Александр Шалимов – Дивний світ (страница 102)

— Полотнище, — сказав Веріадзе. — Вимпел? Доведеться сідати…

Лобов посадив літак за кількадесят метрів від червоної плями. Дослідники бігом попрямували до неї. Це виявився довгий вимпел з еластичної, дуже міцної червоної тканини. Він був прикріплений до металевого держака, глибоко вбитого в лід. Від вітру, піднятого гвинтами літака, вимпел затріпотів у повітрі. У вітряну погоду цей вимпел можна було б розгледіти здалеку.

— Сигнал нам, — відзначив Веріадзе. — Подивимося…

Вимпел зняли з держака і обережно витягнули з льоду металевий стрижень. У нижній частині стрижня було прозоре потовщення. Всередині знаходився згорнутий аркуш паперу.

Веріадзе спробував розгвинтити стрижень, щоб дістатися до аркуша, але йому це не вдалося. Лобов міцно затиснув стрижень у руках, піднатужився. Широке обличчя льотчика почервоніло від зусилля. Стрижень тріснув і переламався.

Записка випала на сніг.

Веріадзе підняв її і простягнув Лоу.

— Це адресовано вам.

Лоу узяв записку.

— Почерк Рассела, — шепнув він блідими губами.

Веріадзе чекав, спокійно дивлячись на Лоу.

— «Д-друзі м-мої…», — почав читати метеоролог уривчастим голосом. — Ні, не можу… Читайте в-ви, пане Веріадзе.

— «Друзі мої! Менше ніж за годину двоє людей уперше покидають Землю. З полонених ми перетворилися на гостей. Перші зв’язки встановлені. Допомогла мова креслень і формул, а зараз ми з Тойво вже розуміємо чимало. На жаль, відліт відкласти не можна. Інакше космічний корабель наших господарів ніколи не досягне рідної планети. Ми летимо добровільно. Чи повернемося? Якщо й не повернемося, якщо ми не зможемо витримати суворих умов далекого Плутона, звідки прилетів цей корабель, наші записи через кілька десятиліть будуть доставлені на Землю. Сподіваюся, що вони допоможуть установленню творчого контакту двох далеких цивілізацій нашої Сонячної системи. Тоді не повторяться трагічні події останніх днів. Тойво писати ще не може. Руки його паралізовані, але з кожною годиною йому стає краще.

Учені, що очолюють експедицію плутонян, за допомогою спеціальних приладів уже вивчили на мені життєдіяльність людського організму і змогли оживити Тойво, якого вони, так само як і Генріха, необережно уразили своїм випромінюванням і вважали мертвим. Здогадуючись про смертоносну дію свого випромінювання на організм людей, вони тепер уживають спеціальних запобіжних засобів при спілкуванні з нами.

Вони мало схожі на людей. У будові їх організмів головну роль відіграють сполуки одного з радіоактивних ізотопів вуглецю. Вони позбавлені слуху, в розумінні людей майже позбавлені зору, спілкуються за допомогою радіовипромінювання, але шляхи розвитку мислення в них і в нас дуже схожі.

Щоправда, їх цивілізація стародавніша і далеко випередила нашу. Ми для них так само дивовижні й загадкові, як і вони для нас, але нас із ними об’єднує могутність розуму.

Наскільки я зрозумів того з них, хто лікує Тойво, Генріху необхідний тривалий сон, електризація хребта і сполуки радіоактивного фосфору. Ураження спричинене особливим видом дуже сповільнених електрично заряджених частинок. Цей вид енергії на Землі невідомий… До Антарктиди плутоняни прилетіли за ураном, якого на їх рідній планеті майже не залишилося. Вочевидь, під льодом нашого південного континенту приховані колосальні родовища радіоактивних елементів, можливо найбільші в Сонячній системі.

Я здогадався, що ви встановили контакт з російськими дослідниками і розшукуєте мене. Сьогодні увечері російський літак з’явився над стоянкою корабля плутонян. Ймовірно, він прилетить знову. Тому сподіваюся, що вимпел з листом, який буде вистрілений при старті, потрапить до ваших рук.

Прощавайте, друзі мої. Передайте привіт і подяку російським товаришам. Фреде, коли повернешся додому, розшукай мою матір і поясни їй усе. Ми не могли вчинити інакше…

Прощавайте, люди рідної планети! Прощавай, люба рідна Земле!

Джек Рассел і Тойво Латікайнен».

Веріадзе замовк.

Вони довго стояли з непокритими головами біля маючого вимпела.

Мовчали.

— Ясно, — пробасив нарешті Лобов. — Значить, полетіли… Молодці!.. Про мужність цих двох хлопців сьогодні ж мають дізнатися люди всієї нашої планети.

