Александр Шалимов – Дивний світ (страница 36)

— Фантастика якась! — пробурмотів Рей, відриваючись від ілюмінатора.

— Атож, — підтвердив Стів. — Не можу уловити сигналів радіозонда. Ми вже давно увійшли в радіус його дії.

— Перешкоди?

— Ні. Перешкоди на інших частотах. У маяка ультракороткохвильовий діапазон. Сатурн на ньому зазвичай не розмовляє.

— А що чутно в діапазоні частот маяка?

— Нічого. Абсолютна тиша.

— Значить, ще не долетіли?

— Дурниці! Бачиш цей блакитний овоїд[101] з райдужною облямівкою? Це було близько від нього. Ми маємо знаходитися над маяком. А він мовчить…

— Дозволь, я спробую, Стіве, — почувся спокійний голос Електронного Наставника.

— Можеш зайняти крісло другого пілота.

— Дякую.

Влаштувавшись у кріслі другого пілота, ЕН обережно вклав мізинець лівої руки з металевим наперстком на кінці у спеціальне гніздо на панелі управління. В кабіні стало тихо. Стів уважно вдивлявся в контрольні екрани. ЕН, випроставшись у кріслі, сидів цілком нерухомо. Рей знав, що в такі миті ЕН сам ставав однією з ланок складного ланцюга приладів космічного корабля.

Покинувши ілюмінатор прямого огляду, Рей підійшов до пульта управління і зупинився за кріслами пілотів. Інформація, яку безперервно подавали екрани, не залишала сумнівів. Район був той, але радіомаяк не озивався. Нарешті ЕН ворухнувся.

— Ну? — питально промовив Стів.

— Ти маєш рацію. Сигналів зонда немає.

— Чому?

— Вийшов з ладу. Якась аварія.

— Треба було для контролю залишити другий маяк, — відзначив Рей, покусуючи губи й насилу стримуючи ладне прорватися роздратування.

— Може, залишити їх з десяток? — огризнувся Стів.

— Ну а що ти пропонуєш тепер робити?

— Спробуємо знайти так.

— Легко сказати.

— І не таке бувало. Ми пошуковики. Спустимося до десяти кілометрів…

— Змушений внести заперечення, — сказав ЕН. — Ми на допустимій межі дальності для планетольотів даного типу. Подальше зближення з необстеженими космічними об’єктами протипоказано.

— Допустимі межі встановлюють люди і, коли необхідно, змінюють їх.

— В даному випадку необхідність відсутня.

— А що ти пропонуєш, ЕНе? — Рей визнав за необхідне втрутитися.

— Спробувати уточнити місцезнаходження фрагмента звідси за допомогою голограм Стіва і вислати малу ракету.

— Я думаю, це буде правильно, Стіве.

— Ти — капітан. — Стів знизав плечима.

— У такому разі стабілізуй планетоліт над центром блакитного овоїда. Він, імовірно, потрапив на один з твоїх учорашніх кадрів.

— Край потрапив, — пробурчав Стів, маніпулюючи клавішами на пульті управління.

— Як і раніше нічого не чути, ЕНе? — поцікавився Рей у кібера.

— Сигналів радіозонда немає.

Через кілька хвилин встановили за голограмами гадане положення загадкового фрагмента. Висунули спрямовану антену. Зорієнтували. Радіозонд мовчав.

— Лечу, — вирішив Рей.

— Але ти не знайдеш, — скривився Стів. — Там таке кришиво і все схоже. Вчора це була чиста випадковість, що я… затримався біля нього…

— Спробую все-таки. Можливо, розгледжу сам маяк.

— Голка в горі металевого брухту… Ти не уявляєш, як усе це виглядає зблизька.

— Дещо уявляю за твоїми голограмами.

— Давай краще полечу я. Мені буде простіше, і, до речі, перевірю свої вчорашні враження. Одна штука мені вчора видалася дивною. Я не розповідав тобі.

— Що саме?

— Якась незрозуміла радіолуна. А зараз починаю думати, що це могла бути й не радіолуна.

— Поряд Сатурн із його випромінюваннями.

Стів похитав головою:

— Ні, це не Сатурн… Якщо тільки мені не здалося, це щось зовсім інше.

— Як воно проявлялося?

— Розумієш, так дивно, що мені навіть не захотілося тобі розповідати, особливо після тієї полеміки в нашим шановним Мудраком.

— І все-таки?

— Я чув свої власні слова, які адресував тобі, але їх мовби вимовляв інший голос.

— Інший?

— Так… Не мій голос. Але я це погано розрізняв. Луна накладалася на твої слова, Рею. Мене насамперед цікавило, що говориш ти. Я спочатку навіть не надав значення цій луні. Тим більше що ми тоді розмовляли про мою знахідку. Обидва були збуджені. Вже по дорозі назад я задумався про цей голос.

— Значить, інтервал між сигналами й відображенням був досить значним?

— Декілька секунд. Але, розумієш, це не було простим відображенням. Слова залишалися моїми, але… їх вимовляв інший голос. Начебто жіночий голос, Рею.

— Він був схожий на голос однієї з твоїх знайомих, Стіве? — запитав нараз ЕН.

Стів невдоволено глянув на кібера.

— До чого тут мої знайомі? Вони залишилися на Землі або, в крайньому випадку, на Марсі.

— Ні, це важливо, Стіве, — і кібер багатозначно підняв палець.

— Запевняю вас обох, це зовсім не було галюцинацією.

— Значить, луна має бути записана на плівці наших переговорів. Нічого не варто перевірити.

Рей зробив рух, щоб устати.

— Не турбуйся, Рею, — сказав ЕН. — Я вже перевіряв. Плівку вашої розмови я прослуховував уночі, коли аналізував голограми. На плівці лише ваші голоси — твій і Стіва. І нічого більше. Надійність сто відсотків.

— Трясця! — вирвалося у Стіва.

— Емоційна нестриманість… — почав ЕН, знову піднімаючи палець.

Рей багатозначно глянув на кібера, той кашлянув і замовк.