Александр Шалимов – Дивний світ (страница 1)
ДИВНИЙ СВІТ
©
БРАНЕЦЬ КРАТЕРА АРЗАХЕЛЬ
ЗАПИСИ В БОРТОВОМУ ЖУРНАЛІ
Свідомість поверталася поволі. Спочатку виникло відчуття тиші й мороку. Відтак я відчув своє тіло… Де я і що зі мною? Власне, хто я? І потім, чому я не знаю, хто я? Ймовірно, був хворий чи поранений?.. А може — автомобільна катастрофа? Чому нічого не бачу? Невже осліп?.. Наважуюся ворухнутися, і це вдається дивовижно легко. Підношу руку до голови і намацую опукле скло шолома. На мені шолом? Колись уже було таке…
У пам’яті спливає вервечка сріблястих літаків. Бетон злітної смуги. Суворе обличчя з синюватим шрамом на щоці — командир нашої ескадрильї… Я полегшено зітхаю. Тепер знаю, хто я. Я — військовий льотчик морської авіації Штатів Джон Сміт. Увечері ми вилетіли бомбити відступаючі колони фашистів. Мене збили біля Руана по наш бік фронту. Треба лежати і чекати, поки розшукають. Ніч скоро мине…
Якийсь час лежу спокійно. Відтак згадую про стрільця-радиста. Що з хлопцем? Чи живий? Намагаюся окликнути його в шоломофон, але не чую навіть звуку власного голосу. Дріт обірваний? Шарю в темряві…
Ні, це не тісна кабіна літака. Навколо порожнеча. Пальці натикаються на еластичну гладку поверхню підлоги, намацують якісь уламки, обривки дротів… Відтак оце — шорсткий шматок пористого каменю. Не бачу його, але добре знаю, що це базальт із дна Тихого океану. Він знаходився в герметично закритому футлярі з прозорого аллофану. Я часто дивився на темний пористий камінь і думав… Про що я думав? Ніяк не можу пригадати, і знову повертається неспокій…
Здається, Джона Сміта не цікавили базальти, коли він був льотчиком морської авіації. Був?..
А чому «був»? Значить, я вже не льотчик? Думки знову починають плутатися. Може, це сон? У шпиталі після поранення мене часто мордували кошмари. Стоп, тепер твердо знаю, що я не на фронті. Фронт — це було давно…
«Леді і джентльмени, через декілька місяців світ відзначатиме річницю закінчення світової війни. До цієї дати ми приурочимо…»
Дивовижно знайомий голос! Я певен, що чув його зовсім недавно… Голос і шматок базальту… Базальт тримаю в руці. Дивно, що камінь без футляра. Невже аллофановий футляр розбився? Неможливо. Він з біса міцний, цей аллофан.
«Джентльмени, тут усе гранично міцне. Сто відсотків безпеки…»
Знову в моїх вухах звучить той самий голос. Про чию безпеку йде мова? Про мою, Джона Сміта? Однак зі мною щось трапилося. Треба постаратися збагнути, що саме.
Намагаюся підвестися, повертаю голову. Слава Творцеві, зліва виразно видно неяскраву червонувату цятку. Світло! Перше світло в пітьмі. Що це — вічко приладу чи далека зірка? І яка відстань розділяє нас: метр, десятки кілометрів чи світлові роки? Чи не все одно. Я бачу… Тепер у мене є мета. Поповзу туди.
Обережно підводжуся. Яким незвичайно легким здається тіло! Роблю декілька рухів. Під ліктями й колінами хрустять уламки. Звідки стільки уламків? Обережно відгортаю їх зі свого шляху. Пальці натикаються на щось… Невже я не сам у цій пітьмі?! Рука інстинктивно відсмикується.
«Сміливіше, Джоне Сміт! Адже ти вже пригадав, що був льотчиком морської авіації. Сміливіше, й ти пригадаєш усе решта».
Я знову витягую руку: маленький вузький каблук, зігнуте коліно, еластична тканина скафандра, тонкі пальці голої руки. Вони холодні, мов метал.
Тремтячими руками повертаю нерухоме тіло. Намагаюся знайти кріплення шолома. Але шолома немає. Руки натикаються на пасма довгого волосся.
«Кетрін?.. Кетрін Мілс тут?!»
І тоді згадую все…
Це сталося цілком несподівано… Арчі вже провів основне гальмування. Ракета лягла на орбітальний курс. Я не відривав погляду від екрану телевізора. За двадцять кілометрах під нами пливли гори невідомого світу…
Уступчасті жовто-білі плоскогір’я, обведені окрайками густих тіней, спадали до плоских яскраво-жовтих низовин, схожих на піщані пустелі. Гладка поверхня пустель з незбагненною швидкістю змінювалася горами. Ланцюги виблискуючих піків пропливали внизу. По їх посічених тріщинами схилах швидко ковзала маленька сигароподібна риска — тінь нашого «Атланта».
Виднокрай, незважаючи на значну висоту польоту, здавався зовсім близьким. Сліпучо білі гребені високих гір здіймалися там у чорне небо і відкидали до підніжжя зубчасті фіолетово-чорні тіні. «Атлант», не зменшуючи швидкості, мчав уперед, і гори мовби никли, пливучи назустріч; а на зміну їм з-за обрію з’являлися все нові й нові велетенські нагромадження каменю. Це був неймовірний фантастичний візерунок яскравого світла й непроглядної тіні — здиблена і розтріскана поверхня планети, що пережила страхітливі катаклізми минулих епох.
