Александр Шалимов – Дивний світ (страница 33)

— Ну, таке свавілля їм доведеться припинити, — рішуче сказав я.

— Атож, — погодилася Ксанта. — Я знаю, — додала вона, — у вас із Хомою тепер буде повний порядок…

Відтак ми вчотирьох вирушили оглядати геотермічну станцію. Ксанта показувала мені різні механізми й пояснювала їх призначення. Хома кивав важкою коричнево-бурою головою, кліпав маленькими очицями, час від часу схвально бурчав. Лише Вовчок тримався стримано. Він ішов позаду, опустивши хвіст, часто позіхав, широко роззявляючи рожеву пащу. Він явно нудьгував. Здається, він не любив техніки.

Спочатку ми пішли до бурових свердловин. Коли я блукав по містечку сам-один, я їх не знайшов. І не дивно… Адже я шукав труби, що стирчали б із землі, з важкими вентилями, як на світлинах батька. Тепер свердловини знаходилися всередині ошатних прозорих башт. Башти були зроблені зі скла й металу і нагадували замки сплячої красуні. До кожної башти вели посипані піском, облямовані квітами доріжки.

А над прозорими стрілчастими дахами тихо шелестіли темними волохатими лапами кедри. На кедрах цілими сім’ями жили вороги Хоми — маленькі легковажні рудувато-сірі білки. Вони і в нас пробували кидати шишками. Лише не поціляли.

— Тут було 56 свердловин, — розповідала Ксанта. — Вони зовсім не глибокі: п’ятсот-шістсот метрів. Одна — найглибша — на краю селища — два кілометри. Свердловини пробурені до підземного парового казана. Ну, це, звісно, не справжній паровий казан, а лише стародавні лави вулкана Камбального. У лавах було багато порожнин, заповнених водою. Вода від вулканічного тепла нагрівалася й перетворювалася на пару. Пара по трубах піднімалася нагору й обертала турбіни електростанції. Оце — одна з таких свердловин. А зараз ми підемо на електростанцію…

— Зачекай, Ксанто, — сказав я. — А що ж, тепер ці свердловини зовсім не дають пари?

— Дають, але дуже небагато, — відказала дівчинка. — Сила пари ослабла, вона вже не може обертати турбіни. Деякі свердловини ще дають гарячу воду. Вона проведена по трубах у наше селище. Ми купаємося в ній і плаваємо у великому критому басейні. Цією водою опалюються і всі будиночки електростанції. Взимку тут тепло. А коли приїжджають туристи і спортсмени-лижники, буває дуже весело. Вони живуть у цих будиночках, катаються на лижах, піднімаються до кратера Камбального, їздять в електросанях на Курильське озеро. І ми теж часто їздимо туди.

— Значить, тут буває багато людей?

— Звичайно… Це зараз, восени, гостей зовсім немає. А влітку й зимою, о, скільки буває народу. Прилітають дитячі екскурсії з різних інтернатів — подивитися вулкани, і Курильське озеро, і стару електростанцію. Приїжджають студенти-енергетики, які вивчають історію техніки; різні вчені, туристи, художники, письменники; приїжджають навіть космонавти — так, відпочити трохи… Адже у нас дуже гарно, еге ж?

— Так, звісно…

Ксанта довго розповідала мені про історію Паужетської геотермічної електростанції, славну, майже столітню історію великої справжньої праці, а я думав про те, яке оманливе перше враження. Ось, до зустрічі з Ксантою, поки бродив тут сам, я побачив лише покинуте селище в тайзі, похилену щоглу і вибите скло над дверима диспетчерської, а тут, виявляється, тече своє життя — потрібне, важливе… Звичайно, все навколо — це вже клаптик історії. Але хіба історія не допомагає будувати майбутнє? Ми черпаємо зараз електроенергію з гігантських термоелементів, опущених у щонайглибші свердловини, ми навчилися регулювати вулкани, зробили їх нешкідливими смолоскипами, які запалюємо лише в дні великих свят… Досягти всього цього нам допомогла й Паужетка, і ця електростанція, теплова енергія Камбального вулкана, який вірно служив людству ціле століття.

«Ми будемо щасливі лише тоді, коли усвідомимо свою, хоча б і найскромнішу, роль». Це сказав один з найвидатніших людей минулого сторіччя — піонер авіації на самій зорі її розвитку, поет, філософ. Мені сто двадцять років, але я мрію ще про один шматок людського щастя… Чому не спробувати знайти його тут? Здається, я зможу тут стати корисним… Ні, я просто переконаний, що я тут потрібен. Хто догляне за всім господарством? А воно — он яке. І посадковий майданчик треба впорядкувати. І приїжджих зустрічати і влаштовувати. Не Хомі ж цим, справді, займатися. Тут можна так усе організувати, що про Паужетку знову заговорять. Місця-бо які! Не можна їм пустувати. І школа… Просто необхідно, щоб поблизу від школи жив бувалий чоловік. Їхні вихователі самі молоді. А, скажімо, така людина, як я…

— Це дуже негарно, дядьку Пилипе, — почув я голос Ксанти. — Адже ви вже п’ять хвилин зовсім не слухаєте, що я вам кажу.

Я зніяковів і розвів руками.

— Пробач, Ксанто. Трохи задумався. Зі старими людьми це буває…

— А ви зовсім і не старий, — сказала вона, не дивлячись на мене. — Вам щонайбільше вісімдесят років.

