Александр Шалимов – Дивний світ (страница 8)

Так порожньо навколо. Лише каміння і скелі, ущелини й вулканічні випари. Кросбі не прилетів… Знаю, ти прилетиш, друже, але пізніше. Можливо, знайдеш цю печеру. Захопиш на Землю пам’ять про нас. Скажи там, на Землі, що ми всі залишилися людьми. Прощавай.

Я вже закінчив записи, але мушу доповнити їх. Тоді ті зелені кетяги все-таки не були галюцинацією. Щойно один з них з’явився у глибині печер. Він виплив із проходу, по якому збираюся йти. Він світиться в темряві, пульсує і мовби кличе… Я не знаю, що він таке, але йду…

Джон Сміт

І ЗНОВУ В КРАТЕРІ АРЗАХЕЛЬ…

Червона стріла місяцельота поволі рухалася над кільцевими хребтами. У просторій кабіні сиділи троє: двоє чоловіків і дівчина-пілот. Чоловіки були в еластичних блакитних скафандрах з відкинутими прозорими шоломами, дівчина — у звичайному комбінезоні пілота-космонавта.

— Щойно перетнули межу дослідженої території, — сказав старший з чоловіків, уважно вдивляючись у лабіринт хребтів за вікном місяцельота. — Минулого місяця ми були біля підніжжя того двоголового піку. Готуйся, Іване.

— А де Арзахель? — поцікавився Іван, обережно натягуючи прозорий ковпак шолома.

— Кратер Арзахель під нами, — сказала дівчина. — Де вас висадити, Лене Юрійовичу?

— Хвилину… Можна на майданчику біля центрального жерла… Зумієте, Вільдо?

Замість відповіді дівчина посміхнулася, ледь помітно знизала плечима.

Місяцеліт ковзнув униз.

— Обережно, Вільдо, — говорив Лен, перевіряючи кріплення шолома. — Це один з найбільш сейсмічних районів Місяця. Не торкайтеся ґрунту. Повисніть у метрі над майданчиком. Дуже добре. Ходімо, Іване.

— Повернуся за вами через п’ять годин, — сказала дівчина. — Буду тут о двадцять першій тридцять за московським.

— А зараз куди? — запитав Іван, вилазячи з глибокого крісла.

— Лечу за групою професора Пала. Треба їх доставити на головну базу.

— Далеко!.. Встигнеш повернутися?

— Звісно.

— Інакше запізнимося до вечері.

— Іван уже турбується про вечерю, — посміхнувся Лен, відсовуючи двері вихідного тамбура. — Щасливого польоту, дівчинко!

Іван зістрибнув на кам’янистий ґрунт першим. Допоміг спуститися своєму супутникові.

Вони відбігли на декілька метрів від ширяючої машини, і Лен підняв руку. Вільда помахала у відповідь.

Червона стріла здригнулася і стрімко рвонула вгору.

Іван з цікавістю оглядав кам’янисте плато, залите сліпучим біло-фіолетовим світлом. Чорні тіні скель були зовсім короткими. Сонце стояло в зеніті.

Лен висунув на своєму шоломі антену дальнього прийому.

— Професор Петров викликає головну базу. Чуєте мене? Ми висадилися біля центрального жерла і починаємо маршрут. Усе гаразд! До праці, Іване!

Маршрут почався як завжди. Професор оглядав скелі, диктував спостереження в шоломофон, сполучений з мініатюрним магнітофоном. Магнітофон разом з іншими приладами поміщався в ранці за спиною.

Іван іскровим молотком на довгій рукояті відколював плитчасті зразки гірських порід, брав проби газів, спеціальними лічильниками міряв напруженість фізичних полів.

Пройшовши декілька кілометрів, зупинилися перепочити.

— Задоволений, що потрапив сюди? — запитав професор, допитливо вдивляючись в обличчя Івана крізь прозоре скло шолома.

— Цікаво, звичайно. Але, загалом, те саме, що і в інших цирках. Лави, лави… Самі лави.

