Александр Шалимов – Дивний світ (страница 31)
— Не лякайтеся, — спокійно сказав Інспектор. — Вони ніколи… не нападають першими. А цей — він просто… прийшов за мною… Сидіть тихо, а я — я сам підійду до нього.
— Ні-ні, — зашепотів Івар. — Не рухайтеся. Може, він піде… І чуєте, піднімається вітер, можна схопитися, спробувати злетіти. Спланеруємо в долину, там гвинтокрили. Може, встигнемо.
— Ну що ви, — в голосі Інспектора прозвучала усмішка, — вони стрибають на добрих п’ятдесят метрів. Усе це марно… Вам нічого не загрожує. А в мене з ним… свої рахунки. Відверніться і не дивіться туди, а я піду… Щастя вам і Леа, — голос його здригнувся, — прощавайте.
— Та ні ж бо! — закричав Івар, схопивши Інспектора за руку. — Я не пущу вас! Стійте!
Золотисто-бузковий звір ворухнув масивною головою і, наморщивши чоло, переводив погляд з Інспектора на Івара й назад. Його бурштинові очі ледь звузилися, а чорний кінчик хвоста почав рухатися швидше.
— Перестаньте, — твердо сказав Інспектор. — Ну ж бо, — він різко вивільнив руку і встав. — Не важтеся рушати з місця. Це наказ. Відверніться. — Він зробив крок у напрямку до звіра.
— Ні, — прошепотів Івар, — ні, не хочу…
Насилу долаючи кволість, що охопила його, Івар звівся на раптом затерплі ноги й обернувся до чудовиська. Інспектор уже знаходився на півдорозі.
— Слухай, риндлю, — закричав Івар, задерши голову, — не чіпай його! Будь ласка. Він усе зрозумів. Не чіпай! Прошу тебе.
Широкий чорний ніс ворухнувся, втягуючи незнайомі запахи. Риндль звузив очі й нараз роззявив рожеву пащу в тривалому солодкому позіху. Зблиснули ряди гострих сліпучо-білих зубів, довгі вуса відігнулися до круглих вух. Закривши пащу, риндль подивився вниз на Інспектора, що стояв перед ним. Іварові здалося, що в погляді круглих жовтих очей не було злості, радше подив, а можливо, нудьга.
Раптом чорний ніс знову здригнувся, зморщився, бурштинові очі знову звузилися і риндль голосно чхнув.
Інспектор, який устиг затулитися ліктем, ледве втримався на ногах. Риндль мигцем глянув на нього, позадкував, гидливо обтрусив передні лапи й, різко обернувшись, зник за деревами.
Івар схаменувся перший. Перевів подих, зробив крок до Інспектора, шепнув:
— Ну ось, він також зрозумів… Мерщій повертаймося. Побігли!
Інспектор не відповів. Опустивши голову, мовчки подався за Іваром.
Коли вони злетіли, пухнаста руда кулька викотилася з чагарнику на мису, розпросталася, сівши на коротких задніх лапках, і, піднявши до неба довгий темний писочок, довго дивилася їм услід. Відтак поплескала себе передніми лапками по черевці, підібрала пухнастий хвіст і зникла в кущах.
На базу Заповідника Інспектор та Івар повернулися затемна. Леа чекала їх на веранді. Обіймаючи Івара, шепнула:
— Я дуже тривожилася. Радирував Дон. Він бачив на півночі свіжі сліди риндля…
— Так, я знаю, — сказав Івар. — Ми там були; я читав його записи. Здається, риндлі, не зовсім те, що ми гадали, люба… Далебі, ми їх більше не побачимо.
Леа поглянула на нього, посміхнулася:
— Ще один крок до контакту, еге ж? Вони мають повірити… Мають… І знаєш, птахи сьогодні повернулися… А він?.. — Леа кинула швидкий погляд на Інспектора.
— Він… — Івар, посміхаючись, мовчки дивився на неї.
Леа зрозуміла, тихенько розсміялася:
— Значить, сьогодні він спатиме спокійно.
— Авжеж, і завтра покине Аосту назавжди…
ЗУСТРІЧ НА СТАРІЙ ЕНЕРГОЦЕНТРАЛІ
Я не дуже старий, хоча був ще хлопчаком, коли тут — у долині — бурили перші свердловини. Готові свердловини замикали важкими вентилями, а поряд заганяли палю з неотесаної модрини й писали суриком[88] на листі фанери: «
Ці написи я бачив на вицвілих фотографіях у батьковому альбомі: безлюдна долина з рідколісою тайгою, коричнево-попелясті схили Камбального, бурові вишки, труби, втиснуті руками геологів у камчатську землю. Коли вентилі ледь відкривали, труби фонтанували окропом. Гарячі струмки стікали по затоптаному моху в сизувату піняву Паужетку…
Батько в молодості розвідував Паужетське родовище природної пари, а відтак будував першу на цій землі геотермальну електростанцію[89]. Спочатку вона була зовсім маленькою, — давала струм декільком консервним заводам. А потім розрослася… Пам’ятаю, її називали гігантом далекосхідної енергетики… Як давно це було? Давно і недавно… Всього — вік людський…
А втім, що таке людський вік? У дні моєї юності — на коло сімдесят років. А зараз… У сто двадцять лікарі не дозволили мені їхати до Гренландії. Але, чорти б мене вхопили, я не хотів здаватися. Я не міг уявити себе без роботи. Вона була необхідна мені як повітря — справжня робота, пліч-о-пліч з міцними людьми; суворі вітри, льоди й довгі ночі з веселками полярних сяєв… Вийдеш із теплого будиночка в ніч і слухаєш тишу льодів. А вона особлива — ця тиша. Дзвенить у ній щось далеке, нестерпно бентежне, мов очікування вічної новизни. І п’єш морозяне повітря, дошкульно холодне, чисте, мов прозоре джерело. З кожним ковтком сил прибуває. Хіба можна людині без цього?..
