Александр Шалимов – Дивний світ (страница 37)

— Ну, продовжуй, — похмуро запропонував Стів.

— У нас немає часу на дискусії, — швидко сказав Рей. — Планетоліт не може довго залишатися поблизу кільця. Погляньте на інтенсивність випромінювання! Ми витрачаємо зараз надто багато енергії на захист. Я згоден. Лети ти, Стіве, — залишиш там другий радіомаяк, відтак відразу полечу я.

— Летіть обоє, — запропонував ЕН. — Я залишуся на планетольоті. За інструкцією це допустимо, коли планетоліт знаходиться у фіксованому положенні.

— Ні, — рішуче відрізав Стів. — Спочатку я полечу сам, а потім подивимося.

— Будь ласка, — спокійно сказав ЕН і неквапливо покинув кабіну управління.

Приблизно через півгодини після старту пошукової ракети короткі повідомлення Стіва почали чергуватися з репліками, що свідчили про його зростаюче роздратування.

— Висота триста метрів, ще один схожий фрагмент… Трясця… Не він… Змінюю курс… Незрозуміло… Висота двісті… Навіть я не можу знайти його… Висота триста… Змінюю курс… Ні… Знову не те… А, щоб ти анігілював…

— Спробуй рухатися паралельними курсами, — порадив Рей.

— А я що роблю? — відгукнувся Стів, сердито глянувши з центрального екрану. — Просто не розумію, куди він міг запропасти.

— Як із випромінюванням, Стіве?

— На межі.

— Тоді повертайся. Придумаємо щось інше.

— Ще кілька курсів, Рею. Не міг же він випаруватися!

— Гаразд. Але не більше п’яти хвилин. Може, ми неточно визначили район?

— Район визначений точно, — заперечив ЕН, що повернувся в кабіну управління відразу ж після старту пошукової ракети. — Стів уже кілька разів пролітав над тим місцем, де має знаходитися маяк.

— Чому ж він не бачить?

— Фрагмент міг змінити положення. Стів бачить його з іншого боку і не може впізнати.

— Стіве, ти чув думку Ена?

— Чув, хай йому біс, але мені від цього не легше. Я не можу пірнути всередину кільця. Проміжки тут надто малі навіть для розвідувальної ракети.

— Повертайся, Стіве.

— Зараз… Ще два курси — і повертаюся.

— Стіве, чи чути вчорашню луну? — поцікавився кібер.

— Спочатку мені здалося, що так, але зараз я її не чую.

— І знову був жіночий голос? — запитав Рей.

— Начебто. Чутно було кепсько. Стоп… Я бачу його, хай йому грець. Справді, цей фрагмент змінив положення. Тепер відкрився майданчик. Я спробую причалити, Рею.

— Не дозволяй йому, — швидко сказав ЕН. — Не можна.

— Чому це не можна? — сердито запитав з екрану Стів. — Майданчик великий і рівний. Подивіться самі. Передаю вам зображення.

— Не можна, — повторив кібер. — Небезпечно. Наростає якесь нове випромінювання.

— Повертайся, Стіве, — наказав Рей. — Негайно повертайся. Скинь радіомаяк на цей майданчик і — назад. Це наказ.

— Зрозумів, виконую, — відказав Стів.

Його зображення на центральному екрані раптом розпливлося і зникло.

— Що трапилося, Стіве? — стривожено запитав Рей.

— Нічого, — почувся спокійний голос Стіва. — А що?

— Ти бачиш нас?

— Так… А ви мене хіба ні?

— Ні.

— Але ж чуєте. У мене наразі все гаразд. Хоча… От чорт!..

Почувся наростаючий шерех, і голос Стіва потонув у ньому.

— Стіве, Стіве, відповідай… Що трапилося? Відповідай негайно, Стіве…

Відповіді не надійшло. Екран прямого відеозв’язку з ракетою Стіва залишався темним.

— Стіве… Відповідай…

— Трапилося щось непередбачене, — сказав ЕН. — Очевидно, йому потрібна допомога, Рею.

Рей уже був готовий до вильоту на запасній ракеті, коли ЕН повідомив, що Стів повертається.

Рей у польотному комбінезоні, але ще без шолома квапливо повернувся в кабіну управління.

— Він у зоні прямої видимості, — сказав ЕН, указуючи на один з екранів. — Через тридцять п’ять секунд підійде до вхідної камери. Можеш поговорити з ним, він чує.

— Що трапилося, Стіве?

— Якась чортівня, — почувся голос Стіва. — Зараз причалю, і побалакаємо…

— А чому немає зображення?

— Ці прилади… відеозв’язку. З ними щось трапилося.

— Самопочуття? Може, потрібна допомога?

— Ні. Я бачу планетоліт і шлюз. Перейшов на ручне управління.

Рей швидко поглянув на ЕНа. Той спокійно кивнув у відповідь, але промовчав.

— Що з автопілотом, Стіве?

— Ось зараз розберемося…

Кілька хвилин опісля вони всі троє сиділи в центральному салоні корабля. Третє кільце Сатурна, від якого планетоліт знову віддалився на три тисячі кілометрів, знову перетворилося на гладку матово-сріблясту стрічку, осяяну подвійним світлом близької планети і далекого Сонця.

Всупереч звичаю, Стів довго мовчав, часто кліпаючи і, вочевидь, збираючись з думкам. Обличчя його виглядало змарнілим, губи були щільно стиснуті. Нарешті він відкинувся на спинку крісла, мигцем поглянув на ЕНа і, зупинивши погляд на Реї, похитав головою:

— Розумієш, ніколи зі мною такого не траплялося… Нерви здають… Здається, ще ніколи в житті я так не лякався.

— Розкажи все по черзі, — попросив Рей.

— Зараз. Хочу зібратися з думками, а вони розбігаються, немов хтось чи щось перебовтало мені мізки, наче білок із жовтком у курячому яйці…

Він кинув швидкий погляд у ілюмінатор зовнішнього огляду і знову похитав головою.

— То що, власне, сталося?

— Ти, звісно, можеш вирішити, що я божеволію, Рею, — похмуро сказав Стів, відводячи очі, — але я… там, біля кільця, розмовляв з кимось, після того, як… урвався зв’язок в планетольотом. Вірніше, після того як вони його перервали.

— Хто «вони», Стіве?

Він потряс головою:

— Не знаю. Але я чув їх голоси. Вони зверталися до мене. І я… відповідав їм…