— Ех, дівчинко, якби було вісімдесят! Але річ не в цьому. Я хочу поставити тобі одне питання. Дуже важке питання. Скажи мені, як по-твоєму, що для людини найголовніше?

— Ну, це зовсім просто, — посміхнулася Ксанта. — найголовніше для людини, щоб вона була щасливою. А для цього вона лише має робити щасливими інших.

— Гм… Далебі, ти маєш рацію, це справді просто… Ніколи б не подумав, що все на світі так просто… Ну, що ми робитимемо тепер?

— Тепер треба випустити кіберів. Напевно, їм набридло сидіти вимкненими. Час їм братися до роботи.

Ми зайшли в низький скляний будиночок, схожий на оранжерею. Там рядами стояли смішні коротуни — кібери — цілий взвод роботяг, завдання яких полягало в підтримці порядку на території селища й енергоцентралі.

Ксанта привітала всіх, як старих знайомих. Вмикаючи їх по черзі, вона одного поплескувала по блискучому нікельованому плечі, другого гладила по відшліфованій яйцеподібній голові, третьому шепотіла щось у розтруб звукоприймача. Увімкнені кібери починали ворушитися, нетерпляче притупцьовували маленькими лапками, розпростували схожі на граблі механічні руки й діловито бігли у своїх, вочевидь добре їм відомих, справах.

Вовчок, сидячи біля входу в скляний будиночок, критично оглядав кожного вибігаючого кібера, немов перевіряв, чи в порядку той і чи готовий до виконання завдання.

— А ти, маленький, іди збирати сухе листя, — казала Ксанта черговому кіберові, — його багато там на доріжках. Вночі був сильний вітер. Тепер з кожним днем опалого листя буде все більше. Ти підеш прибирати порох у будиночках, — напучувала вона наступного. — Добре прибирай. Потім дядько Пилип усе перевірить… Взагалі-то вони знають, що їм робити, — сказала Ксанта, повертаючись до мене. — Вони всі налаштовані… Просто я з ними розмовляю, щоб їм було веселіше. Вони нудьгують тут ночами самі. А роботи зараз зовсім мало. Коли роботи мало, завжди дуже нудно, правда, дядьку Пилипе?

Я кивнув.

— О, у тебе знову нежить, малюче, — звернулася Ксанта до наступного кібера. — Розумієте, дядьку Пилипе, цей малюк перевіряє всі труби і крани. Ось у нього щодня багато справ. Йому треба оббігти всеньке містечко. Напевно, він перевтомився… Вже декілька днів у нього з носика цяпає щось. Ось бачите…

— Либонь, з мастилом негаразд, — сказав я. — Треба буде потім подивитися.

— То пустити його? — запитала Ксанта.

Але увімкнений кібер, не чекаючи дозволу, вислизнув з її рук і квапливо зашкандибав до виходу.

— А ці вже не можуть працювати, — сумно сказала дівчинка, вказуючи на цілий гурт кіберів, що сиротливо збилися в кутку. — Вони дуже старенькі. Їх налаштовував ще мій прадідусь. Потім вони розладналися. Ось цей, наприклад, найбільший, якщо його випустити, пробіжить трохи, пострибає, перекинеться й чеберяє лапками в повітрі. А він умів ремонтувати доріжки, зчищав стару фарбу на стінах і наносив нову. І ще багато чого вмів… А ось тепер ніхто з наших наставників не вміє його самого полагодити. Мій прадідусь зумів би, але він… — Ксанта важко зітхнула й замовкла.

— Значить, твій прадідусь працював тут?

— Так, він був керівником заповідника, як тепер ви… Але навесні лікар відрядив його лікуватися до Москви. І дідусь більше не повернувся. Мама казала, що з Москви він знову виїхав на Алеутські острови, але вона не хотіла сказати, коли він повернеться. І з ним не можна поговорити по відеотелефону… Я гадаю, що мій прадідусь просто помер, — сумно закінчила Ксанта й опустила очі.

— Ну, що за думки, — заперечив я. — Тепер люди живуть довго. Прадідусь ще приїде. Мине рочок-другий — і він повернеться. Ось побачиш…

— Не знаю, — тихо шепнула Ксанта. — Адже дорослі не завжди кажуть нам правду… А ми вже великі. Через рік весь наш клас виїде зі Сріблястого Лебедя. Нас повезуть далеко на захід, до підніжжя гір Тянь-Шаню. Там будемо жити і вчитися далі, до закінчення загальної школи. А сюди приїде нова група малюків.

— Значить, тут у вас, у Сріблястому Лебеді, лише школа першого кола?

— Так. Перші чотири класи. І ми з Марою зараз у найстаршому. Друге коло ми пройдемо в Середній Азії.

— І вам не шкода буде розлучитися зі Сріблястим Лебедем?

— Шкода, звісно. Але там, куди ми поїдемо, також буде дуже цікаво. Людина не може залишатися завжди на одному місці.

— Ти маєш рацію, Ксанто. Ось і я… Працював у Антарктиді, відтак у Гренландії, а зараз…

— Я знаю, — шепнула дівчинка. — Нам казала наставниця. І ми дуже пишаємося, що будемо тут разом з вами. Ви розповісте нам про те, що бачили і знаєте? Еге ж?