Александр Шалимов – Дивний світ (страница 2)
Я знову пригадав слова генерала Першинга:
«Тут усе гранично міцно! Безпека сто відсотків».
Ці слова зараз здавалися майже насмішкою. Адже генерал був головою урядової комісії, що приймала «Атлант» і його устаткування…
Сьогодні вранці вдалося відчинити люк до вихідного тамбура. У тамбурі пекельний холод. Повітря просочується назовні крізь зовнішній люк. Кисневий балон одного зі скафандрів виявився порожнім — у нього був несправний кран. Значить, у моєму розпорядженні лише два вихідних скафандри з резервними балонами…
Всі спроби відчинити зовнішній люк виявилися безуспішними. Або деформований корпус ракети, або вона потрапила в якусь розколину і заклинена в ній. В обох випадках вибратися назовні буде нелегко.
До кінця першого місячного дня залишається сім земних діб. Я веду відлік часу за земним годинником. Дивовижно, що вціліли майже всі годинникові механізми, що знаходилися на «Атланті». Досі ще цокає маленький золотий дзигарик на руці бідної Кетрін…
На Землі, звісно, вже зрозуміли, що з нами щось трапилося. Останнє повідомлення було послане з «Атланта» чотири доби тому, відразу після основного гальмування і виходу на колову місячну орбіту. Чи виконає генерал Першинг обіцянку?.. Монтаж резервної ракети має бути закінчений у кінці березня. Значить, майор Кросбі зі своїм екіпажем може стартувати на початку квітня. У першій половині наступного місячного дня він має бути тут. Усе питання в тому, чи захочуть вони ризикувати другою ракетою після невдачі «Атланта»? Старт «Атланта» зберегли в таємниці. Першу інформацію про політ збиралися дати після нашої радіограми про щасливу посадку на Місяць. Ця радіограма на Землю не надійшла…
Сьогодні весь ранок порався біля вихідного люка. Витік повітря через тамбур триває. Довелося зачинити двері до тамбура і працювати в кисневій масці. У тамбурі — мінус сорок. Вихідний люк немов приварило до корпусу корабля. Конструкція замків дуже складна. Декілька годин промарудився даремно.
Другу половину дня займався прибиранням у внутрішніх приміщеннях. Усі уламки перетягнув у коридор, що веде до командирської рубки. Двері в рубку я ще позавчора зачинив назавжди. Там могила Шервуда.
Сьогодні вдалося спаяти розірвані повітрогони, що ведуть у командирську рубку. Я продув рубку стиснутим азотом. У атмосфері азоту тіло Шервуда має зберегтися. Коли нас знайдуть тут, Шервуда відвезуть на Землю і з військовими почестями поховають у рідній Неваді…
Ми з ним разом воювали в Нормандії[1]. Після війни наші шляхи розійшлися. Я став геологом, а він — льотчиком-випробувачем, відтак космонавтом. Знову ми зустрілися за декілька місяців перед стартом «Атланта». Можливо, вже не розлучимося більше…
Якщо вони затримають виліт Кросбі, нас іще можуть розшукати росіяни. Я чув, що росіяни планували політ першої місячної ракети з людьми цього літа. Першинг хотів випередити їх… Тепер росіяни, можливо, прискорять виліт, дізнавшись про нашу аварію.
Сьогодні вночі прокинувся від сильного поштовху. Мені здалося, що «Атлант» зрушився з місця. Я довго лежав і прислухався. Відтак увімкнув світло і обійшов приміщення. Наче все гаразд. Температура нормальна, апарат повітрообміну працює. Але поштовх усе-таки був. Флакон із тушшю, який я залишив відкритим на столі, перекинувся, і туш залила місячну карту. Весь ранок знову бився з вихідним люком і знову безрезультатно. Здається, вже починаю звикати до «космічного» холоду тамбура.
Після обіду вирішив перевірити вміст комори. Тут усього з лишком. Ймовірно, вистачило б роки на три. З запасами питної води гірше. Але на відведений мені час вистачить… Вдалося відремонтувати один із невеликих приймачів. Він запрацював, але, окрім шерехів і свисту космосу, нічого не чую. Чи щось не так під’єднав, чи для земних передач він надто слабкий? Якби вдалося почути Землю!..
Сьогодні на Землі день весняного рівнодення — поворот на нове літо. А тут до кінця першого місячного дня залишається ще три земні доби. Не полишаю спроб відчинити вихідний люк, але наразі нічого не виходить. Вирізати замки люка автогеном неможливо — апарат безсилий проти панцира «Атланта».