У шоломофоні посадкового скафандра пролунав хрипкий голос Арчі:
— Увага, зліва по курсу кратер Арзахель. Йду на посадку. Увімкнути амортизацію крісел.
Поворот важеля амортизатора — і крісло мовби зникає. Але вже наступної миті порожнеча стає пружною і наростаюча сила люто втискує в неї ослабле тіло.
Дихати важко. Зображення на телеекрані втратило різкість, а можливо, просто потемніло в очах.
Я ще встиг розгледіти на екрані обрій, що поволі повертався, кошлатий край біло-фіолетового сонячного диска в зоряному небі, кільце чорно-білих урвищ. Кільце швидко насувалося знизу. На затіненому боці цього гігантського частоколу промайнули глибокі розколини, що, здавалося, доходили до підошви кільцевого хребта. Відтак на екрані телевізора з’явилася металева конструкція, схожа на ногу гігантського цвіркуна.
— Арчі випускає зовнішні стабілізатори, — чую в шоломофоні уривчастий від хвилювання голос Кетрін. — Сідаємо, Джоне, сідаємо… Перші люди…
Далі трапилося щось незрозуміле. Різкий удар стряс металевий корпус корабля. Все навколо закружляло, мов у стрімкій водоверті. Яскраво палахнув і згас екран. Нестерпний тягар стиснув груди. Я відчув, що задихаюся. Гуркіт ударів, тріск, скрегіт…
Звідкись здалеку долинув повний болю крик Кетрін:
— Джоне… Арчі… А-а-а!..
Відтак усе заглушило заливисте завивання моторів. Ймовірно, Арчі намагався вирівняти ракету. Ривок страхітливого перевантаження, удар, знову ривок…
«Дивно, що я ще живий…»
Струмінь уламків якогось приладу черкнув по склу шолома. Останній удар був найбільш сильним. Промайнула думка, що корпус корабля розламується на частини. Нездоланна сила вирвала мене з крісла…
Я, геолог Джон Сміт, єдиний уцілілий учасник першої місячної експедиції, продовжую записи в бортовому журналі космічного корабля «Атлант». Наш корабель зазнав аварії при посадці на дно кратера Арзахель. Мої супутники — командир «Атланта» льотчик-космонавт підполковник Арчібальд Шервуд та астрофізик доктор Кетрін Мілс загинули. Причина аварії мені невідома. Ракета лежить майже горизонтально. Пульт управління сильно деформований. Я не зміг витягнути труп командира корабля з-під уламків контрольних щитів. Тіло Кетрін помістив у холодильну камеру. На ньому не видно зовнішніх пошкоджень. Ймовірно, не витримало серце… Сам я відбувся дрібницями — забої, невелике садно на скроні. Ракета постраждала дуже сильно.
Мені вдалося увімкнути аварійні акумулятори. Побіжний огляд внутрішніх приміщень показав, що наш «Атлант» залишиться на Місяці назавжди. Зруйнована командирська рубка, радіостанція, генератори струму, велика установка для конденсування повітря. Вийшли з ладу багато приладів, головний лічильно-обчислювальний пристрій — електронний мозок двигунів ракети, устаткування лабораторій. Найменше постраждали житлові кабіни. Аварійна установка повітрообміну діє. Якщо корпус ракети вцілів і не буде витоку повітря, мені забезпечено від трьох до чотирьох місяців життя в металевій домовині, якою став для всіх нас «Атлант». У тамбурі вихідного люка є ще два балони з рідким киснем і згущений кисень у балонах трьох зовнішніх скафандрів. У сумі це може відтягнути кінець ще на місяць-півтора. Отож, від чотирьох до п’яти місяців — чотири-п’ять місячних днів і чотири ночі. Це не багато для людини, якій ледве перейшло за четвертий десяток, але не так уже й мало для дослідника, що вперше опинився на Місяці. Втім, ще невідомо, чи стану я дослідником невідомого світу, від якого мене відокремлюють сталеві стіни «Атланта». Механізми внутрішнього люка заклинило при аварії, я навіть не можу проникнути в тамбур, де знаходяться скафандри…
Якщо вдасться відчинити вихідні люки і вибратися назовні, перш за все я повинен буду підняти зоряний прапор над кам’янистою пустелею. В інструкції екіпажу «Атланта» підняття прапора — це параграф перший. Прапор — символ завоювання… Втім, тепер я вже не завойовник. Я робінзон. І прапор для мене — лише символ далекої батьківщини.
Вчора увечері закінчив огляд внутрішніх пошкоджень корабля. Дуже багато всього не витримало космічних випробувань. Генерал Першинг, звісно, перебільшував, коли говорив членам сенатської комісії про стовідсоткову безпеку польоту. Це ні для кого не було секретом, і насамперед для нас — екіпажу «Атланта». Але щоб найважливіші вузли корабля були змонтовані так недбало!.. Радіоапаратура вийшла з ладу лише тому, що не витримали кріплення щитів. Метал виявився надто крихким. Якби вцілів хоча б один щит, пошкодження передавачів не були б такі серйозні. А установка для конденсування повітря! Коли я збагнув, що з нею трапилося, мені стало ясно, що вона легко могла відмовити ще при старті. А ця установка — легені корабля, від її справності залежить доля експедиції.