— Дивак! Це райони суцільних вулканів. На Землі щось подібне можна було спостерігати лише в Сибіру — та й то лише в тріасові часи[16]… Крім того, лави кратера Арзахель глибиннішого походження, ніж у інших місячних цирках. Коріння цього вулкана сягає на величезну глибину…

— Я люблю детальніші дослідження, — відзначив Іван. — На Землі вчили інакше… А це, даруйте, Лене Юрійовичу, скидається на верхоглядство. Прилетіли, подивилися, а через декілька годин відлетимо з купою зразків. Завтра — інший цирк. І так далі і тому подібне… А тут нога людська не ступала…

— Всьому свій час, любий мій! — усміхнувся професор. — Колись і на Землі так починали. Спочатку треба вибрати місця для детальних досліджень. І, до речі, нога людська тут ступала… Років вісімдесят тому тут побувала одна з перших американських експедицій.

— В інституті про це нічого не говорили… І що вони повідомляють?

— В офіційному звіті — загальні фрази. Втім, вони пробули тут недовго. Сейсмічність швидко змусила їх перебратися на інше місце.

— А чи не вони першими розповсюдили чутку про ці таємничі зелені кулі?

— Можливо… Учасники перших планетних експедицій зіткнулися з масою незрозумілих явищ. Дещо вдалося потім з’ясувати, багато що виявилося заснованим на непорозуміннях…

— Але зелені кулі… — запротестував Іван.

— Так, зелені кулі поки продовжують залишатися загадкою. Річ у тім, що ніхто ніколи не спостерігав їх зблизька. Ймовірно, саме тому деякі дослідники ставлять під сумнів їх існування.

Іван махнув рукою:

— Досліджуємо Місяць стільки років, і як усе ж таки мало його знаємо.

— Не дивно. Мова йде про цілу планету, а дослідницьких баз тут наразі менше, ніж було в Антарктиді в середині минулого сторіччя.

Іван скептично похитував головою, колупаючи рукояткою іскрового молотка в неглибокій розколині.

— На дослідницьких базах розважаються теорією, — стиха відзначив він, коли професор замовк. — Замість того щоб шукати руду, шукають докази різних гіпотез. Ось, наприклад, ви, Лене Юрійовичу. Про платинову жилу продиктували три фрази, а про відмінність арзахельських лав від земних — цілу стрічку. Чому?

Професор посміхнувся:

— З платиною все ясно. Сюди треба прислати розвідувальний загін. А арзахельські лави — це ймовірне джерело платини. Вивчивши їх, зрозуміємо, де шукати нові родовища… Платина така сама, як і на Землі, а ось лави зовсім інші…

— Ви вважаєте, що тут не може бути гірських порід земного типу?

— Переконаний у цьому!

— Але хіба, наприклад, ось ця порода не схожа на земну лаву? — відзначив Іван, простягаючи професорові темний пористий шматок. — Як на мене, схожа…

— Звідки це? — швидко запитав Лен, підносячи зразок до скла шолома. — Звідки це в тебе?

— Тільки-но виколупав з тієї тріщини.

— Копирсни ще і відбий зразки від скелі.

На кінці іскрового молотка спалахнули зірочки розрядів, піднялися тонкі цівки пилу.

Декілька хвилин Іван зосереджено длубався в розколині.

— Більше немає, — розгублено протягнув він нарешті. — Навколо звичайна арзахельська лава. Чорний шматок був один. Якийсь уламок. Не розумію, звідки він потрапив сюди.

— Оглянь скелі навколо, — наказав професор.

— Поблизу нічого схожого немає, — повідомив через деякий час Іван. — Може, його закинуло вибухом здалеку?

— Я не здивуюся, якщо виявиться, що його закинуло з Землі, — задумливо сказав Лен. — Це схоже на… Втім, треба уважно обшукати околиці. Розійдемося на півгодини. Ти оглянь урвища на північ, а я ще раз досліджу краї жерла. Дивна, вельми дивна знахідка…

«Ще б не дивна, раз не влазить у гіпотезу», — подумав посміхаючись Іван і попрямував до урвищ.

Рівно через півгодини він повернувся. Професор уже сидів на старому місці й уважно розглядав шматок чорної пористої породи.

— Нічого схожого, — коротко доповів Іван.

— У мене також, — кивнув Лен. — Лише цей один шматок. Переконаний, що він не звідси.

— Може, американці завезли, — з безневинним виглядом припустив Іван.

— Я ладен повірити навіть у це. Навіть у це, Іване. Настільки ця порода не місячна. Це типовий земний базальт.

— А може, його закинуло виверженням із Землі?