Александр Шалимов – Дивний світ (страница 32)

— Він зовсім не винен. Я дозволила йому відвідати Хому. Я тут сьогодні чергова…

— Чергова? Де ж ти чергуєш?

— Тут, на електростанції. Ми всім інтернатом узяли над нею шефство до вашого приїзду. Треба ж, щоби хтось наглядав за кіберами. Ми передамо вам усе у повному порядку. А потім вам допомагатимемо.

— Гм… Бачиш-бо, Ксанто… Втім, ми ще побалакаємо про це трохи згодом… Адже мені треба добре подумати, все зважити…

— Ви, напевно, вже все подумали, коли летіли.

— Ну, це було дуже швидко. З Петропавловська сюди всього півгодини польоту… Скажи мені краще, а що цей Хома — він постійно живе тут?

— Так, він тут за головного сторожа, щоб не приходили вовки й дикі кабани.

— Цікаво! Невже тут ще збереглися вовки?

— Звісно. Вони живуть онде — за Курильським озером. Там у них свій заповідник. Але вони приходили сюди, і вили, і псували квіти… Тепер Хома їх не пускає.

— Гм… Слухай, Ксанто, а чом би цього Хому не призначити тут керівником? Ото не знав, що він постійно живе тут!

Ксанта уважно подивилася на мене. У її погляді промайнуло щось схоже на сумнів: чи не жартую?.. Проте вона сказала дуже серйозно:

— Я гадаю — Хома не впорається. Ні, ви більше підходите…

— Спасибі… Ходімо все-таки до Хоми, побалакаємо з ним.

— Ходімо, — тоненьким голоском сказала Ксанта.

Вона повела мене по вузькій, посипаній червонуватим піском доріжці углиб селища. Навколо рудувато-вогненним килимом горіли квіти, осінні квіти Камчатки: айстри, хризантеми, жоржини, сальвії. Густа поросль квітів майже у зріст Ксанти. Дівчинка упевнено вела мене крізь цей строкатий живий лабіринт. Ми обігнули одну будівлю, відтак другу, навскоси перетнули широку галявину-квітник. Над нами була тайга в яскравих осінніх шатах — блідо-зелені, майже прозорі модрини, величезні волохаті кедри, оранжеві берези, золотисті тополі, яскраво-червоні осики. А навколо — буйний килим осінніх квітів, акуратні, посипані піском доріжки, різноколірні будиночки селища.

Місцями крони дерев розступалися, й високо в блідо-блакитному небі — опівдні вітер прогнав хмари — блищали нитки дротів, підвішені на високих ажурних щоглах. Промені неяскравого сонця пробивалися крізь осіннє листя й примушували спалахувати різнобарвними вогниками зелені й рожеві шибки на верандах. Було дуже тихо. Лише ледь чутно шелестіло опале листя під легкими кроками Ксанти. Пахло осіннім лісом. Це був дивовижний запах гіркуватої свіжості, прілого листя, грибів та хвої і ще чогось майже невловимого, але дивно знайомого й бентежного…

Ми все йшли і йшли… І мені вже почало здаватися, що немає ніякої Паужетки, немає старої геотермальної станції. Я в заповідному казковому лісі свого дитинства. Маленька лісова фея веде мене кудись… Чи не однаково куди… Зараз ми зустрінемо доброго чарівника й почнуться дива…

Чарівника ми не зустріли, але дива почалися відразу, тільки-но ми з Ксантою опинилися на невеликому майдані, розташованому, ймовірно, в самому центрі селища. Майдан був вимощений квадратними плитами рожевого туфу. Плити не прилягали щільно одна до одної, і між ними всюди пробивався яскраво-зелений мох. Це був дивовижний геометричний візерунок, витканий із сітки живої зелені й квадратів теплого рожевого каменю. Посеред майдану знаходився круглий басейн, викладений червонуватим мармуром. Раніше тут був водограй, але тепер він не діяв — і басейн був порожній. За водограєм височів пам’ятник із сірого граніту: худорлява, ледь сутула постать у крислатому капелюсі й високих чоботях, вузьке обличчя з клинцюватою борідкою, в лівій руці — геологічний молоток. Я відразу упізнав його. Я бачив його живим на старовинних світлинах. У минулому столітті його називали «батьком вулканології» — створеної ним науки про діючі вулкани. Звісно, він завоював право стояти тут, біля підніжжя вулкана, який він змусив служити людям. Але тепер… Хіба не іронія долі: вічно стояти в покинутому людьми поселенні. Що каже випадковим відвідувачам цих місць його ім’я, викарбуване на полірованому граніті?..

— Ти знаєш, хто це? — тихо спитав я Ксанту.

Дівчинка підняла на мене здивовані очі:

— Звісно. Це мій прапрапрадідусь. Тато казав, що він, — Ксанта вказала на пам’ятник, — першим почав вивчати камчатські вулкани. І він умовив своїх ровесників побудувати тут селище і вулканічну електростанцію.

— Ого, — сказав я.

Я відчув, що належало щось сказати.

— Щодня ми приносимо йому свіжі квіти, — продовжувала Ксанта. — Мама розповідала, що прапрапрадідусь дуже любив квіти…

— То, значить, твої тато й мама також живуть у селищі біля моря?

