Александр Шалимов – Дивний світ (страница 30)
— Це не скрізь… Там, де ми живемо… — Івар не закінчив, пригадавши слова Леа, сказані вранці, що птахи другий день не з’являються.
Коли піднялися на горб, Інспектор зупинився. За горбом берег вигинався широкою дугою, утворюючи бухту, відкриту на північ. Від підніжжя горба масивна кам’яна кладка тягнулася в море. Її дальній кінець був зруйнований — там стриміли з води окремі камені.
— Це, звісно, тут, — тихо сказав Інспектор.
Він сів на стовбур поваленого дерева й довго дивився на бухту і на пустельний білий берег. Пляж у бухті був ще ширший, ніж на сході біля будиночка спостерігача. Придивившись, Івар помітив на березі бухти дивний темний візерунок, що немов проступав знизу з-під піску, — квадрати, прямокутники, дуги, неначе окреслені гігантським циркулем, прямі лінії, що розходилися променями з одного центру. Ніколи ще Іварові не випадало бачити тут нічого схожого.
Він показав Інспекторові на загадкові контури:
— Здається, міраж?
Той поволі похитав головою:
— Залишки нашого селища… Зараз сприятливе освітлення… Фундаменти будинків і обриси вулиць просвічують крізь пісок… Півстоліття тому тут жили люди, багато людей. Ви хіба не чули про це селище?
— Ні.
— У новій історії планет про нього згадується; лише не все… Далеко не все… Мені казали, що воно було стерте з поверхні Аости — залишився лише мол; але, виявляється, пісок зберіг дещо…
«Велике селище, — думав Івар, — а ми й не знали. Тут, звісно, треба організувати розкопки»…
— Це місце не можна чіпати, — сказав нараз Інспектор, — на ньому печать прокляття. Його слід забути назавжди. Я також хотів би забути, але доля привела мене саме сюди. Чи це насмішка долі?
У його голосі прозвучала така гіркота, що Івар здригнувся.
— Що тут трапилося, Інспекторе?
— Розплата… Розплата за зло, здійснене на Аості.
— Ви могли б… розповісти?
— Я мушу це зробити. Можливо, тоді… — він закусив губу… — Втім, однаково… Ви тут живете, ви маєте знати. — Він помовчав, збираючись з думками, відтак заговорив, відчужено дивлячись перед собою. — Після першої ж висадки на Аосту її дивовижний світ привернув увагу не лише учених, але й «лицарів удачі»… Це був час жорстокого суперництва в космосі. Поки на форумі ЮНЕСКО[87] домовлялися про склад і плани наукових експедицій на Аосту, дехто вже почав видобувати тут платину й алмази. Ви згадували про копальню на південному континенті. Колись їх було тут багато, платину добували просто з річкових і прибережних розсипів. Гірникам потрібна була їжа. Того, що привозили, не вистачало. А місцеві ліси і прерії кишіли життям. Спочатку полювали лише для того, щоб добувати м’ясо. Відтак увагу привернули шкури, кістка. І почалося. Я потрапив сюди, коли хутра з Аости на Землі цінувалися дорожче від золота. Наукові станції — вчені все-таки їх тут створили — на той час уже були знищені. Тут буяла «хутряна лихоманка»; конкуруючі ганги воювали один з одним за мисливські угіддя й за добуті хутра. Виникали й розпадалися «об’єднання» й «спілки». Вчорашні союзники перетворювалися на непримиренних ворогів, коли справа доходила до поділу здобичі. На Землі мовилося про співпрацю в космосі, тут річкою лилася кров. Утім, така історія не лише Аости… Так було й на Землі, коли вихідці зі старої Європи «відкривали» для себе «нові» континенти за океанами…
Я тут починав «вільним мисливцем», відтак змушений був приєднатися до одного з гангів. На чолі його стояв чоловік заповзятливий і відважний. Тут, на березі цієї бухти, була наша база і наша «столиця». Незабаром вона стала значним селищем. Потіснивши інші ганги, ми стали володарями цілої півкулі. У нас з’явився свій міжпланетний корабель для зв’язку з Землею. Багато «мисливців» обзавелися сім’ями. У цьому селищі жили жінки, діти… Але ситуація почала змінюватися. Перші роки полювали переважно на крупну дичину, і найбільш цінною здобиччю були риндлі. Вони ставали все більш рідкісними. Адже ми лише знищували. У колонії почалося бродіння… Мені вдалося об’єднати невдоволених і… Загалом, я опинився на чолі гангу. Мій попередник вирішив повернутися на Землю. У нас не залишалося іншого виходу — треба було переходити на дрібну дичину… — Він раптом замовк і почав озиратися.