_{Переклад В. Геника}

_{Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Тайна Гремящей расщелины: Научно-фантастические рассказы и повести. — Ленинград: Детгиз, 1962. — 288 с. — (Библиотека приключений и научной фантастики).}

ТАЄМНИЦЯ ГРІМКОЇ УЩЕЛИНИ

Науково-фантастична повість

Телефон дзвонив тихо, але наполегливо.

Тумов відклав довгу нефритову ручку з золотим пером — подарунок монгольських друзів, похмуро покосився на поблискуючий нікелем апарат.

— Може, замовкне?

Телефон продовжував дзвонити.

Тумов із жалем пробіг очима останню фразу рукопису: «Можна стверджувати, що джерелом нейтронного випромінювання Землі є не її надра, а атмосфера, де вільні нейтрони[187], виникають під впливом космічного проміння. Отже…»

Телефон не вгавав.

Тумов поморщився, сердито забарабанив пальцями по столу. Навіть у неділю не хочуть дати спокою. Не дивно, що робота над докторською дисертацією посувається так поволі.

Різко відсунув списані аркуші:

— Так… Ігор Миколайович Тумов біля телефону… Звідки? З Міністерства закордонних справ?.. Гм…

Він відкинувся в кріслі, пригладив рудувате, сивіюче волосся.

— Так-так, слухаю; лише, зізнатися, не можу втямити, до чого тут я…

Голос у телефонній трубці дзюрчав монотонно, але виразно:

— Південно-західна Монголія… Заалтайська Гобі… Хребет Адж-Богдо… сорок п’ять градусів північної широти… дев’яносто п’ять градусів східної довготи…

Тумов притиснув трубку плечем, узяв з попільнички недокурену сигару, клацнув запальничкою, затягнувся. Крізь клуби блакитнуватого диму глянув у розчинене навстіж вікно.

Дощ припинився. Хмари звалювалися на північний схід, за Москву. Над мокрими дахами у променях низького вже сонця поблискували вікна висотних будівель.

Невидимий співрозмовник продовжував умовляти.

— Гаразд, — перебив Тумов, не випускаючи з рота сигари. — Все зрозумів. Це терміново?.. Трясця… Тоді пришліть машину. Хай під’їжджає до головного входу університету… Ага, ось що! Я спробую захопити з собою приятеля. Ми разом працювали в тих місцях… Геолог. Аркадій Михайлович Озеров. Він зараз або в Москві, або на Камчатці… Ні, на Камчатку за ним не поїду. Лише в Сокольники. Гаразд… Виходжу…

Тумов поклав слухавку, піднявся з-за столу, з жалем глянув на рукопис і притиснув списані аркуші важким прес-пап’є. Підійшовши до високої книжкової шафи, зняв зверху великий глобус, обережно переніс його на письмовий стіл. Між екватором і полюсом у Центральній Азії знайшов потрібну точку, задумливо пошкріб її товстим пальцем.

У пам’яті спливли спекотні хвилясті рівнини, червонувате сонце в безбарвному, мовби наскрізь запорошеному небі, чорні відполіровані вітрами гори. Здалося, що він чує одноманітний шум вітру над сухими руслами річок. Струмені гарячих піщинок обпалюють обвітрене обличчя…

Він зажмурився і труснув головою. Пустеля зникла. За вікном — дахи до самого обрію, яскрава зелень парків, сиза стрічка Москви-ріки.

Тумов зітхнув і почав крутити телефонний диск.

На другому кінці дроту відгукнувся жіночий голос.

— Аркадія? — вона зам’ялася. — Він удома, але підійти не може. А хто питає?

Тумов розсердився:

— Що значить не може? Він потрібен. Прошу передати йому слухавку.

— Він сидить у ванні, — пояснила співрозмовниця. — Це Ігор Миколайович?

— Я, — буркнув Тумов, невдоволений, що його впізнали. — Здрастуйте, Ірино Михайлівно!

— Це не Ірина. Лише ви могли не впізнати мене…

— Пробачте, я хотів сказати, Людмило Михайлівно, — збентежено пробурмотів Тумов.

«Добре ще, що в Аркадія лише дві сестри, а не чотири», — подумав він, обтираючи піт з чола.

— Що передати Аркадію? — помовчавши, запитали в телефоні.

— Постарайтеся передати йому слухавку, — пробурчав Тумов, косячись на годинник: — Це важливо і терміново… Нам треба їхати досить далеко…

— У вас усе терміново, — ображено сказала співрозмовниця. — Зачекайте трохи.

Почувся тріск, якісь шерехи, відтак грюкнули двері і в телефоні знову зазвучав голос Людмили.

— Дроту не вистачає до ванни; до наступного разу подовжимо. Аркадій через півгодини вийде…

— Хай вилазить негайно і вдягається, — скипів Тумов. — Через десять хвилин заїду за ним. Він має бути готовий, або заберу його з собою голим! Бувайте здорові.

Не чекаючи відповіді, він кинув слухавку, схопив піджак і кинувся з кімнати.