Вчора описав нашу невдалу посадку на Місяць. Укладу ці аркуші в бортовий журнал. Записи в бортовому журналі вестиму до останньої години перебування на «Атланті» — якою б вона не виявилася, остання година…
Іноді обсідають сумніви… А що, коли генерал Першинг вважає всіх нас загиблими і виліт Кросбі відкладений надовго? Єдина надія на Джеферсона і його авторитет. Старий здатен здійняти галас на весь світ… Адже він одного разу вже врятував мені життя. Тоді в Чилійських Кордильєрах ми з пілотом померли б від голоду або замерзли б на льодовиках. Кляті вертольоти! Ми так і не зрозуміли, чому відмовив мотор… А Джеферсон сам розшукав нас після безперервного тридобового кружляння над крижаними верховинами. Старина Джеферсон! Ми об’їздили з ним усі шість континентів. На нього можна покластися…
Все думаю про нічний поштовх. Місяцетрус? Скільки нового можна дізнатися, вийшовши назовні. Який посміх долі! Знаходитися менш ніж за метр від невідомого дивовижного світу і не мати змоги вступити в нього. Навіть, можливо, не побачити…
Люк усе не вдається відчинити, а з приймача не чути нічого, окрім тріску. Завтра має зайти сонце. Почнеться чотирнадцятиденна місячна ніч… Що відбувається зараз на Землі? Чи дізналися люди про наш політ? Чи готує Першинг рятувальну експедицію. Якщо про політ стало відомо, громадська думка може примусити генерала й сенатську комісію послати другу ракету. І росіяни напевно спробують щось зробити…
Зараз, коли записував ці рядки, виразно відчув легке тремтіння столу. Я поспішно пройшов у тамбур. Торкнувся рукою зовнішньої стінки. Стінка злегка вібрувала. Що означають усі ці струси? Вони не можуть бути пов’язані зі зсувами самого «Атланта». Значить, тремтіння місячної поверхні? Все ще не можу повірити, що це знаки місяцетрусів!..
Тремтіння незабаром стихло і більше не повторювалося. Серед устаткування нашої лабораторії були два портативні сейсмографи[2]. Один з них при аварії розбився вщент. Другий, можливо, вдасться відремонтувати. Займуся цим завтра, після чергового сеансу біля вихідного люка. Я пораюся в тамбурі біля люка щоденно дві-три години з невеликою перервою для обігріву. У тамбурі дуже тісно; працювати доводиться без скафандра, а мороз там сорок-сорок п’ять градусів. Ймовірно, вихідний люк знаходиться в тіні скелі або урвища і сонячні промені до нього не проникають. А можливо, вся ракета лежить у тіні чи потрапила в глибоку тріщину… Припущення, самі припущення!.. Люк треба відчинити за всяку ціну.
Вчора вночі довго не міг заснути. Думав про Землю. Напевно, вона світить зараз над рештками «Атланта»… У повсякденні дріб’язкових турбот ми іноді забуваємо про те, якими скарбами володіємо на Землі: ми можемо розчинити вікно і слухати, як шарудять краплі дощу серед листя жасмину, можемо зустрічати кожен сонцесхід і вдихати гіркуватий запах трав, принесений вечірнім вітром… Як важко уявити, що все залишилося там, серед зірок: і небо з хмарами, до якого звик з дитинства, і ласкаве тепло земного сонця, зелена сутінь лісів, безугавні шерехи моря, метушливі, задимлені міста… Все, цілком усе там… Тут немає нічого, окрім холоду, порожнечі, мороку. Будь-яка із земних пустель — оаза життя в порівнянні зі світом, куди закинутий «Атлант».
У перші дні ув’язнення в рештках «Атланта» я намагався втішити себе думкою, що я самотній. Моїх близьких забрала війна. Окрім двох-трьох приятелів, ніхто не чекає мого повернення й ніхто не стане проливати сльози, дізнавшись, що Джон Сміт не повернеться. Інша річ Шервуд, у нього залишилася на Землі велика сім’я, або Кетрін — її чекають мати і, здається, наречений…
Але минулої ночі, думаючи про Землю, я раптом зрозумів, що зовсім не самотній… Адже у мене є три мільярди близьких — друзів і рідних, з якими я пов’язаний нерозривними узами почуттів, думок, бажань, сподівань, пов’язаний до останнього кроку, до останнього подиху… Люди Землі, ви всі — близькі мої. І я був би щасливий зустріти й обняти кожного, так-так, кожного з вас — від Папи римського до останнього чистильника чобіт…
День не приніс з собою нічого нового. День — це за моїм годинником. За сталевими стінами «Атланта» ніч, і вона триватиме до 8 квітня. Невже мені так і не вдасться вибратися назовні?
А годинник на руці Кетрін усе йде…
Вчора закінчив налагоджувати сейсмограф. Установив його у вцілілому відсіку лабораторії. Стрічка розрахована на дві земні доби. Подивимося, що покаже запис… Останніми днями часто ловлю себе на тому, що розмовляю вголос під час роботи. Кепський знак! Треба стежити, щоб це не увійшло в систему. Так недовго і схибнутися… За всяку ціну я мушу відчинити люк і вийти назовні, хоч би це позбавило мене половини залишеного повітря.
Вражаюче!.. Проявив першу стрічку сейсмографа. Маятник ні на секунду не залишався у спокої. Кратер, у якому знаходиться «Атлант», зазнає безперервного сейсмічного тремтіння. Окрім постійного тремтіння, прилад записав декілька різкіших поштовхів — силою 2–3 бали[3]. Ймовірно, я не помітив їх лише тому, що весь час знаходжуся в русі. Вважаю, що вдалося зробити велике відкриття. Вони зовсім не мертві, ці гігантські кратери і кільцеві гори. Цікаво, яка причина поштовхів — рухи місячної кори чи виверження місячних вулканів? Починаю думати, чи не використати заряд пластиду[4] проти замків вихідного люка. Якби я був упевнений у міцності стінок тамбура! Вибух може пошкодити їх, і тоді запас повітря відразу скоротиться до вмісту балонів двох вихідних скафандрів — це дві доби з хвостиком…