— «Дрібна дичина» — це
— І вони також… Ні… Насамперед
Але ми свистали на земні закони. А тим часом відплата насувалася. Мушу вам сказати, Іваре, що спочатку риндлі ніколи не нападали на нас першими. Поранені, вони ставали дуже небезпечними; необережний мисливець або мисливець недосвідчений часто сам перетворювався на жертву. Але повторюю, першими риндлі не нападали, навіть якщо бували оточені. І ось почалося щось дивне.
Риндлі почали нападати на мисливців, що видивлялися іншу дичину. Виявилося, що їх не так уже й мало на Аості. Можливо, вони навчилися ховатися від нас. Частіше риндлі нападали з засідки або вночі на польові табори. За короткий час загинула велика кількість мисливців і серед них багато старих і досвідчених. Почалася справжня паніка. Люди стали боятися виходити за межі селища. Навіть добре озброєні групи мисливців тепер поверталися ні з чим, а часто і не в повному складі. Ми зрозуміли, що нам оголошена війна, і вирішили завдати контрудару. Головним супротивником ми вважали риндлів — це була перша фатальна помилка… Якраз у цей час я збирався летіти на Землю з черговою партією цінного хутра. На кораблі залишалися вільні місця, і я запропонував захопити з собою жінок і дітей. Не тому, що ми побоювалися за їх долю, просто на їх охорону доводилося відволікати частину мисливців. На жаль, летіти погодилися не всі, а я не став наполягати. Це виявилося другою фатальною помилкою, тому що врятувалися лише ті, хто полетів зі мною…
Решта мені стало відомо лише на суді — коли судили мене. Я був арештований відразу ж після повернення на Землю. Вантаж — усю нелегку здобич останнього року — конфіскували. Мене засудили до тривалого ув’язнення. Тепер уже неважливо, що послужило причиною нашого викриття, — у нас було багато конкурентів і заздрісників. Важливе інше: під час суду я вперше почув, що серед учених виникла ідея про розумність деяких мешканців малих планет, зокрема й на Аості. А в довгому переліку пред’явлених мені звинувачень зазначалося, що я винен і в загибелі всіх членів колонії, залишених на Аості. Виявляється, незабаром після нашого старту з Аости, коли об’єднаний загін мисливців виступив на пошуки риндлів, велика… зграя, а можливо… загін риндлів напав уночі на колонію. Лише небагатьом удалося дістатися до човнів і відплисти в море, але й вони загинули під час шторму.
Усі покинуті на березі стали жертвами риндлів, які перед відходом зруйнували дощенту всі споруди селища. Загинули й мисливці. Ріндлі напали на їх табір у лісі і знищили геть усіх.
Ну а тут, — Інспектор вказав униз на берег бухти, — руйнування довершили шторми. Пісок поховав руїни селища, і лише іноді при особливо сприятливому положенні сонця можна щось розрізнити. Ось дивіться, поки я розповідав, сонце опустилося нижче і вже нічого не видно.
— Я помітив, — сказав Івар, — контур на піску зник, коли ви розповідали про нічний напад риндлів.
— А може, його й не було зовсім, — пробурмотів із зітханням Інспектор, — може, нам лише здалося?
Івар не відповів, і вони довго сиділи мовчки.
— Все це дуже дивно, — сказав нарешті Івар. — Якщо риндлі могли знищити селище — значить, їх було багато, а ви казали, що їх уже майже не залишалося, коли ви почали полювати на цих… на малюків…
— Для мене це також загадка, — погодився Інспектор, — утім, як і розумність мешканців тутешнього світу. Вчені вже не раз помилялися…
— Риндлі були хижаками?
— Їх вважали хижаками, хоча не поручуся… М’ясо їх їстівне, а коли ми білували їх, у їхніх шлунках знаходили залишки рослинної їжі. І, на відміну від нас, риндлі ніколи не пожирали тіл… своїх жертв.
— Так, дуже-дуже дивно, — повторив Івар. — Не нападали першими, були винищені й раптом відразу з’явилися у великій кількості й нападали. І знову зникли, хоча більше їх ніхто не винищував. Як вони все-таки виглядали? Ви, Інспекторе, не раз бачили їх зблизька…
— Як виглядали? — Він почав терти чоло. — Дивно, виразно уявляю, як виглядало їх хутро, шкура, а ось як вони самі… Зараз… — Він відвернувся, замовк і раптом промовив зовсім іншим голосом, у якому прозвучали здивування й полегша: — А-а ось так виглядали, дивіться.
Івар озирнувся й остовпів. Позаду всього за декілька кроків сидів величезний звір. Він височів над ними мов гора. Гора рудувато-бузкового хутра, увінчана широкою мордою з круглими сторчуватими вухами. Він сидів по-котячому на підібганих задніх лапах; передні — масивні, мов обтягнуті хутром колони, — він поставив перед собою, огорнувши їх довгим пухнастим хвостом. Темний кінчик хвоста нервово посіпувався, широкий чорний ніс насторожено принюхувався, великі бурштинові очі уважно дивилися на них зверху.