місяця мало, щоб описати те, що я бачив за останні дні. А кисню залишилося на чотири-п’ять земних діб. Не вистачить навіть до заходу сонця… Але, звісно, не жалкую, що скоротив свій час, вирвавшись зі стін «Атланта». О ні! Минулі два дні й те, що ще попереду, варті цілого життя… Я не дозволяю собі думати зараз про Землю. Залишу це на найостанніші хвилини…
Тепер уже не вірю в порятунок. Чотири земні дні — все, що залишилося. А може, п’ять… Дивно, які плутані думки. Ймовірно, від браку кисню… Треба б поспати трохи: не спав три доби.
Сподіваюся, сьогодні поштовхів ще не буде… Я вже помітив, місяцетруси відбуваються частіше на початку і в кінці місячного дня.
«Атланту» просто не пощастило. Кратер Арзахель зустрів його денним місяцетрусом у саму мить посадки на Місяць. Сильні поштовхи підкинули корабель угору, коли його стабілізатори торкнулися поверхні планети. Чи можна було передбачити такий збіг? Посадка без попередніх обльотів і ретельного дослідження з колових орбіт була божевільною авантюрою, генерале. Її ціна — наші три життя…
Нічліг над прірвою. Хотілося зберегти кисень у балонах скафандрів, тому провів ніч у «Атланті». Втім, у моєму становищі ризик майже нічого не важить. Іду… Бортовий журнал залишу в печері біля тіла Кетрін. Можливо, за ці години не станеться місяцетрус? Тоді повернуся сюди ще раз — зробити записи і трохи відпочити без скафандра. Ну, а якщо в мою відсутність місяцетрус буде, — прощавай, наш «Атланте». Прощавай, друже Шервуд, ти став невід’ємною частиною «Атланта», і я однаково безсилий допомогти вам обом.
Місяцетрус захопив мене біля підніжжя зовнішнього кільцевого хребта. Перший удар був не дуже сильним. Частина хребта беззвучно осіла, розпалася на величезні брили і звалилася вниз у долину; здійнявши клуби сріблястого пилу. Завіса куряви почала розростатися, приховуючи прискалки плато, чорні шпари тріщин, зубці скель. Я прискорив кроки, але новий поштовх жбурнув мене на каміння. Другий обвал стався зовсім близько. Різкі коливання ґрунту не давали піднятися. Насунулася курна хмара, приховала скелі й зірки. Лише сонячний диск ледве просвічував крізь густу імлу.