Сперечався я, доводив — усе марно… Відтак запропонували їхати сюди. Керівник Паужетським геотермальним заповідником і природним музеєм на півдні Камчатки! Це я-бо — будівельник Великої дамби на Лені й Берінгового моста. Штат управління заповідника: керівник — один плюс вісімнадцять кіберів, переважно старої конструкції, деякі потребують капітального ремонту… Ось так. Утім, Камчатський заповідник — це ще краще з того, що пропонували невгамовним ветеранам мого крою. Звісно, я погарячкував, покричав там у бюро кадрів, навіть кулаком по якомусь електронному лобі постукав, а потім поїхав… Так, подивитися поїхав… Як і що… Адже я не був на Камчатці сорок років. Цікаво все-таки: був «гігант далекосхідної енергетики», а зараз «Заповідник»…
Прилетів сюди, в цю долину. Півдня бродив серед мовчазних будиночків селища, по принишклих корпусах колишньої геотермальної електроцентралі. Майже століття вона освітлювала й обігрівала добру половину Камчатки…
День видався похмурий, і похмуро було на душі…
«Ні… Ми обоє стали непотрібними, — думав я. — Ця гігантська електростанція — дітище мого батька. І я сам. Який тут заповідник! Це кладовище… І всім про нього байдуже. Життя пішло звідси назавжди… Звісно, тепер вулканічне тепло вже не використовують, як у двадцятому столітті… Чим тоді слугував вулкан? Піччю, в кращому разі паровим казаном. Тепер вигадали хитріші штуки. Бурять свердловини завглибшки в тридцять-сорок кілометрів. А такі свердловини можна бурити де завгодно… Опускають у свердловини термоелементи — і отримуй енергію.
На півночі Гренландії, куди мене не пустили «за станом здоров’я», зараз буряться чотири такі свердловини. Оце робітка! Спорудження енергоцентралі потужністю в сорок мільярдів кіловат. Друга буде на Землі — після Антарктичної. І теж — для знищення льодів. А тут…»
Я з відразою подивився навколо. Щогла високовольтної передачі біля центральних трансформаторів похилилася. Вгорі біля ізоляторів звили гнізда якісь шалені птахи. Шибки над дверима, що вели в круглу будівлю диспетчерської, вибиті вітром… «Їх треба вставити насамперед, — промайнуло в голові. — Інакше взимку нанесе снігу в диспетчерську. Там капризні прилади, електронний мозок…
А втім, навіщо? Кому тепер потрібні ця стара електронна довбешка й похилена щогла?.. Адже струм уже не потече по дротах. Птахи можуть спокійно висиджувати пташенят у гніздах біля самих ізоляторів…
Музей! Смішна ідея… Для кого?! Закладаюся на свою стару люльку, відтоді, як станцію закрили й відлетів останній спостерігач, нога людська тут не ступала…»
— Здрастуйте, — почувся тоненький голосок у мене за спиною. — А ми вас чекали…
Я поспішно озирнувся. Дівчинка років дев’яти у блакитному комбінезоні з цікавістю розглядала мене. У неї було дуже миле кругле личко з помітними вилицями, широкий ніс, зизуваті карі очі. На смаглявих щоках — яскравий рум’янець — відбиток сонця й камчатських вітрів. Каптур комбінезона, облямований пухнастим білим хутром, був відкинутий. У рудуватому в’юнкому волоссі нещодавно заплутався вітер.
— Здрастуй, — сказав я, дещо спантеличений. — По-перше, хто ти і звідки взялася, а по-друге, хто міг чекати мене й навіщо?
— Я — Ксанта з селища Сріблястий Лебідь. А чекали вас ми всі…
— Он як! Цікаво… Але що ти робиш тут сама… у тайзі? І де знаходиться це ваше селище?
— Воно внизу біля моря, в семи кілометрах звідси. І тут зовсім не тайга, а колишня вулканічна електростанція — Паужетська геотермальна енергоцентраль. — Дівчинка хитро примружилася й додала: — Хіба ви не чули про неї?
— Чув дещо… То, значить, ти сама прийшла сюди за сім кілометрів?
— І зовсім не сама, а з Вовчком.
— З Вовчком? Не бачу його… І потім, хто він — цей Вовчок?
— Вовчок — мій друг. Він — американець. Прадідусь привіз його з Алеутських островів, коли я була маленькою. Тоді й Вовчок був зовсім крихітний. Він уміщався в рукавиці. А зараз! О-о… Зараз, якщо він встане на задні лапи, він буде вищий від вас.
— А, он що! Розумію… Однак це негаразд із його боку — залишати тебе саму в такому безлюдному місці.