— Що ви! У селищі біля моря живуть лише діти, ну і, звісно, наші вихователі. Сріблястий Лебідь — дитяче селище. А моя мама працює в Петропавловську. Вона геолог, як і прапрапрадідусь і прадідусь. Тато теж геолог. Але зараз він у відрядженні, там, — Ксанта підняла пальчик угору. — Увечері буде видно, я вам покажу. Він на Місяці. Вивчає там вулкани. Він обіцяв мені привезти місячні камені…

— Он як! Ти, напевно, теж мрієш стати геологом?

— Ні, я ще не вирішила, — серйозно сказала Ксанта. — Розумієте, дуже важко вибрати. Все здається таким цікавим. У першому класі ми з Марою — моєю подругою — хотіли бути капітанами космічних кораблів. У другому Мара раптом захотіла стати океанологом, щоб працювати на дні Тихого океану. І я також захотіла… Але потім ми дізналися, що там завжди темно, і, розумієте, ми передумали. Тепер Мара хоче складати гарну музику, а я — я ще думаю… Можливо, я працюватиму на такій станції, як ця, лише більшій…

— Таких станцій тепер не будують, дівчинко.

— Я знаю. Я думала про нові, які будують зараз, наприклад у Гренландії…

«Так тобі й треба», — подумки сказав я сам собі й міцно прикусив язика.

— А можливо, поїду садити ліси в пустелях, — продовжувала Ксанта, — або перевиховуватиму диких тварин, робитиму їх розумними й добрими. Як Хома…

— Що — як Хома?

— Ну, Хома — він також… Ви побачите, — Ксанта раптом заплескала в долоні. — Дивіться, дивіться, — закричала вона, — он вони йдуть до нас, разом з Вовчком!

Я озирнувся. Через майдан до нас неквапом простували здоровенний кошлатий ньюфаундленд[90] і великий бурий ведмідь. Ньюфаундленд був завбільшки з однорічне теля, весь білий, з рудими плямами на широкій лобатій морді й на масивних лапах. Наближався він з надзвичайною гідністю, безшумно і м’яко ступаючи по рожевих кам’яних плитах. Клишоногий, зростом трохи менший від пса, трюхикав за ним перевальцем, опустивши чорний ніс до самої землі.

Я мимоволі позадкував і потягнув за собою Ксанту.

— Не бійтеся, — сказала дівчинка, обережно вивільняючи пальці з моєї руки, — Вовчок не кусається. А Хому перевиховали, ще коли він був маленьким ведмежам. Він добрий і все розуміє… Підходьте, не соромтеся, — правила далі вона, звертаючись до пса й ведмедя, які зупинилися за декілька кроків від нас. — Вовчку, привітайся з… — Ксанта поглянула на мене.

У її погляді були питання й легкий сумнів.

Як вона зараз назве мене? Невже дідусем?.. «Якщо не назве дідусем, тоді, мабуть, залишуся тут», — загадав я, а їй швидко сказав:

— Мене звуть Пилипом.

— Йди, Вовчку, привітайся з дядьком Пилипом.

Я полегшено зітхнув. Все-таки дядько, а не дідусь…

Але цієї самої миті здоровенний Вовчок підійшов до мене впритул, легко звівся на задні лапи і, поклавши передні мені на плечі, лизнув теплим шорстким язиком просто в ніс і в губи.

— Марш! — вихопилося в мене.

Згинаючись під вагою величезного пса, я поспішно затулився ліктем від його широкої добродушної морди. Вовчок мимохідь лизнув мене ще раз у праве вухо і, мабуть вирішивши, що достатньо проявив дружні почуття, звільнив від своїх обіймів. Він сів біля ніг Ксанти і, не зводячи з мене круглих бурштинових очей, почав енергійно підмітати волохатим хвостом чисті рожеві плити.

Очевидно, тепер настала черга Хоми. Він зашкандибав до мене, кліпаючи маленькими темними очицями й поводячи вологим чорним носом.

— Ксанто, — жалібно сказав я, — Вовчок — іще гаразд… Але, бігме, ніколи в житті я не цілувався з ведмедем, навіть із перевихованим. Чи не здається тобі, що нам з Хомою досить обмежитися дружнім рукостисканням?

— Будь ласка, — погодилася Ксанта. — Хомо, дай лапу дядькові Пилипу. І пам’ятай, ти маєш у всьому слухатися його. Він тепер твій головний начальник.

Хома схвально пробурчав щось і, сівши поряд з Вовчком, простягнув мені важку пазуристу лапу. Я стиснув її з глибоким задоволенням.

— Ну ось, ви й познайомилися, — сказала Ксанта. — Я дуже, дуже рада… Як справи, Хомо? Як твоє нічне чергування?

— Уффф! — сказав Хома й заходився тертися широкою коричнево-бурою головою об блакитний комбінезон дівчинки.

— Розумію, — кивнула Ксанта. — Тебе знову кривдили білки?.. Знаєте, дядьку Пилипе, вам доведеться щось придумати. Білки не дають спокою бідному Хомі… Вони кидають у нього вилущеними кедровими шишками. Шишки застряють у його кудлатій шерсті й дуже заважають. Ось погляньте, скільки на ньому шишок.

— Можна пристосувати якогось кібера. Він вичісуватиме Хому, якщо Хома, звісно, дозволить.

— Дозволить, дозволить! — закричала Ксанта. — Правда, Хомо?

— Уфф! — сказав ведмідь, іронічно поглядаючи на мене.

— Ось бачите, Хома знає, що для нього корисно. А білок треба ще раз попередити. Вони страшенно неслухняні. Деякі навіть прибігають у головну диспетчерську й смітять там горіхами.